Переможці конкурсу

В межах благодійної акції “Третій вік: задоволення від читання” відбувся конкурс “Моя книжкова полиця”. Учасниками конкурсу були особи, що досягли віку 60 років.  Їм пропонувалось написати оповідання чи есе про особливу для них книгу, домашню бібліотеку чи подію, пов’язану з книжками.

До журі конкурсу входили: літературознавець Андрій Дрозда, директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка Богдан Тихолоз, програмна директорка Літературного фестивалю Софія Челяк, президент Форуму видавців у Львові Олександра Коваль, директор наукової бібліотеки ЛНУ імені Франка Василь Кметь, координаторки акції Вікторія Асадча і Ярослава Яковлєва.

За час проведення конкурсу на адресу ГО Форуму видавців надійшло 139 робіт зі всіх куточків України. Серед надісланих робіт журі Конкурсу обрало п’ятьох переможців. Критеріями відбору були: відповідність темі конкурсу, повне розкриття теми, оригінальність твору.

Переможцями конкурсу «Моя книжкова поличка» 2017 стали:

  1. Куліш Юрій, місто Суми
  2. Купчик Лідія, місто Львів
  3. Рось Ярослав, місто Львів
  4. Саланська Валентина, смт. Нововоронцовка Херсонської області
  5. Таран Надія, місто Львів

ТВОРИ ПЕРЕМОЖЦІВ:

1. Юрій Куліш – БАБА ПРІСЯ І ВСІ-ВСІ-ВСІ
(Путівник бібліотекою Івана Хомича)

– Як я тобі в цьому?
– Жахливо.
– Але не гірше ніж завжди ?
С. Беккет

Я пенсіонер, – подумав Іван, – і це жахливо. Хоча не зовсім, адже я знаходжусь на передостанній стадії – працюючий пенсіонер. А ще – читаючий пенсіонер.
Окрім того Іван, а повністю Іван Хомич, відносив себе до невеликої групи пенсіонерів, які впевнено відповідали на погибельне для багатьох людей «третього віку» питання : «А який у вас браузер?»
«Сьогодні потрібно знайти та скачати декілька книг», – пробурмотів він сам собі. Кожного разу, поки вантажиться ноутбук, Іван згадує безкомп’ютерні, безтелефонні і навіть безтелевізійні часи, які чудово пам’ятає. А ще часи, коли хорошу книгу потрібно було вишукувати в сільських крамницях, та ще в обмін на лікарські трави, або, якщо в місті, – в обмін на макулатуру.
«Лише літня людина після всього побаченого в іншому житті* може гідно зацінити Інтернет та всі його можливості, – розповідав Іван сам собі. – Молоді просто ні з чим порівняти наявність цього чарівного віконця в світ. А пам’ятаєте, у казках принцеса брала до рук чарівну паличку – може, пульт? – та вмикала зображення принца, що знаходився в тридев’ятому царстві – може, на моніторі? Тобто ми живемо вже в казці!», – беззвучно реготнув Іван.
Казковості в життя Івана Хомича додавала наявність у місті трьох чудових книгарень. Цей факт ставив читаючого пенсіонера просто на коліна! Про такий асортимент він і мріяти раніше не наважувався. В одну з книгарень, де була досі небачена кількість книжок українською, він навіть боявся часто заходити.** Перейти з радянської на рідну мову читання допомогло, як не дивно, придбання україномовного Молитовника. Іван був вражений, наскільки іншими, ближчими та зрозумілішими, стали молитви. Та й сам він ставав з того часу трохи іншим.
Іван Хомич звик здобувати, виборювати книжки. Битву за роман М.Булгакова «Майстер і Маргарита» в 70-ті роки він ледь не програв. Книга була надрукована на заводі ( де він працював), на секретному апараті, що зараз зветься ксероксом. На той час ним опікувалось КДБ, представники якого були на всіх важливих підприємствах. Пропускний режим на цьому секретному об’єкті якщо і дозволяв щось винести, то лише у нижній білизні. Книжка гуляла по цеху, але непомітно. Черга читати дійшла й до Івана. Хоча й читав під ковдрою, та довелось таки пояснювати КДБ, звідки з’явилась заборонена література.
Можливість безкарно шукати, купувати та читати всесвітньовідомих «нобелів» та «букерів» Іван досі вважає дивом. Сьогодні Муракамі, Роулінг, Сарамаго, Брауна з’являються в українському перекладі швидше за російський. Щоб перейнятися та відчути смак сучасного українського перекладу, варто подивитися «Сімпсонів» або класику кіно. Закохатися в українську можна хоча з українського перекладу у фільмі «Красотка»:
– Я збираюсь витратити у вашому магазині непристойну суму грошей.
– Вибачте, яку саме непристойну суму ви плануєте залишити у нашому магазині: помірковано безбожну або взагалі блюзнірську?
Іван обожнював не лише ці тонкощі, але й затишок, який знаходив саме в україномовних перекладах. Він повністю погоджувався з журналісткою, яка порівняла прозу Муракамі зі зручним і м’яким диваном, і часто перечитував улюбленого японця. «Прочитайте сучасні переклади Гемінгвея, Ремарка, Маркеса – ось де читацьке задоволення! Особливо, якщо вас нудить від слів подле, вовсе, отворить, сетовать, глядеть, стряпня, башмаки та інших архаїзмів радянського походження», – запевняв Іван. – «Але обережно! Нещодавно я прибав новий, як мені здалось, твір Фаулза «МАГ». Згодом виявилось, що це вже давно відомий «ВОЛХВ»! Звична назва, над якою я ніколи не задумувався. Однак автор написав Le SORCIER – колдун ! А синоніми – майстер, чаклун, чарівник, маг, заклинач. Волхва серед них немає, але звичка що це «Волхв» – є». І хоча більшість нових перекладів мала просто помилки, Іван Хомич міг сказати про себе як про персонажа «Фієсти»: «Тебе нудило, Роберте, але ж ти не нудився !»
Нудитися Івану було ніколи, адже відкриття відбувались ледь не щоденно. Він із подвивом зауважив, що Є сучасна українська поезія та принаймні одна чудова поетка. Виявив, що Є сучасна українська проза та принаймні троє чудових письменників і двоє письменниць. Виявилось, що Є українська драматургія, а значить – театр! «Якщо ви побачите бабу Прісю у виконанні Олега Стефана, вам захочеться ще театру. Якщо ви побачите, як Олег Стефан «Чекає на Годо» – не забудете довго і повернетесь, щоб прочитати п’єсу. Для чого? Та щоб насолодитися отими монологами та діалогами неперевершеного абсурду».
Наявність таких практично необмежених можливостей для читання (обмежених тільки часом) призвело до необхідності впорядкувати процес пошуків та й самого читання. Іван почав із придбання електронної книжки. Уявіть: у неї вже більше 200 книжок влізло, а місця ще безмежно багато. Іван склав власний рецепт обробки літературної інформації: «Шукаємо і знаходимо в інтернеті книгу. Читаємо. Відкладаємо до папки «Вибране», якщо подобається, а якщо ні – до папки «Не пішло». Якщо подобається дуже, купуємо паперову книгу. Ідемо до книгарні – це смачно, але не завжди по кишені, або до інтернет-магазину, що не так смачно і дуже часто не по-кишені. Запах нової книжки – типографської фарби, паперу. Немає нічого кращого», – подумав Іван.
Це як той енергетичний напій. Для тих, хто розуміє. Спочатку нова книжка стає на полицю очікування. « Велика приємність ,коли в черзі з десяток книжок і є з чого вибрати, згідно з настроєм», – посміхався Іван.
Але це не та теорія децимації, про яку казав У.Еко – що достатньо прочитати 1 книгу з десяти. Так, щоб вистачило часу – інформацію потрібно фільтрувати, але книжка на полиці «чекання» вже пройшла відбір. Якщо книга сподобалась остаточно, вона займає місце в бібліотеці. Дуже важливо: з вибраних книжок робляться виписки у товсті спеціальні зошити за тематикою. Їх більше десяти. Для чого? По-перше, пенсіонеру варто тренувати пам’ять, щоб не прийшов Альцгеймер. Або прийшов, але не так швидко. По-друге, тренуй не тренуй, а все одно зошит розгорнув – і одразу все згадав.
Деякі книги можуть потрапити і на полицю BookCrossing, що Іван влаштував на роботі. Це, на його великий подив, приносило неабияке задоволення, бо з’явились запитання про книги та письменників, чого не було ніколи. Іван подумки призначив себе відповідальним за підвищення інтелектуального рівня офісу.
Дивно, коли в 65 років розумієш, як багато ти не знаєш. Навіть якщо прочитаєш усе, що тобі цікаво, все одно залишишся дилетантом. Адже людина, освіта якої складалась з читання «Муму» та конспектування «пєрвоісточніков», і після цього не втратила смаку до справжньої освіти, читання, ще й намагається заліпити дірки своєї особистої освіченості (чи неосвіченості).
Хочеться багато :
– розкрити ( для себе) таємниці генетики-прочитати Докінза (хоча б)
– вияснити (особисто для себе ) взаємозв’язок всього у Всесвіті – Хокінг
– дізнатись про якого-небудь HOMO EREKTUS* та його агресію – Фромм,
– прочитати про інші культурні світи: Памук – про Турцію, І.Альєнде – про Чилі, Маркес – про Аргентину тощо.
Далі може прийде час, коли вам стане цікаво, а як же вони, ці класики, власне стали класиками та лавреатами – як ?
І про це теж можна дізнатись з книжок. Наприклад, Р.Семків розповість вам, як працювали Орвелл, Бредбері, Кундера, Льоса. У більшості з них перша книжка вийшла не раніше, ніж за 30 років писання! Прикиньте на звичайну людину: одержати посвідчення слюсаря через 30 років, як закрутив перший болт!
А ще ми живемо тепер у світі, де діти навчають батьків. Завжди було навпаки! І це принципова відмінність нашого часу, яку не всі можуть достойно пережити.
«Все. Хвилина розслаблення минула», – проспівав Іван на одному йому відомий мотив. «Річ в тому, що я вже був щасливий і не помічав цього».****
Іван помічав. А чекання книжкового ярмарку у Львові посилювало це відчуття вдесятеро.
P.S .Зате я знаю , що таке ПІНОФЕНОГОРОХ! Нічого не боїться, Нічого не важить і твердий, як сталь ! А ви знаєте звідки це ?!?!

*- інше життя – життя до 1991 року.
**- бо хотілось купити все і одразу.
*** – людина прямо ходяча.
**** В.Підмогильний. Місто.

 

2. Купчик Лідія – МОЯ КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

Книги – морська глибина!

Хто в них пірне аж до дна,

Той, хоч і труду мав досить,

Дивнії перли виносить.

/Іван Франко/

Під таким гаслом виховували мене мої батьки. Скільки себе пам’ятаю, любила читати, читала все, що потрапляло до рук. А потрапляло воно із шкільної бібліотеки в колишній львівській школі №36 по вул. Лисенка. (Тепер її нема, є зовсім інша школа під таким номером, в іншому районі.)

А та наша колишня школа була криницею не лише знань, а й червоною доріжкою у світ книг. Палкою любов’ю до літератури була одержима наша класна керівничка Надія Тимофіївна Романченко, щедро переливала цю любов у наші серця. А яким чудовим порадником-другом був наш шкільний бібліотекар! Не можу віджаліти, що не зберегла в пам’яті його імені, але особу його пам’ятаю: старенький (за тодішнім дитячим уявленням), дуже приємний і доброзичливий. Саме він ствердив у моїх старших класах, що я вже все перечитала зі шкільної бібліотеки і порадив записатися до районної, що я і здійснила.

Вдома у нас на той час була зовсім невелика бібліотека, бо у нашому вельми тісному однокімнатному помешканні, без будь-яких вигод, не було місця для книжкової шафи. Лише невеличка етажерочка, вщерть заповнена книжками.

Основою цієї домашньої бібліотечки були твори Тараса Шевченка.

Тарас Шевченко супроводжував і супроводжує мене впродовж усього мого життя. Його надзвичайно шанували, перед ним схилялися мої батьки та й їхні батьки, про що маю багато усних і письмових свідчень.

Ще не ходячи до школи, я бувала присутня на Шевченківських святах, які кожного року організовувала для своїх учнів і їхніх батьків моя мама-вчителька.

У хаті незмінно були “Кобзарі”, притім не один, а кілька. Тепер, дивлячись на ці книги, придбані моїми покійними батьками, бачу, що вони не пропускали ні одного нового видання “Кобзаря”, щоб не купити його.

Чи то так запрошували Шевченка до нас в гості? Чи, можливо, так намагалися компенсувати втрату родинних бібліотек, втрачених у час війни та під час післявоєнних тотальних конфіскацій, яких зазнали мої дідусь і бабуся…

Моїм першим “Кобзарем” був “Кобзар” у червоній обкладинці, виданий 1952 року в Києві. Добротне, як на той час, видання. Правда, мама говорила, що деяких творів Шевченка там бракує…

І батьки, і вчителька заохочували вивчати поетичні твори напам’ять. Проте я почула від батьків, що не всі твори Тараса Шевченка можна декламувати в школі, що за виконання деяких творів можна бути покараним. Тоді я, з дитячим обуренням і спротивом, почала вивчати напам’ять твори, які вважалися забороненими чи не бажаними… Правда, обіцяла батькам поза домом їх ніде не декламувати. Розучувала “Розриту могилу”, уривки з “Великого льоху”… Дотепер, наприклад, пам’ятаю вивчений у шкільні роки вірш “Стоїть в селі Суботові”…

Сповнившись любов’ю до Шевченка і літератури взагалі, я згодом доповнила своє життя ще одним гаслом:

“Дім, у якому немає книг, схожий на тіло без душі”.

/Ціцерон/

Тепер у мене велика бібліотека у чотирьох книжкових шафах, у ній – майже вся українська класика та багато творів кращої зарубіжної літератури, багато з яких російською мовою, адже такі були наші літературно-мовні реалії.

У час Українського Відродження для мене найбільшою радістю було придбати твори Богдана Лепкого. Знала, що це – улюблений письменник моїх батьків. Я ж в радянські часи мала можливість перечитати лише книжку “Мотря”, причому ця книга знаходилася на горищі в бабусі і була без обкладинок і титульних сторінок. Тепер добре розумію, що це було зроблено спеціально, з метою конспірації.

Сьогодні Богдан Лепкий гарно присутній у моєму домі. Захоплююся його талантом, а ще більше – його палкою любов’ю до України, якій віддав своє ніжне серце. Богдан Лепкий для мене – і вчитель історії, і розрадник у несприятливих моментах, якими так переповнене наше теперішнє життя. Вважаю його життя і творчість чудовим дороговказом для сучасних українців. Про це не раз розповідала й писала…

Дякувати Богові, зараз маємо багато молодих, талановитих письменників, чимало книг видається, але мені не раз бракує такого чистого світосприймання письменниками, яке було притаманне Богданові Лепкому. Не раз важко зрозуміти, чого хоче навчити письменник своєю творчістю, які ідеали пропагує. Боляче дивитися, як деякі автори скочуються до описування людських вад і гріхів, як надмірно смакують прояви людської агресивності й жорстокості.

Тому особливо тішуся знайомством із такими авторами як Ольга Яворська. Кілька літ тому познайомилася з нею на Форумі Видавців. Скромна сільська вчителька, а який величезний мистецький талант! Яка працездатність! А головне – яка щира любов до людей, до природи, до Бога! Її поетичні твори можуть служити бальзамом для зболених душ, прозові – застанова над справжніми цінностями людського життя. А роман про УПА Ольги Яворської “На чужих вітрах” яскраво відображає незламність українців, їхні відвічні прагнення до волі й справедливості, жертовність у відстоюванні цих ідеалів. Як тонкий психолог Ольга Яворська торкається найпотаємніших струн людської душі, змушує читача співпереживати з героями своїх творів та непомітно, ненав’язливо спонукає продовжувати їхні традиції любові до Вітчизни.

Такі твори найбільше імпонують мені. Дуже хочеться, щоб такі твори ширше аналізувалися, популяризувалися, бо в них – своєрідна школа життя, життя чесного, правильного й праведного. Життя – про яке нібито всі мріють, але далеко не всі трудяться задля його досягнення.

 

3. Рось Ярослав – ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ

Одного разу після Різдвяних свят пішов я у Холодновідку до стрийка Богдана і стрийни Юлі в гості. Відповів на всі питання, які мені ставила стрийна, поговорив з Євгеном і Уляною, подивився їхні книжки, що стояли на невеликій етажерці, попив теплого чаю з якимось пляцком з яблуками і збирався вже йти додому, бо на вулиці темніло. Та раптом побачив на столі велику, в темно-коричневій палітурці, книжку, на якій було написано «ІсторіяУкраїни-Руси» М. С. Грушевського. Видавництво – Львів–Лейпциг, 1941 рік.

Я почав перегортати сторінки, дивився на рисунки і читав, щопід ними написано. Стрийко побачив, що я цікавлюсь цією книжкою, сказав мені, щоб я взяв її собі додому, а коли прочитаю, щоб віддав, бо то дуже цікава книжка, написана істориком, який жив колись у Львові, очолював кафедру всесвітньої історії Львівського університету, де читав курс історії України. Був також головою Наукового товариства імені Шевченка, редактором «Записок Наукового товариства імені Шевченка» (доскладу філологічної секції НТШ входив Іван Франко). У березні 1917 року очолив Центральну Раду, яка стала на шлях відкритої боротьби проти влади Рад.

Стрийко ще багато розповідав мені про діяльність Грушевського. Я послухав, взяв книжку підпахву, подякував, сказав, що коли прочитаю, то обов’язково віддам і пішов додому. Вдома, коли мав вільний від навчання час, читав цю Історію України-Руси, оглядав рисунки і зовсім не знав, що читаю заборонену в СРСР книжку. Що Грушевського вважають українським буржуазним істориком, одним з головних лідерів українського буржуазного націоналістичного руху.

На початку березня я захворів, мав сильну ангіну, високу температуру, мигдалики мої почервоніли, напухли і боліли, не можна було навіть ковтнути слину, не те щоїжу. Звичайно, ніякого лікаря ніхто не кликав, наша поліклініка була на вулиці Залізничній, тому йти до неї було далеко, ніяких ліків я не приймав, лишеті, які зробила мама. Вона взяла сирий червоний буряк, обчистила і стерла на дрібному терку, витиснула сік, трохи підігріла і тим теплим соком я полоскав горло. Чипомагало? Може, і помагало. Не пам’ятаю.

Крім полоскання теплим буряковим соком, я придумав собі таку терапію горла. Мама давала мені пити тепле молоко з розтопленим у ньому маслом. Молоко і масло в нас було, бо ми в той час тримали корову. Я просив маму, щоб молоко було дуже гаряче і тим гарячим молоком з маслом я обпікав свої мигдалики. Робив я це так. Набирав повний рот розігрітого молока і скоренько ковтав, щоб молоко не встигло обпекти мені ясна, язик, рот, а щоб все тепло передалось мигдаликам. Після таких процедур моїми гдалики зменшувались, шкіра на них зморщувалась і вкривалась маленькими білими кульками – ніби зварене пшоно. Через пару днів, коли я кашлянув, ці білі кульки вилітали з рота, я збиравїх на долоню, роздушував і нюхав. Вонидужесмерділи. Мушу сказати, що незважаючи на усізастереження, ясна завжди встигали обпектись і довго боліли, але горло з часом переставало боліти і температура падала до нормальної.

Звичайно, до школихворим я не ходив. Вчився тоді у 44-ій школі, розташованій на вулиці Леонтовича, де зараз якийсь коледж, а школа № 44 давно вже переїхала на вулицю Золоту в нове приміщення.

Домашні завдання мені приносив Ясько, який вчився зі мною в одному класі і дорогою додому заходив до мене. Щоб я міг дихати теплим повітрям, то лежав на ліжку в кухні, бо в інших кімнатах не палили, а спали в холоді під теплими перинами. На цьому ліжку, що стояло в куті у кухні, ніхто не спав, на ньому лише сиділи. Замість матраца там була покладена солома, яка в цей час, коли я хворів, добряче протерлась, постаріла і зробилась майже січкою, так що лежати мені на ній було дуже твердо. Мої худі ребра впинались в дошки, на яких лежала та січка, і дуже боліли. Але на ценіхто не звертав уваги. Щоб я часто не вставав і мав під рукою свої підручники, мама поставила біля ліжка табуретку і на неї поклала книжки і зошити. На цю табуретку я поклав також «ІстріюУкраїни-Руси» і коли мені набридало читати і вчити, що було задано в школі, я брав «Історію» і читав дещо з неї, або оглядав рисунки.

Одного вечора прийшов тато з роботи і розказав нам, що в селі Білогорща була велика облава, яку проводили енкаведисти, і що під час цієї облави вбили командира бандерівців, а тепер багатосімей, запідозрених у співпраці з бандерівцями, вивозитимуть у Сибір. Булоце 5 березня 1950 року. Як ми довідалися значно пізніше, вбили енкаведисти не головного командира бандерівців, а головного командира Української Повстанської Армії (УПА) генерал-хорунжого Романа Шухевича – Чупринку, і не вбили, а він застрелився сам, побачивши, що врятуватись не зможе.

Якогось дня мама зібралась пекти хліб, замісила в діжці тісто і розпалила в печі вогонь. Коли вогонь розгорівся, мама поклала на нього товсті довгі поліна твердого дерева, щобпічка сильно нагрілась і щоб добре спікся хліб. Дверцята пічки були в сінях.

Було вже по обіді. Прибігла до нас сусідка і переляканим голосом сказала, що по хатах ходять цілою бригадою енкаведисти і роблять обшук, шукають бандерівців, зброю, заборонені книжки і ще Бог знає що, все перевертають і нічого при цьому не пояснюють.

Коли сусідкавийшла, мама мовчки взяла з табуретки «ІстріюУкраїни-Руси», пішла в сіни, відчинила дверцята п’єца і кинула туди книжку.

Я зірвався з ліжка і босий побіг в сіни. Побачив, як у п’єцу на вогні корчиться книжка і згоряє, залишаючи після себе червоно-чорний брикет спаленого паперу. Мама берекоцюбу і розбиває спалену книжку на окремі частинки, загортає розпеченим жаром і зачиняє дверцята.

Мамо, щотинаробила? – кричу захриплим голосом. – Це не наша книжка! Це дуже цікава книжка! Як ти могла кинути її в піч? Чому мене не спитала? Я ще її не прочитав. Лише почав читати!

Не стійбосий, йди в ліжко, – спокійно сказала мама. – Вжепізно про неїговорити, вона згоріла. І прошу тебе, щобтинікому про неїне казав ні слова. Забудь пронеї. Добре?

Я пішов до ліжка, накрився з головою і за якийсь час заснув.

Прокинувся від тупоту тяжких чобіт, голосної розмови. До нас прийшли енкаведисти, чоловік з десять. Розбрелись по всіх кімнатах, підвалі, полізли на горище, все повідкривали, у шафах з одягом усе поперевертали, переглянули. До мене підійшов молодий офіцер – лейтенант, гарний, високий, у новенькому обмундируванні, і спокійним голосом запитав:

Что, болеешь? В каком классе учишься?

Бере з табуретки книжки – підручники – і всіпереглядає, потіміде в іншу кімнату, де в кутку стояла стара етажерка, і переглядає книжки там. За якийсь час зібрав усіх солдатів у сінях, став біля дверцят п’єца, бо там було найтепліше місце і слухав доповідь кожного про результати обшуку.

На нашещастя, вони в нас нічогозабороненого не знайшли. Пішли в сусідню хату, не сказавши ні «пробачте», ні «до побачення».

Після того, як енкаведисти пішли, мама прийшла до мене, сіла на ліжко, спитала, де я взяв ту книжку, яку вона спалила. Я сказав, що у стрийка Богдана, що він позичив мені на якийсь час, а коли прочитаю, щоб повернув йому. Мама менінічого не відповіла, лише похитала головою і сердито на мене подивилась. Я все зрозумів.

Тепер, коли пишу ці рядки, думаю, щобуло б з нами, якби мама не спалила цю «Історію» і якби енкаведисти її знайшли, а знайшли б одразу, бо вона виділялась серед інших книжок і розміром, і кольором обкладинки. Крім того, лейтенант переглянув усі книжки, так що обов’язково її б знайшов і забрав зі собою. Де, в яку Сибірську область ми були б вивезені і чивижили б у дорозі і там у Сибіру? Не знаю… І як мама, захищаючи нас усіх, кинулась на цю книжку, як коршун на здобич, і закинула її в піч, ще й попіл розгорнула, щоб часом енкаведист не заглянув і не побачив, що там, крім дерева, ще згоріла книжка. Такечуття, таку інтуїцію, такий розум, таке передчуття страшної небезпеки для всієї родини могла мати тільки мама.

Під час правління Горбачова до нас на роботу прийшов колишній енкаведист, якого за пиятику звільнили з нашої «Дзержинки». Щоб похвалитись перед нами, що він брав участь у боротьбі з бандерівцями, приніс зі собою «Історію України-Руси» М. С. Грушевського, на титульній сторінці якої було поставлено червоною фарбою штамп «Конфисковано при обыске». Я взяв у нього цю книжку, переглянув сторінки і пригадав собі, який фатальний наслідок вона би мала для нас, якби мама її не спалила.

Постійно себе запитую, чому стрийко Богдан дав мені цю книжку в такий непевний час, адже він добре знав, що Грушевського вважають українським буржуазним націоналістом і його Історія, випущена в 1941 році під час окупації України Німеччиною, є забороненою? І чомувін, позичаючи мені цю книжку, не попередив мене про це?

А може, це і краще, що не сказав, боякби сказав мені, що вона заборонена, то я, почувши від сусідки, що йдуть енкаведисти і роблять обшук, з переляку запхав би її десь у куток підлахи і енкаведисти обов’язково би її знайшли. А так вона спокійно собі лежала на табуретці, і мама, побачивши її, зразу вирішила, що з нею робити.

Після цих облав, обшуків багато безневинних сімей з Білогорщі, Холодновідки, Зимної Води, Рудна, Левандівки, вулиці Варшавської були вивезені на Сибір. У нас у 8-Б класі половина учнів пропала. І коли я спитав класну керівничку, де ці учні, чому до школи не ходять, вона сказала, що виїхали зі Львова кудись далеко. Я все зрозумів.

І ще хочу сказати, що мама постійно мені нагадувала, щоб я ніколи, нікому про цю книжку не говорив, щоб нікому не казав, що у нас в Польщі часто збиралисьбандерівці, планували акції, кого слід знищити, кого куди послати на завдання. Щоб я нікому не казав щось погане про Сталіна. Тато постійно вночі слухав радіо ВВС, хоч як і глушили, але польською мовою можна було щось зрозуміти. І він відкрито вдома про те, що почув, розказував. Про звірства, концтабори, вивезення людей. Про книжку я з часом забув, та й мама ніколи про неї не згадувала.

Стрийко Богдан такожніколи про неї не спитав, чи вона в мене є і чому я її йому не віддав. Він не питав, і я нічого не казав.

Одного разу, вже після смерті стрийни Юлі, був я в стрийка Богдана, говорили про ті страшні часи, які ми пережили. Я спитавйого, чивінпам’ятає,що одного разу дав мені «ІсторіюУкраїни-Руси» М. С. Грушевського. Він трохи подумав, ніби щось хотів собі пригадати, а потім сказав, що не пам’ятає і знає, що такої книжки в нього не було. Більше я його не питав. Цього року йому виповниться 92 роки.

4. Саланська Валентина – МОЯ КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

Все моє життя пов»язане з книгами. Я – бібліотекар: пройшла шлях від сільського бібліотекаря до директора Нововоронцовської центральної бібліотечної системи Херсонської області. Зараз на заслуженому відпочинку.

Маю непогану домашню бібліотеку, стежу за новинками української літератури. Із останніх прочитаних книг сподобалися твори Світлани Талан, Валентини Нестерової, Наталії Гурницької, Олени Печорної, Дмитра Кешелі, Андрія Кокотюхи.

Люблю Шевченка, Нечуя-Левицького, Ліну Костенко.

Та нехай вибачають мені поети і письменники, але найголовнішими для мене і моєї сім»ї є Святе Євангеліє. А ще книги, в написанні яких я приймала безпосередню участь і завдяки їм живу сьогодні на цім світі.

Це розпочалося у 90-х роках минулого століття. Не дивлячись на «лихі» часи я щаслива – отримала другу вищу освіту, донька успішно закінчила школу і вступила до вузу. Моя кар»єра стрімко зростала: з директора районної ЦБС стала завідуючою районним відділом культури. Налагодилося і особисте життя: знайшовся коханий чоловік, розуміючий і турботливий.

Але… Життя моє розкололося навпіл, коли за якихось два роки я втратила найдорожчих людей – маму, тата і чудову людину, яка стала нам рідною – сестриного чоловіка, життя якого забрав Афганістан. Це все не минуло безслідно – я захворіла.

Страшний діагноз «онкологія». Операція, опромінення, уколи, крапельниці, реабілітація. Після шокового стану почалося гірке усвідомлення наближення неминучого кінця.

Я сиділа в нашому читальному залі бібліотеки, де проходила зустріч з ветеранами Великої Вітчизняної війни. Виступали мої колишні колеги, ветерани Євдокія Іллівна Сокіл, Галина Степанівна Іванченко, Євдокія Іванівна Ахмедова. Мої дорогі наставниці. На їх грудях поблискували ордени і медалі, лунали пісні воєнних літ.

«На позицию девушка провожала бойца…» Це була улюблена пісня мого незабутнього татуся, мого дорогого фронтовика. Він співав її на сцені сільського клубу. Перед очима пропливали незабутні картини дитинства. І раптом знайома мелодія – полонез Огінського… Як чудово її виконував тато на баяні! І як любила її слухати моя матуся, Ганна Корніївна Співак, яка в нелегкі воєнні роки, в неповні двадцять років, уже була трактористкою. На її худенькі плечі звалилася тяжка ноша – смерть батьків, а ще один за одним пішли з життя від голоду і холоду десятеро братів і сестричок. Це все треба було пережити.

Спогади, як у німому кіно, пройшли перед очима. І раптом блискавкою промайнуло – тато перед смертю щось просив мене зробити, говорив про якийсь зошит.

Я стрімко, незважаючи на біль, летіла додому як на крилах. Витягла з шухляд альбоми, документи… «Історія села Осокорівки», «ІсторіяОсокорівської середньої школи» (тато був істориком і залишив для нащадків свою пам»ятку). І ось, нарешті, цей зошит. Загальний, учнівський. Почерк не татовий – дядька Олексія, його старшого брата, теж вчителя.

«Історія нашого роду». Дядько написав її перед відходом у вічність і заповів продовжити її моєму татові. Знайомий каліграфічний почерк, тато писав продовження: воєнне лихоліття, розруха, відбудова.

Їх було п»ятеро у сім»ї Артема і Олени Співаків. П»ятеро братів-соколів і одна сестричка. Всі були фронтовиками, двоє не повернулися з війни. Григорій загинув у фашистському концтаборі,так і не побачивши свого новонародженого синочка, а Сергій, студент, гарний юнак з мрійливими очима, зник у перші дні війни під Брестом. Троє братів, Олексій, Федір і Іван, повернулися додому з нагородами, а Федір отримав орден Червоної Зірки аж тричі.

Зошит не закінчився, залишилося багато чистих аркушів.Так ось що просив мене тато – передав писати історію нашого роду. А коли ж і чи встигну?

Повість «Роде наш красний» я написала за декілька днів. Уривки надрукувала наша районна газета. Незнайомі і знайомі люди зустрічали мене на вулиці, дякували. А ще ділилися спогадами про своїх рідних, приносили фронтові трикутнички, фотографії…

Здоров»я моє поліпшувалося з кожним днем і вже через декілька місяців я повернулася в свою рідну бібліотеку, де пропрацювала директором аж до виходу на заслужений відпочинок ще десять років. За цей період встигла написати історію бібліотек району «Шляхи злетів і падінь», «Відродження бібліотеки». Разом зі своїм дружнім колективом ми провели низки цікавих заходів – «Сім чудес району», «Сім природніх чудес району» та інші.

Про свою хворобу я вже перестала й думати. Ходила в храм, молилася, сповідалася і причащалася. І це давало мені наснагу, вселяло віру і навіть таке випробування, як пожежа, внаслідок якої, взимку, ми втратили все майно, пережила стійко завдяки підтримці чоловіка, доньки, сестрички і друзів.

Я почала писати вірші (колеги на ювілейний день народження навіть зробили мені подарунок – видали їх окремою збіркою «Коли пишу вірші – про добре думаю»). Із новими силами взялася до улюблених занять – вишивання, вирощування квітів, мандрувала захоплюючими місцями нашої чудової країни. А перед самим виходом на пенсію створила і очолила любительське об»єднання ветеранів культури «Осіннє золото», яке було удостоєне високого звання «народний».

І все ж відчуття того, що ще не все зробила, не покидало мене. Адже не дарма Господь залишив мене жити на цій землі.

Коли одна за одною відійшли у вічність мої колеги-бібліотекарі, колишні фронтовички (а перед цим я встигла зібрати їхні спогади про воєнні роки), тоді і виник задум зібрати спогади усіх фронтовиків нашого району, поки вони ще були живі.

Збирати матеріали допомогли мої друзі і колеги, члени любительського об»єднання «Осіннє золото». Робота по створенню книги була дуже кропіткою і продовжувалася протягом п»яти років.

Історії, які написали ветерани, діти війни, колишні в»язні концтаборів були дуже тяжкими. Їх неможливо було читати без заспокійливого.Та коли вже книга була готова до друку, раптом почалася ця кривава і незбагненна тоді ще війна, яку називають АТО. Стало зрозуміло, що книзі не судилося побачити світ.

…Я сиділа біля меморіалу воїнам-визволителям і сумно, і гірко спостерігала, як іде репетиція до Дня Перемоги. Назавтра будемо відмічати його 70-річчя. А більшість героїв книги уже пішли з життя…

Навіть у моїй рідній Осокорівці залишився лише один ветеран, татовий побратим Іван Якович Бережний, а його правнук Сашко отримав повістку у АТО.

І ці хлопці у камуфляжній формі, які тримають автомати, зображаючи воєнні події, можуть поміняти їх на справжні. І це було реально, бо вже поряд, трасою, яка пролягає біля нашого селища, йшли БТРи. На Чонгар…

Від тяжких думок відірвала радісна звістка «Валентино Іванівно! Ваша книга вже тут!»

Я не вірю своїм очам. Ось вона, МОЯ КНИГА! На 246 сторінок! Історія майже тисячі людських життів!

Наступного дня, 9 Травня, книгу отримали ветерани, діти війни, юнаки, які отримали повістки в АТО. А незабаром вийшла ще одна збірка, яку ми випустили із своїми молодими колегами під назвою «Я напишу вам у АТО». Цей альманах отримали наші дорогі воїни.Книга пішла воювати.

Нещодавно до мене звернулася дивовижна жінка, організатор і керівник місцевої волонтерської групи «Світанок», до якої входжу і я, з проханням написати ще одну книгу, про наших волонтерів. Я пообіцяла, що напишу обов»язково, коли закінчиться війна. А вона обов»язково скоро закінчиться, я вірю в це всією душею. Я вірю в свій народ, в рідну Україну. Бо ми всі нащадки Великої Перемоги наших батьків.

Я виконала твоє прохання, мій дорогий тату…

5. Надія Таран – МОЯ КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

Вічні й незрадливі мої рідні супутники життя! Ну ось і добігає кінця тиждень мого з Вами побачення. Запитаєте: «Чому так довго не приїжджала? Цілих три роки не торкалась полиць, не перегортала Ваших сторінок, не любувалася прекрасними ілюстраціями?» Даруйте, мої думки щодня з Вами. Я добре пам’ятаю, де стоїть кожна з Вас. І щодня молю Бога, аби хоч Ви вціліли, бо там, у батьківській хаті мого рідного Слов’яносербська, що на Луганщині, у полум’ї від снарядів, на жаль, згоріли двотомники творів Григорія Сковороди та Лесі Українки, «Кобзар» Тараса Шевченка з ілюстраціями українських вишитих рушників, мініатюрні збірочки українських пісень, подарована школою на випускному вечорі «Кайдашева сім’я» І. С. Нечуя-Левицького з напутнім словом на першій сторінці, чимало творів серії «Шкільна бібліотека». А ще – перше видання «Собору» Олеся Гончара із серії «Романи і повісті». Цю книжку ще студенткою придбала в інститутському кіоску, а коли в 1970 році вийшла вказівка вилучити цей твір із бібліотек як ворожий, відвезла з міста до батьків і там сховала у шафі, зробленій покійним татком.

Вічна Вам пам’ять! Ви добре мені служили, я залюбки Вас читала, перечитувала, вивчала напам’ять. Ви допомогли мені успішно закінчити школу, обрати філологію змістом свого життя. Тоді 17 жовтня 2014 року, будучи вже у Львові, я серцем відчувала біду – цілий день з думок не сходили рядки Лесі: «Ні! Я буду вічно жити! Я маю в серці те, що не вмирає!»

Вибачте, мої любі, що тоді, у буремному чотирнадцятому, я змогла схопити в дорогу з собою лише «Молитовник», залишивши Вам як оберіг свою велику Любов, Пам’ять і Вдячність за те, що Ви і в години радощів, і в години смутку завжди були зі мною. Я щедро ділилася Вами зі своїми однокурсниками, колегами, учителями, друзями. Особливо творами «розстріляного Відродження» (їх майже не було тоді на Луганщині), цікавими дослідженнями з народознавства, українознавства, творами М. Хвильового, Б. Лепкого, О. Олеся, В. Стуса, М. Руденка, Ліни Костенко – усіх не перелічити, адже Вас майже 3 тисячі! І кожна має свою історію приходу в дім. Чимало – подаровані авторами: письменниками, науковцями, митцями (багато хто з них уже відійов в інший світ, залишивши по собі добре слово і пам’ять). Для мене сьогодні це – найдорожчий скарб.

Словники… Ви – мої добрі порадники! Як я люблю Вас читати! Щоразу відкриваю для себе щось нове. З Вас почалась дорога в науку і моєї донечки. Пригадую, як одного разу, повернувшись з дитячого садка, вона довго передивлялась книжки на нижній полиці шафи. «Що ти шукаєш, люба?» – запитала я. І тоді доня розповіла мені, що вихователька назвала букву «ф» – «фе». «А я знаю, що правильна назва в алфавіті – «еф», ось і хочу перевірити за словником». Але за яким саме, звісно, не знала, бо й читати ще не вміла. Та, можливо, саме цей випадок визначив її долю: вона стала науковцем, і сьогодні разом зі своїми студентами досліджує таїну слів української мови.

Література рідного краю – моя особлива пристрасть. Кожна книжка – це жива пам’ять про зустріч з митцем. Скільки їх було на віку! І кожна – неповторна. Цей світ літературного краєзнавства чи не вперше відкрив для мене в інституті мій Учитель – професор Іван Михайлович Білогуб (нині вже покійний). Репресований. Десять років за ґратами, і така любов до життя, слова, краси, літератури! Приклад, гідний наслідування.

Мої любі, як важко розлучатися з Вами! Мені здається, кожна з полиці волає: «Візьми мене з собою! Врятуй! Я хочу жити!» Друга година ночі… Не спиться. Вже вкотре відкриваю шафи. Немає жодної книги зайвої. Для Вас, мої рідні, ніколи не шкодували коштів. За життя зібрали хорошу бібліотеку. З появою донечок додалися ще дві шафи дитячої літератури.

Завтра (ні, вже сьогодні) в дорогу. Яку ж із Вас узяти з собою? Знаю, що на КПП «еленерівці» перетрусять геть усе. За тисячу кілометрів яка з Вас, як писав М. Коцюбинський, «достойна лежати в торбі, окрайця хліба торкаючись»? Вибір важкий… Я люблю Вас усіх. Ви всі мені потрібні знову. Далеко від рідної домівки ще більше відчуваю Вашу магічну силу. Тут, у Львові, майже щодня відвідую книгарні. Часто на букіністичному ринку біля пам’ятника Іванові Федорову беру до рук знайомі видання, вони гріють моє серце, адже такі самі маю у своїй бібліотеці.

Колись мріяла після виходу на пенсію зробити повний художній опис власної бібліотеки, але почалася війна. Добре, що встигли сім’єю укласти і видати «Збірник диктантів з української мови для профільного навчання». Двісті книжок з нашої бібліотеки (саме стільки вміщено у посібнику текстів) знову «завітають» у класи й розкажуть майбутнім історикам про лицарські звичаї, Холодний Яр, рід Драгоманових, життєвих подвиг І. Огієнка; майбутнім філологам – про історію розвитку письма, загадкову «Велесову книгу», відомих учених-славістів; філософам – про найвищий закон справедливості, силу мистецтва, щастя бути вільним; правознавцям – про Конституцію Пилипа Орлика, Соловки, слідчу справу Миколи Куліша; абітурієнтам природничого напряму – про красу землі, Євшан-зілля, Неопалиму Купину та інше.

… Світає. Зі свічкою обійшла всі кімнати: «Бережи, Боже, усе, що люблю». Час покидати домівку, а з голови не йдуть Олесеві рядки:

О принесіть як не надію,

То крихту рідної землі.

Я притулю до уст її

І так застигну, так зомлію…

Що взяти з собою? Напевно, фотографії: світлини батьків, рідних, друзів, цікавих зустрічей, подій – цього вже не купиш і не відтвориш. А ще… Мабуть, ризикну і візьму «найповажнішу» в нашій бібліотеці книгу – перше факсимільне видання захалявної Малої книжки Тараса Шевченка «Кобзар». Їй – більше півстоліття. Тому мушу зберегти, щоб передати у спадок, адже

Той не вмирає, після кого квітне сад,

Той не вмирає, хто лишав в степу криницю.

До того весни повертаються назад,

Хто дав життя синам і гнізда птицям.

×