• 25 Липень, 2018

П’ять кроків назустріч: світ крізь призму поезії Марка Поґачара

Марко Поґачар – відомий хорватський поет молодшої генерації. Його збірка «Людина вечеряє в капцях свого батька» містить вибрані поезії з усіх чотирьох його збірок і стала першим в Україні  окремим виданням перекладів текстів автора.

Збірка Марка Поґачара  «Людина вечеряє в капцях свого батька»  (2016, «Книги- ХХІ») – це насправді не книжка. Це видозмінений аналог Кубика Рубіка або Пірамідки  Мефферта. Ця збірка багатогранна, цікава і не така проста, як здається на перший погляд.

Можна довго сидіти і роздумувати над нею, шукати виходи із ситуацій, починаючи з різних сторін, крутячи в долонях. Проте є одна суттєва різниця:  на відміну від Кубика Рубіка чи Пірамідки Мефферта,  ця збірка кожного разу складається в щось абсолютно нове, даючи читачеві або читачці не лише задоволення від перфектно складеної, проте пустої форми, але і наповнення певною суттю, певними істинами, що відкривають нові входи і виходи.

І для того, щоб скласти цю головоломку, треба здійснити певні кроки до своєї мети. Підійти до поезії Поґачара ближче, взяти її до рук, оглянути, осмислити, відчути.

Ця стаття – не покрокова інструкція, а лиш напрямок, в якому треба рухатись.

  1. Сфокусованість поезії Поґачара

Марко Поґачар створює образ, а потім ставить між ним і читачами та читачками різні оптичні лінзи, шкельця від окулярів для зору, штативні та ручні лупи, даючи таким чином побачити свій образ у всіх деталях, сфокусуватись на ньому. І не тільки побачити – образ стає настільки явним, що починаєш його чути, відчувати на смак або дотик:

(…)
одночасно я думав про грушу у твоєму роті,
і не знаю, що веселило мене більше:
цівка слини, яка – блискуча – текла вниз твоїм язиком,
чи те, що все було через грушу.
(…)
(«Бульвар Г.К.Андерсена, 50, класично», пер. А.Любка)

Власний образ утворюється в уяві читача, саме власний, а не Поґачаровий. Шматочки груші між зубів, процес жування, звук чавкання, зображення слини, що котиться язиком, звук, з яким вона тече – для кожної людини це постає в іншому вигляді і з іншими ефектами. Семантика слів, використаних для написання вірша є сталою. Використані для інших віршів, вони залишаються собою, проте Поґачар якимось магічним чином складає їх так, що вони одразу стають підкресленими і явними образами, ніби справді використовує не лише їх – слова –  а і грається з оптичними приладами. Книжка «Людина вечеряє у капцях свого батька» може бути не лише збіркою віршів, а і збіркою візій:  візій звичних речей, які можна розглядати в деталях і вбачати у них щось нове; на яких можна буде фокусуватись і не один раз прокручувати у власній уяві.

  1. «Діалоговість»

Є у Поґачара і те, що можна назвати «діалоговістю» – у збірці звучить багато голосів. Якісь з них належать авторові, інші – це голоси його alter ego, його персонажів та образів. І навіть голоси його читачів.

Оповідь у віршах ведеться або від особи автора, від його власного я, або від особи власне оповідача, від особи другої, третьої, а навіть не надто охопних для розуму осіб четвертих і п’ятих.  Оповідь з уст різних осіб не є чимось новим для літератури, але відмінним видається те, що в Поґачара ці голоси не просто звучать, а ведуть розмову, вони є діалогом: таким, що відбувається з читачем, або таким, що звучить всередині книжки між всіма мовцями, що живуть у ній.

Іноді Марко Поґачар говорить:

Я завжди хотів написати вірш про воду, гарний. у принципі,
я б почав з Міямото. тоді подзвонив би до приятеля
що знає про воду більше ніж я. він пловець.
його батько – рибак.(…)
(«Шлях води», пер. А.Татаренко)

А є вірші без певних «я», вірші, які змушують задатись питанням: чи справді сам автор промовляє до мене, чи це голос когось із тих, що живуть у цих віршах? :

Жарівки, кулі світла на небі замість сонця. одного дня
від споглядання вгору просто осліпнеш.

більше не бачиш стін. пил вирішить опустити мертву
колонію на твоє обличчя. але й воно уже не виглядає живим,(…)
(«Every woman adores a fascist (мрійливим домогосподаркам)», пер. А.Любка)

В цілому межа між цими голосами є дуже тонкою і не завжди дається до розрізнення. Це ніби лід, хай найтонший та найбільш крихкий. Проте такий лід теж створює межу між повітрям та водою.
Нехай не завжди вдається зрозуміти, хто говорить до тебе: якийсь із голосів автора, якийсь із не його голосів, чи твій власний, проте великою насолодою при читанні є перебування в кількох ролях одночасно: від слухача до оповідача, від мисливця до жертви, від поета до вірша.

  1. Опредметнення і розпредметнення поезії

У поетичному (чи не лише в поетичному?) світі Поґачара головною речовиною для усіх предметів є вірш – найбільші і найменші речі складаються із цієї речовини, яка може набувати найрізноманітніших на найбільш карколомних форм. Є кімнати, повні предметів. Поґачар, переходячи з кімнати в кімнату, бачить все те, що є довкола: столи, крісла, люстри, ліжка, дзеркала, вазони, коври, лампи, праски… Словом, предмети. Поґачар починає про них говорити. Тільки говорити дуже вміло, по-справжньому, без зайвого пафосу та перебільшень, говорити поетично. Це одна із речей, у якій постає постмодерністська поезія, така, якою вона є у Поґачара, – відсутність «високих», шаблонних поетичних тем, але про це згодом. Опредметнення і розпредметнення – це не просто писання про предмети, або взяття їх за основу твору. Це створення і знищення предмета. Це зміна форми, що може мати віддзеркалення навіть у читачах і читачках: завдяки Маркові усі, хто читає ці вірші,  можуть бачити стіл не лише як предмет, а і приблизно так:

Туди тебе, вухо, кладу, щоб тебе чути:
як на людину покладається людина,
пітьма у глибоку піч, очі в очі,
туди тебе кладу і слухаю наше злиття, наше
подвійне дихаюче тіло.

йдеться про хвищу, хащу, простір простору.
про те як тебе бачити поземного і холодного
як велику витягнуту
долоню над обідніми очима,
про щось тектонічне, рибу, білу скатертину
йдеться про
і що тут ще додати?(…)
(«Стіл (яким він насправді є)», пер. А.Любка)

Такі слова можна сприймати не лише як опредметнення, а як роздум і говоріння про сутність предметів, що нас оточують, немов доводячи нам, що навколо нас є набагато більше глибинних тем, ніж ми можемо помітити на перший погляд.

  1. «Інструкційність»

Інструкційність, якщо говорити про поезію, – це дуже розмите поняття-неологізм. Це те, що перебуває в поезії і – в більшості – для поетів. Це метафоричний майданчик, на якому поети можуть ділитися внутрішніми метаморфозами, що виникають через вірші і завдяки віршам, де можуть говорити про те, як відчувається вірш, як приходить, що робить і як існує. Це дуже своєрідні рефлексії, які здобуває автор під час і після письма. Фізичного існування такі внутрішні розмови  набувають завдяки написаним / промовленим віршам. Іншими, простими словами, це вірші про вірші.

Це ще один елемент постмодерністської поезії – зважання на сам процес. Гадаю, що такі вірші є найбільш цінними саме для інших поетів як джерело досвіду. Але цінними вони є і для тих, хто хоче зрозуміти поетів. Пишучи вірш про вірш, автор вкладає у нього власні думки і досвіди про власне його написання.

Лежиш і чекаєш на вірш. не рухаєшся.
як підступна намазана клеєм
гілка що чекає на птаха.
найчастіш на вільшанку, або на щиглика.
чигаєш урочисто у своєму мовчанні, тихий
мов вільшанка чи щиглик
який не з’явився ніколи. (…)
(«Очікування вірша», пер. А.Татаренко)

Такі вірші скидаються на маленькі шпарини, крізь які можеш хоча б краєм ока зазирнути у іншого поета, побачити бодай якусь частину його внутрішніх механізмів. І добре, що Поґачар не цурається ними ділитись.

  1. Вірші, які можна бачити

Те, що Марко Поґачар належить до поетів-постмодерністів, вказує багато факторів. Деякі уже були згадані: нестандартність тем, уникання шаблонності, відзначення важливості процесу творення. Ця поезія є багатогранною і самодостатньою, Поґачар розуміє і обмеженість ліричного твору, і обмеженість звичної форми як такої. Щось у ньому нагадує Езру Павнда, Робінсона Джеферса, місцями – Пауля Целана, іноді постає щось вкрай притаманне Олегу Лишезі чи Миколі Воробйову, а іноді відчуваються нотки, притаманні японській поезії, або ж навіть щось притаманне ліриці факту Богдана Задури. Це суб’єктивна думка, особисте сприйняття і розуміння. У кожного читача чи читачки можуть бути власні паралелі, на одному кінці яких стоїть Поґачар, а на протилежному – тут простір варіантів безкінечний. Тому наведений тут список імен можна писати ще довго.

Здається, що Україні бракує таких голосів, тим паче у тому, що звемо молодою поезією. Або вони є, проте поки-що, на жаль, не почуті чи недочуті. В Україні є багато хороших, прекрасних авторів, але чи є автори настільки позбавлені внутрішніх і зовнішніх рамок саме у поезії і у її творенні – невідомо. Добре, що Поґачар прийшов у доброму перекладі. Добре, що Поґачар прийшов взагалі, захопишви із собою свої вірші, що дуже нагадують діафільми. Прийшов і почав показувати.

І на кінець про відсутність рамок та форму. Авторська пунктуація віршів, яка спрямована на належне передання того, що задумав автор. Хай і не завжди за канонами і правилами, але справжня поезія – це те, що виходить за рамки, іноді проламуючи і розбиваючи їх.

Ця поезія знає свою роботу і чітко передає закладені у неї емоції. Авторська пунктуація служить вказівником на дорозі до пізнання вірша. Іноді, щоправда, від незвички, це збиває. Через розділові, які, направлені рукою автора,  перекочували на інші місця, можна спіткнутись. Тут егоїстично дозволю собі – автору статті – поділитись власною іронічною рефлексією, що прийшла після ще одного прочитання збірки «Людина вечеряє в капцях свого батька»; рефлексією, спрямованою на явище авторської пунктуації, а також такою, що  зачіпає згадану вище інструкційність:

довгий вірш без розділових

розігнався мов марафонець читаючи

безліч слів безконечність метафор
аж ось раптом
якась заблукана кома

спіткнувся і впав порвав штани здер собі сприйняття до крові


о дивна пунктуаціє у верлібрах
випадкова як сон
не з’являйся так раптово у цих віршах
у світі вже надто багато болю

(«,» / авт. Р.Кузик)

Іноді вірші викликають реакцію у формі віршів. Вірш для вірша. Поет для поета. Це може перетворитись у замкнене коло, але з певної точки зору це не так погано.

Поґачар прийшов і почав навчати нас – тих, хто хоче в нього вчитись і розуміє його уроки. Доречно сказати, що суть перекладів у цьому і полягає – маючи  надбання чужої літератури у перекладі на рідну мову, читач чи читачка може не просто здобувати певні емоції, тішитись чи журитись, а і брати від неї більше: досвід, рефлексії, приховане знання. Поґачар приходить і показує світ крізь призму власних віршів. Світ від того не змінюється, він зостається у тих же формі і кольорі, проте змінюєшся ти і починаєш все-таки дивитись на нього інакше.

Автор – Ростислав Кузик

 

×