Natalie Eilbert was born August 16th 1986. Poet, author of two chapbooks: “Conversation With the Stone Wife” (2014), “And I Shall Again Be Virtuous” (2014) and of a full-length poetry collection “Swan Feast” (2015). She is the founding editor of Atlas Review art magazine. She has taught creative writing at Columbia University and Barnard College. Her poems have appeared in Kenyon Review, Tin House, Guernica and others. She lives in Greenpoint, New York.

Eilbert Natalie

USA

 

 

НАТАЛІ АЙЛБЕРТ

 

Як повернено руку

 

Кілька годин я лише описувала руку, цю людяність, загострену венами і

сухожиллям, мої сріблясті мікеланджельні сльози, що їх я у флакон зібрала.

Уяви масштаб роботи. І як мені це вдалося – зробити руку чистим витвором

тихої праці, я заховала би її глибоко в кишеню, щоб утаємничити. Отже,

я їздила в Арктику, одягнена лише в полотно: хотіла було вивести сік

з тіла сплячої жінки, біль з язика полярної лисиці, чортополох зі знуджених

позіхань снігового барса. Я загорталася вбитими яструбами, а їхні дзьоби

виписували безліч напрямків, яким ніколи не варто вірити. Не уявляєш,

як там холодно було творити. Я підкупила сонце, щоб воно не гасло, –

спалювала перо за пером, той запах обпікав мені ніздрі, наче віра в

бога. Я йшла, а жоден мешканець поселення не пускав собі в рота бавовняний

сніг, бо сніг міг з нього висипатись, якщо втратити пильність. Вони знали, що

треба боятися мене, боятися сили, якою я володію, довга моя недоля

огортала її. Кожна жінка ховала від мене своїх доньок, та я й не торкнулася б

їх, хоча колись їх завезли сюди для див, витворюваних ними на

кінчиках пальців. Мене бентежить, які жертви призводять до таких ярликів.

Спокуси олюднюють щораз багрянішу жадібність. Я зібрала свою левову

частку болю і чортополоху. З соком вийшло інакше. Яка жінка може заснути,

коли хижацькі лапи зовсім поруч. Мало у нас безстрашних жінок, але

ще менше дурних. Мене відвели до гірського містечка, де сон – це патологія,

яка посилюється разом з висотою. Все, що вони змогли, – це поселити мене

там, і вночі я зробила все з легкістю танення інею. Вранці сон у їхніх очах

виштовхав блякле сонце з мого серця, і тепер я жодного дня не витримую

без тієї несамовитої злості.

 

Розмова з кам’яною дружиною

 

Я вельми цікава. Живу в колоніальному домі вже безліч

Років, наче задоволена собою колоністка. Щоночі напихаю

Печінку в своє муштроване тіло й витягаю з волосся бігуді,

 

Щоб покохатися з периною. Знаєш, я написала тобі

Про своє найбілявіше переживання: моя болгарська сплелася

З моїм свахілі; білявий голос звивався відтіля, такий доречний

 

Для здорової агресії. Біляві мелодії. Біляві судоми. Біляві мули,

Якими я їду крізь своє біляве село. Я написала тобі, щоб ти трохи

Потерпів миле дівча, вдихнув його пахощі разом зі звичною

 

Тваринною жорстокістю. Вчора я грала на своєму пупку, наче на

Арфі, допоки небо опиралося цій тоскній темряві, про яку я

Завжди кажу тобі: літаки в небі – наче ненависні мені прадавні зорі.

 

Гойдалка без дітей – страшна картинка, тобто її символ, її нічне

Виправдання. Дай мені щось, щоб я ним скористалася. Мені сподобається

Той чоловік, який дозволить епохам поховати себе, чи ложка, що іржавить.

 

Його рот, який так красиво вмовкає. Так, я лише дівчина, поведена

На сексі, моє тіло болить мені. Дім у вогні запалює мої очі, як у кішки.

Я теж переберуся туди. Торкнись моїх золотих стегон, і я більше ніколи                                                                                                                                                    не їстиму.

 

Перша гіпотеза статуетки Венери

 

Кілька днів я повторювала прислів’я про бідність і злодіїв.

Ночами вимовляла своїм найзолотішим голосом

 

слова усіх пісень, що ніколи не були написані. Я їла з долоні,

присівши у позі ґарґульї над впізнаваним виступом скелі. Ноги судомило

 

так довго, що жили випиналися й плуталися у пальцях ніг

і довкола щиколоток, ніби позолота, але я не рухалася.

 

Чула, що якийсь чоловік закохався в мою форму, а потім забув її. Коли

мені тяжко тут бути, я думаю про місто, яке підвело тебе,

 

місто відкидання ніг, місто абортів, місто,

де леопарди вичікують наших дітей за деревами. Не місто, а сон

 

про вручення всього знаряддя заснулим від втоми чудовиськам, про те,

                                             як, лише позрізавши їм м’ясо з боків,

відбудувати імперію. Тіло твоє було там шматком

 

тіні. Тіло твоє там – туманець пережованого,

бездоганно зжована їжа, старий кам’яний вік, що з нього ми постали.

 

Коні оголили шкури для мух, звідти повитікали личини.

Можна написати щось таке: ці та інші вірші в українських перекладах скоро можна буде прочитати в «Антології молодої поезії США» видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

 

© опубліковано з дозволу видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА

переклад – Тарас Малкович

переклад “Розмови з кам’яною дружиною” – Андрія Любки

 

×