Автор

Гаврош Сашко

Україна, Закарпатська обл., Ужгород
Олександр Гаврош - письменник, журналіст-фрілансер. Член Асоціації українських письменників. Переможець «Коронації слова» 2007 (ІІ місце) та 2011, дипломант конкурсу 2008, 2010, 2012 років. Переможець міжнародного конкурсу кіносценаріїв до 200-річчя Тараса Шевченка (ІІ місце) (березень, 2012 р.). За повістю «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» зняли повнометражний художній фільм «Іван Сила» (режисер Віктор Андрієнко). Поетичні збірки - «Фалічні знаки» («Дніпро», 2004), - «Тіло лучниці» («Піраміда», 2006); - «Коньяк з дощем» («Факт», 2009) Публіцистичні книжки: - «Моя р-р-революція» («Карпатська вежа», 2005), - «Закарпатське століття: ХХ інтерв'ю», («Мистецька лінія», 2006); - «Точка перетину», («Грані-Т», 2009) - "Владика Мілан: «Свобода — це можливість обирати добро», («Карпатська вежа», 2009) - «Блукаючий народ», («Нора-Друк», 2012) - «Бесіди з владикою Міланом», («Ліра», 2012) Дитячі книжки - «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» («Видавництво Старого Лева», 2007) - «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» («Видавництво Старого Лева», 2008) - «Галуна-Лалуна або Іван Сила на острові Щастя» («Видавництво Старого Лева», 2010) - «Олександр Гаврош про Григора Пинтю, Олександра Духновича, Івана Силу, Адальберта Ерделі, Августина Волошина» («Грані-Т», 2011, Серія «Життя видатних дітей») - «Дідо-Всевідо» («Видавництво Старого Лева», 2013) Уривок з твору «Дідо-Всевідо» НЕРОЗУМНИЙ ПОПИК Чи знаєш, голубе, звідки босоркані беруться? То я ти повім. Слухай сюди! Коби в одній родині народилося сім дівок підряд, то одна з них буде відьма. Її легко спізнати, бо вона майже не має грудей – плоска, як дошка. Часто має розкосі очі, що позирають у різні боки, сухе видовжене лице, бородавки та різні бридкі нарости на тварі, і невеликий хвостик. Але його не видко, бо носить спідницю. А ще має сильно зарослі руки, груди і борбульку на потилиці. Босорканя є дводушницею. То значить, що коли її тіло спить, нечиста душа блудить світом. Відьми народжують своїх дітей хворими, блідими й горбатими. За те сі нещасники довго не живуть, найбільше – до семи років. Тому часто босоркані хочуть підмінити своє хворе дитинча на людське здорове. Але то ще не все. Бо крім уроджених бісиць, є ще вчені. Сими може стати кожна жона. Треба лиш напередодні Юрія вночі зайти на брід, де корови через річку чи потік переходять. Знайти слід од великого копита і набрати з нього в рот води. Потому прийти до сільського хреста, випорснути на нього сю нечисту воду, зняти з себе всю одіж, завішати на розп’яття, а самій голій видертися на хрест і проказати заклинання. Еге, скілько таких бісиць є в нашому селі! Думаєте, що то файна жінчовка – а то справжня босорканя. У кого корова дає найбільше молока, а кури найліпше несуться, то нараз вам кажу, що там нечиста сила задіяна… Розкажу бувалицю за нашого попа. Призначили до нас молоденького попика з паніматкою. Бо старий на Миколи оддав Богові душу. Застудився на похоронах та й пропав. А в нас церква парадна, кам’яна. Видав, найстаріша на цілу долину. У попа – велика хижа, а ґаздівство – найбільше у селі. Сюди будь-якого простака не призначить владика. А сей молодий панотець був дуже вчений. Все в книжках сидів. І то, видиться мені, його й згубило. Чи відаєш, як мож відьму у церкві серед людей розпізнати? І се не знаєш? Треба у Живний четвер вивернути одяг і піти в ньому до церкви. Але там не дай Боже до чогось діткнутися. Тоді можна увидіти босорканю – вона стоїть голою, повернувшись спиною до священика. Та наш панотець то не відав. Як не знав і то, що відьмі конче раз у році торкнутися до руки священика. Тоді вона має силу. Сповідав наш попик людей перед Великоднем якраз у Живний четвер. Прийшла до нього молодиця. Та така красна, що любо глянути. Звідається він її про гріхи. А вона його бере за руку та й каже: – Не маю я гріхів, пан отче! Та так йому любенько в очі заглядає, аж попові серце стиснулося. – Як се – не маєш? – чудується він. – Що ти за одна, що гріхів не маєш? А вона сміється до нього. А зубки в неї біленькі, рівненькі. Аж задивився попик на таку красу. Вона йому каже: – Я, отче, босорканя. Тому не лаю ні чорта, ні Бога. Бо я попід небо літаю. Якби зашкодила одному чи другому, то біду би мала. – Яку біду? – ледве шепоче попик, бо чим більше дивиться на молодицю, тим більше підпадає під її чари. – Богові не можу шкодити, бо вітром мене скине. А чортові, бо не буде мене нести, – хихотить молодиця. – Днесь знову будемо зби ратися всі разом. Не хочете, отче превелебний, до нас на гостину? Остовпів попик. Треба би йому перехрестити сю чортицю, а в нього рука не здіймається. Ніяк не може налюбуватися сим гарним ротиком, рум’яними щічками, чорними очками, що аж грають до нього. Питає панотець, де будуть збиратися, але так тихо, аби ніхто не почув із вірників, що подалі стоять. Молодиця сміється: – За вами, отче превелебний, прийде кочія увечері. Лиш ви красно по-панськи вберіться і до церкви не ходіть. Повіла так йому, руку поцілувала та й межи людьми замішалася. Попику вже нічого в голову не лізе, лиш ота думка про вечір. Як заплющить очі, так та молодиця до нього сміється. Думав-думав, далі махнув рукою і вирішив, що поїде. Сказав паніматці, що має хворого сповідати аж у другому селі. Красно вбрався і ходить попід ґанком, чекає, поки кочія приїде. Не терпиться йому, переживає. Бо що, як нечиста сила виявиться силь- нішою за нього? Айбо багато мудрих книжок перечитав попик, тож гадав, що з тою нечистю сам справиться. Та й цікаво йому, як то все у бісів виглядає? Не кожен, видав, на такій гостині за життя був… Відомості про копірайт тексту: © Олександр Гаврош, текст, 2013 © Видавництво Старого Лева, 2013
×