19-23 вересня • Львів

Юрій Андрухович
автор, один із перекладачів Бруно Шульца

Стихія любові

Московську кінну міліцію я бачив у дії не більш ніж двічі.

Уперше — навколо стадіону в Лужниках після календарного матчу першості СРСР «Спартак» — «Динамо» (Київ). Рік був чи 1989, чи 1990, «Динамо» програло.

Удруге — на Московському міжнародному книжковому ярмарку 2002 року. Того разу це було пов’язано з автограф-сесією Пауло Коельо. Кінна міліція створювала живий кордон перед натовпом фанатів (так і хочеться додати — осатанілих) на підступах до столика, за яким почесний бразильський гість мав підписувати книжки. Чи він і справді там сидів, побачити мені не судилося, але пригадую, як важко було і коням, і міліціонерам.

Якби у Львові була кінна міліція, її неодмінно варто було б задіяти під час приїздів на Форум Януша Вишневського. При цьому вона мала б стримувати юрби майже винятково жіноцтва, хоча від того їй легше не ставало б.

Але у Львові кінної міліції, певно, немає, а нову поліцію на такі акції не кличуть. Тож автограф-сесії Януша Вишневського перетворюються на стихійне лихо. Додам, що особисто я вважаю Вишневського письменником анітрохи не гіршим за Пауло Коельо, а в чомусь навіть і кращим. Зрештою, жодного з них я не читаю, тому мої судження можуть бути поверховими. Зауважую це лиш для того, щоб наголосити: якщо Коельо заслуговує на кінну міліцію, то Вишневський теж.

Стихійне лихо, про яке згадую, трапилося на одному з Форумів кілька років тому. Я щойно відпрацював якусь, наприклад, дискусію в Палаці мистецтв і мав не більше п’яти хвилин, щоби перейти на наступну, скажімо, презентацію до палацу Потоцьких. Завдання не з фантастичних, якщо не брати до уваги всіляких принагідних перепон. То дідусь у вишиванці різко смикне за лікоть (мов за полу плаща чи за піхви меча), щоб вилаяти мене за Крим і Донбас. То двоє-троє звабливих старшокласниць заблокують шлях, фоткаючись із Юрієм Винничуком. То черговий хлопчина в бандані й слухавках учергове зупинить мене, прийнявши за Чубая (Тараса). Словом — звичайна форумна обстановка, штовханина в Палаці мистецтв, незмінно переповненому й дезорієнтованому. Маючи в цьому певний досвід, на перший поверх я все-таки якось зійшов, а точніше — сповз.

Але там я побачив море, і воно перло назустріч. Ні, «назустріч» тут не те слово: воно, море, перло супроти. Спроба пробитися крізь юрбу, що складалася всуціль із жінок, охоплених автографсесійною пристрастю, — і божевілля, і самогубство. Тому ми, себто я та мої випадкові товариші в нещасті, яким поталанило опинитися саме тут і саме зараз, рухаючись за протилежним жіночому натовпу вектором, тонесенькою цівкою збилися набік і ледь-ледь просувалися вперед зі швидкістю метр на хвилину. Ліворуч від нас вирувала стихія. Усі ми були у фізичному сенсі так близько, що я не міг не чути уривків розмов, із яких випливало: усе це, весь цей ажіотаж і цей затор, — через Януша Вишневського.

Найкращим підтвердженням став цілком непоганий, як на мене, жарт якогось видавця, що, захищений бортами власного стенду, не ризикував бути зметеним і дозволив собі зауважити: «Ну да. И писатель хороший. И мазь изобрел великолепную».

«Так йому, цьому Вишневському!» — подумав я і вдячно вишкірився.

«Вот и вам моя шутка понравилась», — помітив мою реакцію незнайомий видавець. Після чого виявилося, що він мене ідентифікував: «Да, вот видите, на хорошего писателя, как вы, такие толпы не рвутся, а на всякую посредственность — пожалуйста».

На той момент я вже майже проминув його стенд, було незручно обертатися, щоб потиснути руку, хоч я залюбки це зробив би. Я потиснув йому руку подумки.

І аж тоді він сказав навздогін ще одну річ, на яку я міг зреагувати хіба що спиною: «Но вы ему не завидуйте. Всё равно вас любят больше».

Можу лиш уявляти, якою радістю засвітилася моя спина. Та що тамзасвітилася — з неї виросли крила.

Катерина Бабкіна
письменниця, моя хата посередині й мені треба більше за всіх

Читати вголос

Перші вісім чи десять Форумів, на яких бувала, я незмінно приходила до стенду видавництва «Лілея-НВ» або когось, хто мав їхні книжки, і купувала одну й ту саму книжку: «FM „Галичина”» Тараса Прохаська. Жодна з них, повірте, не виявилася зайвою. У день, коли я купила останню, а було це на 21-му чи 22-му Форумі, від усього цього Львова, і ночей у прогулянках, і яблук, які ростуть просто на вулицях і в дворах серед міста, а тоді падають у холодну траву, бродять і пахнуть, мені цілу ніч снилася вулиця у Франківську, якою я кілька років ходила до школи. Снилася — і я знала, що скучила за нею. Хоча доти довший час думала, що я насправді не люблю свого рідного міста, не люблю того часу, що все це прожило свій шматок мого серця, проїло його і зникло. Але ні. Тоді на Форумі ми з другом підглянули чудеса — подивилися перформанс текст-групи «Орбіта», вони ловили в тиші й темряві різні нічні хвилі на багато радіоприймачів і читали прості й особисті тексти. Я згадала, як колись підлітком брала в ліжко старий, неробочий майже приймач і крутила його, ловила в тріскотінні й шепотах перші ефіри Прохаськової «FM „Галичини”», вона називалася «Щоденник» чи якось так. «Хто побачив зиму, весну, літо й осінь, той не побачить вже нічого радикально нового». Багато років по тому я сама, як нічне радіо, читала це вголос і записувала для людини, яка була аж так далеко, що немає там ані осені, ні весни, ні зими, й усе таке принципово нове. Я думала, це затреться, забудеться, але потім зрозуміла, що воно як вулиця, якою я ходила до школи, ніколи нікуди не дінеться — склалося в одну історію, прямо від старого приймача в ліжку, і тепер назавжди в мені. Іноді здається, що можна жити тільки сьогодні, не прив’язуватися до місць і розумінь, мати всі свої 160 речей завжди з собою, усе важливе казати в 160 букв, інше — зайве — пережити, відірвати й де-небудь залишити, щоб не боліло. Але це не так. Усе, що ми маємо, нам потрібне. Усе, що ми любили, буде з нами завжди. Ми завжди будемо змушені ставати більшими й сильнішими для того, щоб усе це витримати.

Володимир Бєглов
зрідка постійний ведучий урочистих подій Форуму, ще поет

Форум був завжди

Я не пригадую, коли вперше побував на Форумі. Зрештою, певно, ніхто з наших не пригадує. Форум був завжди.

Так само сучасні діти не мають ніякого досвіду життя у світі, де не існує ґаджетів, інтернету, щохвилинних інформаційних бомбардувань. Сучасні діти, яким складно пояснити, як це — добу їхати в інше українське місто, чи як це — митися строго з 6:00 до 9:00. Ми теж не знаємо, як це — жити у світі, де раз на рік, у вересні, не відбувається Форум видавців. Наші батьки й бабусі з дідусями — знають, а от ми — уже ні.

Спершу ти чуєш щось від друзів старшої сестри, які шукають меблі для свого стенду (чи того, що в 1990-х можна було видати за стенд) на Форумі. Вони — серед двадцяти чи тридцяти учасників. На той час така кількість робила зі звичайної події подію масштабну. Думаєш собі: це справи дорослих, щось геть недосяжне й важливе, щось таке, куди я неодмінно потраплю, коли виросту. (Сестрині друзі на тому ярмарку прогоріли, але дитячу психологічну травму вже було зафіксовано, лишалося — виростати.)

Потім була данина моді — коли на Форум ходилося, бо ходили всі одногрупники й одногрупниці, які «в темі». Були навіть розкішні у своїй красі акти жертовності: хтось не йшов увечері десь посидіти, бо економив стипендію для трьох форумних днів. І ти, услід за тими юними інтелектуалами й інтелектуалками, неодмінно виходив із книжкового ярмарку на вулиці Коперника з «Другою статтю» Сімони де Бовуар в одній руці та «Країною мумі-тролів» Туве Янссон у другій. Читалися тільки мумі-тролі, ясна річ. Але важливим було інше: у такий спосіб ти починав належати до спільноти тих, хто.

З кожним роком Форум ставав ближчим. Форум був уже ось тут. Але якийсь бар’єр, якась умовна лінія поділу на «ми, відвідувачі» та «вони, з Форуму», якесь відчуття себе як чужого лишалося. Магія, прихована за уривками заклопотаних реплік організаторів, які носилися всіма поверхами Палацу мистецтв, розв’язуючи безконечну вервечку проблем, притягувала. Чому я досі не там? Чому не серед отих дивних звірів і птиць Форуму видавців? Чому, мамо, чому?!

І — усе сталося! Усе сталося непомітно. Усе досі стається непомітно. Просто якось наприкінці літа ти вкотре розумієш, що ти вкотре долучаєшся до Форуму, яким у Львові вкотре розпочнеться осінь. Це як змінити зимовий гардероб на літній, як запастися м’ясом на Великдень (навіть коли ти вегетаріанець), як купити піввідра півоній у День матері. Так є. Так було завжди. Хіба буває інакше?

Уперше те усвідомлення прийшло якогось теплого осіннього дня. Посеред вересневих вечірніх біганин, коли потрібно помогти комусь з організаторів і організаторок, ти озираєшся на себе й бачиш: ось ти, поруч із тобою Юлька і Вишня, ви п’єте зовсім не сухе червоне на першому поверсі «Дзиґи», закусуючи смаженими натвердо курячими шкірками, обіймаєтеся, п’янієте, любите, пліткуєте, обговорюєте пані Лесю позаочі, нарікаєте на український уряд (який традиційно щороку чхати хотів на українську книгу, культуру, освіту, науку і навіть, припустімо, на вербу і калину, не говорячи вже про зубожілий народ, чиї найкращі представники й представниці цими днями зібралися, безумовно, у Львові). Ви — в найкращих сорочках і сукенках, бо от уже майже двадцять років у Галичині найкраще вбирають не лише на Різдво й Великдень, а й на Форум видавців.

Ще за якийсь рік-два Гриць Семенчук кличе тебе провести урочисту церемонію відкриття Міжнародного літературного фестивалю в Домініканському соборі. Ти переймаєшся, хвилюєшся, як пластун перед освідченням, але все минає добре, тебе навіть хвалять дівчата з «Драбини», обіймає Юлька і кличе на неодмінний фуршет пані Леся. Ти йдеш, хоча це перший фуршет у твоєму житті й ти не певен, як там правильно поводитися. А потім щороку відкриваєш Міжнародний літературний фестиваль — то у філармонії, то в гарнізонному храмі, то в черговій інкарнації нічного клубу «Міленіум».

Так стають частиною великої команди Форуму.

Є ті, хто працює на Форумі. Є ті, хто своє на Форумі вже відпрацював. Є ті, у кого ще все попереду (не сумнівайтеся, колеги, не сумнівайтеся). Я колись вигадав фразу, що чудово описує, як це осіннє львівське диво твориться: «Львів — це Форум видавців». І це велика правда. Раз на рік ціле місто перетворюється на одну неосяжну зустріч чоловіків і жінок зі світу літератури, видавничої справи, перекладу, бібліотек, медіа тощо. Усі вони займають своїми тілами й дискусіями чи не кожен міський простір: університети і дешеві паби, християнські храми і муніципальні бібліотеки, офіси неурядових організацій і урядові споруди, сесійні зали і нічні клуби, площі, вулиці, провулки, навіть глухі кути. Свої «кілька слів» до Форуму видавців готують мер, губернатор, президент який-небудь, дрібніші офіційні посадовці й посадовиці. Зрештою, студентство так само відкладає стипендію — щоб на Форум вистачило. А ми, дорослі й тому забуті, відкладаємо гонорари і зарплати, ніде правди діти.

А далі, не сумнівайтеся, усе стане на свої рейки і побіжить за звичним маршрутом — буде вам і жовтень, і новий театральний сезон, і вибори прийдуть і минуть, і до «Джаз Безу» лишиться якісь кілька тижнів, різдвяний піст почнеться, буде жовто, мокро, голо, а потім — зима. Львівський почерк знову стане бруношульцівським, а ми, як заведено, здрібніємо до рівня отих «веселих свят» і картонних сердечок. Але все це буде потім, багато часу по тому, як одного вересневого дня пані Леся здійме руку до неба й натисне на гачок стартового пістолета: «Ми, — скаже вона, — вкотре починаємо». І після паузи додасть: «...безконечну історію. Вперед!»

І ми рушимо. І байдуже, хто врешті-решт переможе. І дякуємо, пані Лесю, за те, що Форум був завжди.

Євген Бистрицький
філософ за покликанням, доктор наук за необхідністю, відкривач суспільства, власної долі і червоного сухого

Відкрити книгу

Книжковий форум, як і кожен такий ярмарок, — це оприлюднення книги, її публічність, її відкриття. Адже й сама книга — це теж відкриття. Книга —великий інструмент відкритості, відкриття, прозорості й прозорливості. Підійдіть до прилавка, відкрийте будь-яку книжку — і відбудеться всім відома, хоч і непомітна магія: через прозорість сторінок вас буде винесено і втілено в особливий, інший, але наперед знайомий світ. І ось ви вже там.

Там, у світі іншого життя, що захоплює й охоплює вас, — його ще називають художнім, — відкритому для споглядання, та й, будьмо відвертими, для підглядання, у світі переплетення характерів, тіл та інтриг, вдач, молодості і старості, щастя і нещастя, добра і зла, краси і ницості. Або вже за іншою яткою опиняєтесь у великому часі й просторі — у картинному світі історії, революцій, битв, народних рухів, опиняєтесь у музеї воскових героїв історичної драми — серед пожовклих аркушів їхніх декретів, газет, любовних послань. А ось, до речі, фотоальбоми із зображеннями міст, країн, репродукціями визначних малярів. Вони знову повертають нас із тривимірності історичного світу до вихідного стану зовнішнього спостерігача перед прилавком. Нас відкидає назад у нашу реальність: адже не кожен здатний увійти у фотографії чи вжитися в найчудовішу репродукцію картини. А якщо на іншій ятці раптом зацікавилися юриспруденцією чи менеджментом, то ви — уже майже дійова особа, вас ніби уповноважено для цього, звичного боку реальності. Ви вже зовсім вийшли зі світу книги і міркуєте, як застосувати й використати приписи зі сторінок у реальному світі, професійному та міжособистісному. А ще є книжки, які остаточно повертають нас у зовнішню реальність — філософи ще називають її об’єктивною, — ці книжки містять знання з природничих наук, вони геть нічого не повідомляють і не радять нам щодо сенсу життя. У кращому разі — розповідають важливі речі про фізіологію нашого існування, якою ми аж ніяк не є. Так ми знову опинились у своїй звичній позиції: ми отут, посеред Форуму, перед ятками видавництв, і все як завжди. Ми вийшли з книги в усіх сенсах. Але ж ми пережили квест відкриття інших світів і людей.

Отак книжки самі збігаються й виструнчуються на ятках перед нами, щойно запитаєш у них про їхню екзистенційну, буттєву, властивість — відкривати для нас інший світ і залучати в нього. Книжки відкривають нам і привносять нас, трансцендують до спільноти, яку ми здатні вигадати та уявити і в якій постійно, насправді, живемо. Переглядайте сторінки, нехай вас виносить у цю велику трансцендентальну спільноту всіх — тих, хто читає і не читає книжки й суголосно розуміють світ, який вони відкривають.

Слухайте, я лише повторю вам уже відому істину: вибір книжки для читання або вивчення — це екзистенційний вибір, який визначає перебіг вашого життя, вашу долю і вдачу. Не ми вибираємо книжки — вони, лукаві, обирають нас. Утім, навіщо при цьому бути обережними — відкривайте більше книжок на ятках, відкривайте життя, вершіть власну долю!

Сашко Бойченко
есеїст, публіцист, перекладач, таємний почесний консул Галичини у Чернівцях

Свято винограду

У вересні 1994 року моя дружина народила мені дочку, а Леся Коваль усім нам — Форум видавців. Коли вони обоє — Форум і моя дочка — твердо стали на ноги, я вирішив їх познайомити. Відтоді ми багато років поспіль приїжджали у вересневий Львів разом і, мотивуючи свою поведінку днем народження, першим ділом вижебрували на стенді вуйка Івана (Малковича) якусь дитячу новинку. Але зараз не про це.

На запитання, чим Львівський форум відрізняється від усіх інших українських і неукраїнських книжкових заходів, я завжди відповідав так: усі інші книжкові заходи відбуваються в певному просторі, вихід за межі якого означає покидання території книжкового заходу. Натомість Форум — це не лише Палац мистецтв. І не лише палац Потоцьких. І не лише ятки на проспекті Свободи. І навіть не лише театри, бібліотеки й книгарні. Місцем дії Форуму є весь Львів. Зайдеш у випадковий бар випити кави, а потрапиш на поетичні читання. Зайдеш у невипадкову ресторацію пообідати, а там інтелектуальна дискусія. Зайдеш в обов’язкову «Дзиґу» трохи перепочити, а зустрінеш десяток знайомих письменників і сотню знайомих читачів.

Так я завжди відповідав, аж раптом усвідомив, що й цього замало. Тобто що для Форуму замало й цілого Львова. Бо для мене Форум — це ще й, на жаль, нерегулярне, але, на щастя, феєричне свято винограду у Винничукових Винниках, на якому кого тільки часом не побачиш: від тієї ж Лесі Коваль до тієї ж моєї дочки, про численних друзів-літераторів уже й не згадуючи. Тобто згадуючи: і їх, і це діонісійське свято, де, мов на давньогрецькому симпозіоні, неможливо не пити, але дуже бажано зберігати здатність підтримувати розмову і продукувати афоризми на заздрість прийдешнім поколінням. Як-от: «Дід за батька не відповідає». Або: «Сорок років водив Юрій Ігорович українську інтелігенцію Стрийським парком». На одному з таких свят Сергій Жадан зі словами: «Я знаю, що наперед не можна», — запропонував піднести келихи за славне козацьке 90-річчя господаря цього щедрого дому.

Тоді, давним-давно, кілька революцій і одну війну тому, це прозвучало просто весело. Сьогодні я майже серйозно думаю: а гарно було б усім нам дотягнути без утрат до п’ятдесятого Форуму й котрогось із форумних вечорів зібратись у Винниках, у саду 90-річного Юрка Винничука та його незмінно юної Мірки, і повторити тост. Може, заразом і винограду вдалося б нарешті скуштувати, бо досі все якось руки не доходили.

Андрій Бондар
письменник, перекладач, вирощую помідори-черрі на балконі, проте без особливих успіхів

Слон зі заплющеними очима

Патетичних слів про Форум видавців можна нагородити на кілька томів — і кожне слово буде правдою. Та коли зібрати всі слова про Форум і уявити їх певною смисловою єдністю, то, переконаний, ми опинимося перед давньою проблемою, що описується хрестоматійним прикладом зі сфери психології. Певна річ, я маю на увазі образ слона, який по-різному з різних сторін сприймається різними людьми із заплющеними очима. І я точно знаю, що Форум як певна концептуальна єдність існує лише в теорії. Бо на практиці Форум ніколи не буде однаковим для президента Форуму, видавця, читача, письменника, тусовщика, збирача автографів, комунальника, ресторатора чи випадкового туриста.

На Форумі кількадесят різних кухонь, туди їздять за різними досвідами люди з різними сподіваннями і віросповіданнями, вже третє десятиліття поспіль доводячи, що це — щось значно більше й вище за ординарний книжковий ринок, де за кілька днів видавець може продати рекордну кількість книжок, а читач може купити рекордну кількість книжок за нижчими, ніж у книгарнях, цінами. Десь між видавцями й читачами розмістилися письменники, що якраз, за великим рахунком, і не дозволяють Форуму сповзти в суто ринкову рутину, забезпечуючи йому і чар, і флер, і нерв, і вогонь, і мідні труби.

Я колись спробував вивести ідеальну формулу Форуму, з якою би могла погодитися більшість фігурантів процесу: «Форум видавців — це місце, де зустрічаються письменники, видавці й читачі, що за інших обставин на одному кілометрі ніколи б одне з одним не сіли. Щось на кшталт водопою диких тварин, де сарна п’є разом із левом, пес із котом, віл із волом, око з оком, зуб із зубом». Тобто, якщо максимально узагальнити, Форум — це простір якщо не миру, то примирення, де серед притлумлених амбіцій сотень людей усі займаються старанним виконанням своєї програми. А значить, Форум — це ніщо інше, як прояв живого життя. І навпаки теж: у житті — як на Форумі. З тією відмінністю, що Форум – це концентроване життя, а життя – це вічна туга за Форумом, його щемке очікування і солодке мріяння.

Хтось на Форумі зустрів кохання свого життя, комусь пощастило виграти гран-прі, хтось читав вірші о четвертій ранку, комусь вдалося відвідати тисячу презентацій за чотири дні... А я на Форумі зламав ногу, точніше, порвав колінну зв’язку. То був 2011 рік. У середу вранці я мав засідати в книжковому журі, для чого пожертвував київським концертом улюбленого Браяна Феррі, а в четвер у нас була презентація футбольної антології, точніше, футбольний матч, де я порвав колінну зв’язку. Мене відвезли швидкою до лікарні, загіпсували ліву ногу, я купив милиці й надвечір повернувся до готелю «Ірена». Попереду були три дні Форуму і криза середнього віку. Про друге я тільки здогадувався, а перше треба було виконувати – я був учасником і модератором. Я мусив відбути все до кінця.

У п’ятницю пополудні я приїхав на таксі до «Віденської кав’ярні». Підійшов Сашко Бойченко і сказав, що за два столики від мене сидить Адам Міхнік і я маю унікальний шанс познайомитись. Але я не міг встати. До мене підходили інші люди й розмовляли як зі здоровим, навіть не уявляючи, наскільки я хворий. О 16:00 я мав модерувати творчу зустріч із поетом Яцеком Подсядлом у театрі «Воскресіння». Я вийшов туди о 15:10... Я не вмів ходити на милицях. То був найдовший і найважчий шлях у моєму житті. Сорок п’ять хвилин замість п’яти. І якби мене запитали тоді про філософію Форуму, я б точно мав що відповісти.

Катерина Ботанова
кураторка і культурна критикиня, донедавна мешкала в Україні та писала про літературу, but no more

Внутрішня антена

Коли я востаннє була у Львові, зловила себе на тому, що, хай скільки приїжджаю сюди і хай із якої нагоди, моє внутрішнє око завжди бачить Львів форумний. Це якийсь дуже глибокий шар внутрішньої мапи: подібно я сприймаю своє рідне місто багато років по тому, як звідти поїхала. Приїжджаючи, я щоразу ніби й не бачу теперішньої реальності, хоч як настирливо вона про себе нагадує: я все одно ходжу повз «колишню школу» і «бабусин дім», «будинки друзів», дорогою «на репетицію» або через «площу, де ми сиділи вечорами». Інтимна географія перемагає географію фізичну, а заразом із нею — і реальність. Завдяки цьому я досі залишаю це місто собі, хоча нічого мого в ньому вже не залишилося.

Зі Львовом я зустрілася задовго до того, як для мене почався Форум, але моя інтимна географія спирається саме на нього. Саме Форум (точніше, сума всіх Форумів, на яких мені пощастило побувати, починаючи десь від кінця 1990-х, і яких значно менше, ніж мені хотілося б) «прошив» для мене місто так міцно й глибоко, що, здається, цього вже ніколи не позбутися. Подібно до міста мого дитинства, яке — уже тепер — складається не з конкретних подій, облич і дат, а радше з пам’яті про пам’ять, інтерналізованого емоційного ландшафту, мій Форум — це не так книжкові презентації, читання, дискусії, дебати в журі, давання й брання численних інтерв’ю, ночі поезії, дні повільного проштовхування в Палаці мистецтв, торби книжок, літри вина й пива, незліченні об’єми кави. (Нехай пробачать мені всі, хто щороку докладає нелюдських зусиль, аби ця програма відбулася.)

Мій Форум — це тонка й невидима грибниця (або, якщо хочете, ризома), що поєднує в різних вимірах, яких значно більше, ніж три, літературу як тексти і як події, людей на сцені, під сценою, на вулицях, у кав’ярнях, місто як фізичний і емоційний простір, бажання читати й писати до сп’яніння, мурашки на шкірі, прагнення, сльози, кохання, і знову читання, говоріння, промовляння зі сцени і за вином, випадкові й невипадкові зустрічі, які прокладають свої окремі, але такі схожі маршрути. Моє місто виростає з Форуму, живиться ним, підживлює його, залишає на його вулицях і будинках невидимі сліди, які можу зчитати лише я.

Мені здається, саме з Форуму проростає і моя внутрішня антена, налаштована на зв’язок мистецьких подій і фестивалів із міським простором. Останніми роками в моїх численних подорожах, на жаль, дуже мало Львова і Форуму видавців, натомість дуже багато інших фестивалів, розкиданих по цілому світу. Фестивалів — багато. Фестивалів, які пере(с)творюють міський ландшафт, хай навіть на кілька днів, — дуже мало. Ще менше — фестивалів, куди хочеться повертатися, щоб іще раз, хоча б трішки, прирости до грибниці й здивовано побачити в собі нові виміри і форми життя. Зрештою, саме з Форуму та його Львова проросла моя дитина. І, дуже хочеться вірити, її любов до читання.

Сергій Васильєв
подорожній

Леся на кулі

Тепер, коли у вікенд у Львові не проштовхнешся до ратуші чи «Дзиґи», а фестивалі відбуваються мало не щотижня — від ковалів і шоколаду до перформансів і пива (часом думаєш, чи не запровадити хоча б на місяць свято кондомів для бюрократів), — важко повірити, що якісь двадцять років тому ніяких помітних подій, окрім театрального «Золотого лева» та Книжкового форуму, на цій території облуплених будинків і погодинної ранкової подачі води (хто не встиг — той аромат) не існувало, а чи не єдиним місцем у центрі, де можна смачно поснідати, було кафе «У Стефи» (Jeszcze Polska nie zginęła!).

«Лев» відтоді, хоча й вижив, капітально затупив свої пазурі, а Форум, навпаки, виструнчився і наростив м’язи.

Просили без панегіриків, але це справді про інше.

Особисті історії, втім, краще зберегти для чергового «Жмутка казусів», який подарував мені на Форумі його артистичний упорядник Юрко Кох.

Чи це було не того року, коли Іздрик демонстративно хизувався на Форумі футболкою з написом «I hate», а я з тугою в серці дивився на пероні вокзалу на дівчину, яка, на жаль, кохала Юрка, а не мене, а за годину до цього заради друга, який перебував, як виявилося, в алкогольному нокауті, перелізав на балкон його готельного номера з сусіднього (Боже збав мене від дубля цього трюку)?

Ні, це про інше.

Про поезію і прозу. Гроші й дари. Ощадливість і щедрість. Байдужість і любов. Приземленість і мрію.

Мабуть, ви знаєте, що, перш ніж зануритися в книговидання і створити Форум, Леся Коваль — звісно, ревна читачка, як і личило інтелігентці з технічним дипломом, — намагалася запускати в українське небо космополітичні повітряні кулі.

У (мовчи, Винничук) безкрилій країні, що народила Сікорського та Корольова і не посоромилася обрати у президенти («Зато мы делаем ракеты!») партійного секретаря дніпропетровського «Южмашу», це виявилося приреченим бізнесом.

Однак важкі академічні фоліанти й безтурботні покетбуки, ошатні томики віршів і строкаті дитячі книжки — сильніші за гелій, що здіймає вгору повітряні кулі.

Форум, напевно, міг стати звичайним ярмарком. Але мрія зробила його святом.

Де не лише ятки з книжками, а й небо.

Юрій Винничук
письменник, цього достатньо

Між святом і западлом

З року в рік, на кожному Форумі, журналісти підходять і питають одне й те саме: «Чим для вас є цьогорічний Форум?» Або ще таке «оригінальне» питання: «Чого ви чекаєте від цьогорічного Форуму?»

Відповівши разів десять на перше питання, я врешті просто відмовляюся коментувати. Та поґуґліть — і довідаєтеся, що для мене це велике свято зустрічі з новими книжками, новими й старими читачами та друзями.

А щодо другого питання я просто туплю — не знаю, що казати. Бо я нічого не чекаю, я просто кайфую і святкую.

Однак найбільше западло, коли підходить якийсь чоловічок, який теж пописує, і питає, чи можна подарувати мені свою книжку. Я ввічливо киваю. І все: капкан затраснувся. Адже після цього він уже просить у мене мою книжку. Ніби це мої власні книжки. Я й пояснюю, що це книжки видавництва, а не мої. Той із недовірливим виразом відходить.

Але цим западло не завершується, бо автор книжки, яку я пожбурив у найдальший куток, при кожній нагоді цікавиться, яка ж моя думка про його графоманію.

Я й кажу: «Та я досі сім томів Марселя Пруста не дочитав, і ще кількасот книжок узагалі не читаних».

На кожному Форумі я роздаю сотні й сотні автографів. І мушу сказати, що на останньому, 2017 року, не трапилося мені жодної Альони чи Каті, що, звісно, тішить. Зате довелося лишати підпис не на книжці, а на дівочому стегні. А колись я на чому тільки тих автографів не писав: на гривнях і доларах, на руках і ногах, на шиях і персах, у блокнотах і на фотках, на чужих книжках і на плакатах, на майках і прапорах.

Одного разу поставив автограф на книжці Романа Іваничука, бо студентка вирішила, що це я і є.

А іншого разу дав замість Романа Іваничука інтерв’ю для університетської газети. Не забувши при цьому вилаяти порнографа Винничука.

На минулому Форумі в присутності Олександра Красовицького підійшов до мене якийсь чоловік і звернувся: «Пане Валерію», — подумав, що я Валерій Шевчук. Я відразу наставив вуха, щоби ввічливо його вислухати, але Красовицький усе зіпсував, пояснивши, що я не Шевчук.

Шкода. Ще одна містифікація зірвалася.

Ольга Герасим'юк
журналістка, вважає, що життя - це літературний твір, по його закінченні сподівається дістати автограф у Автора, бажано: "Ти старалася, з повагою, Такий-то"

Забуття скасовано

Я люблю плин часу.

По-перше, тому, що роки чесні з нами: вони не пробують нас надурити — як, наприклад, ми їх. Наші лиця, які ми самі заслужили, із роками можуть стати й упевнено цікавішими, якщо все в житті йде без «зради», паніки, без суєти, і якщо помилки наші були лише з молодощів, лише з молодощів... По-друге, що довшу пройдено дорогу — то рельєфніший краєвид: є на що озирнутися, роздивитися згори й на тлі вічності, порівняти свої колишні сподівання та їхній результат.

Двадцять п’ять років дають таку чарівну можливість.

Чверті століття цілком досить, щоб збудувати нове місто й обжити його. За цей час у ньому народиться й визріє ціле покоління, з’явиться свій цвинтар, громадяни міста зведуть (і знесуть) свої пам’ятники, тріумфально возвеличать і так само повергнуть кількох кумирів. З цього міста виїжджатимуть і в нього повертатимуться, хтось покине перо — а когось зрадить воно... Будуть свої зірки, химери й тіні, а хтось піде за тим, що тіні не відкидає. Будуть свої міфи й легенди, і свої анекдоти.

Усе це вже сталося з Форумом книговидавців. І я люблю його за цю особливу можливість нипати його вулицями зі старими листами, щоденниками й фотографіями в сумці та дивитися — що час із того всього лишив як справжнє, які пустив пагони.

Перші мої зустрічні в цьому Місті були не такими вже юними, коли закладався його мур, — мали добряче за тридцять. То були биті життям, ламані, нахабні, горласті, часом хамовиті й часом доволі тверезі поети. Вони ділилися на метафористів і сповідальників, любовно обнімалися та йменували одне одного то геніями, то мудаками — і між першим і другим майже не було відстані. Вони й гадки не мали про жоден інший піар, окрім як гучно, безкорисливо, а часом і безпідставно прославляти одне одного по кав’ярнях і витверезниках, і так само клясти й навіть битися в інших кав’ярнях. Львів за їхньої каденції нагадував Париж часів Сартра й Аполлінера, Відень часів Мазоха, Прагу часів Кафки, Грімстад часів Гамсуна... Такими ж були їхні музи, що змінювали одна одну: драми й жорстокі трагедії цих перестановок живила гаряча кров поезії та прози їхніх геніїв.

Сьогодні книжки тих незабутніх персонажів продають як класику — томи романів і віршів з уже цілком заслуженим титулом «Вибране». Деякі з тих аксакалів тепер приїжджають сюди, аби щось собою прикрасити, вести школи й майстер-класи, — сиві, часом зворушливо кульгаві чи лисі, уже присмирнілі. «Їх» усе так само купують юні німфи-школярки — але дедалі частіше тому, що цих письменників «проходять» у різних класах гімназій і шкіл. Колись темпераментні метафористи й сповідальники ставлять на цих книжках автографи — уже більше зосереджуючись на сторінці, де пишуть «такій-то від автора», а не лоскочучи лукавими очима ніжки шанувальниць...

Декого тепер можна навідати на незримому цвинтарі «міста Форум». Там он Ігор Римарук... Можна й купити його книжку — хоча слова її так уже вчиталися на прокурених кухнях, що й досі у вухах звучать його голосом. І лежить у моїй шкатулці для особливих речей маленький годинничок на ланцюжку — мала носити на шиї. Дарував, коли був дружбою на моєму чудному весіллі з іншим класиком, його другом. Так і не носила — лежить он, нагадує про всі драми й трагікомедії, вірші й розірвані аорти, які комусь — висока література, а мені — живі болі й живі крики, і живий усе ж сміх...

Десь тут поряд — Лишега. Я назвала б його іменем один із провулків цього Міста — там сидів би на бруківці, мов йог, його Лі Бо. У повітрі над ним лежав би, мов йог, і сам Лишега. Лежав би там в обнімку із сокирою — тією, якою вирубував свої скульптури, бо вірив у правдивість грубо витесаних лиць. Він більше мовчав би — адже писав мало, жаліючи й не вантажачи свого читача багатьма буквами, тридцять років виписуючи свою останню книжку. Я любила слухати його химери — але приховувала, що мені подобається лише звук, лише його доброта. Ли-ше-га...

Десь тут поблизу точно має бути Вітя Н. — той читав усі на світі книжки, завжди бував у Місті саме там, де плавали й валялися на дні чудернацькі риби-поети. Він краще за них знав усі їхні вірші — підказував, коли хтось із них затинався, читав їх сам, коли хтось уже не міг, був приклеєною навіки тінню цих патлатих і не надто добрих геніїв, носив за ними їхні плащі й чарки — служив так... Але не їм — а Слову, що вибрало собі оселитися в їхніх грудях: воно вмостилося там — а серцю й душі було в тих грудях тісно, їм лишалося задихатися й посилати глюки. Вітя мріяв стати таким, як вони. Нарешті він написав-таки одне оповідання, яке вони лицемірно розхвалювали. А потім він справді став одним із них — жахливо помер... Однією з традиційних смертей, якими переважно помирали поети тих перших років Міста. Тоді я дуже сварила його за безвольність — а тепер скучаю...

Десь тут витає й містифікатор Юрко Покальчук. Чомусь усі вважали, що він пише еротику, а весь закордон має його за свого мсьє, коли він легкою ходою шпацирує по Єлисейських Полях (тоді це було майже чудом). Він не сивів, як усі, — завжди мав каштанову гриву, вбирався в білі штани, був схожий на Далі. Сьогодні він у спогадах — а спогади й перекази для прийдешніх, уже незнайомих поколінь завжди роблять людину паперовою і безгрішною. Пам’ятник йому, певне, буде в костюмі й замислений, як один із Тарасів...

Я буду старатися думати про нього — як думала тоді. Як він усіх за життя розіграв.

З-за рогу хтось читатиме Бориса Чичибабіна в перекладі з російської (тоді з неї багато перекладали) — і думаєш, а що він тепер сказав би про Львів: «Мій погляд гіркоти дахи твої не гріє, та я за кожну ніч — боржник, напевно, твій, Ти милосердний град. Пощо тобі Росія? І ми тобі пощо? Пощо ти нам такий?..»

Якщо сприймати цвинтарі без атеїстичного жаху — я робила би там події Форуму. Бо за чверть століття в ті смиренні місця перемістилися дуже важливі люди й книги — і життя після них, звісно, є, але воно все ж в інших шарах атмосфери...

Звісно, життя повернуло на краще. Тепер до Львова в дні книжкового свята гордо мчать Інтерсіті, забиті книжним народом, літераторами, журналістами, зіваками, фріками, дизайнерами, фотографами, музикантами, графоманами і так далі. І це мені подобається. Я не оплакую вже проминулих смердючих вагонів і бійок за квиток у залізничних касах. Але не забуду, як нам із тодішнім моїм чоловіком із вікна поїзда постукали на перон Іван Малкович зі своєю юною Яриною — і ми їхали «зайцями» в їхньому купе, прекрасно й міцно спали по двоє на вузьких полицях, і снилися нам веселі однакові сни. Відтоді завжди купую щось у Малковичевій «А-ба-ба-га-ла-ма-зі», хай скільки воно коштує, — це мої поминальні свічі під іконою тих днів, а він і не знає.

Ну, мушу таки вимовити це: так! Нинішня трава не така зелена й дерева виродилися помітно! Але час — мій друг і сімейний лікар.

Він витягає з рукава пухнастих зайців і тішить дуже дорослу дівчинку. Наприклад, мовчки проведе повз ніс Малковича, але вже Тараса, чи щось там пошепоче — і поряд пропливе з новою книжкою Андрухович, але вже Софія. А то призначить побачення «на каву» той самий Василь Махно, з яким за ніч багато випили пива в потязі й багато курили колись у тому ж смердючому вагоні, — але тепер уже ангажемент він надішле із Нью-Йорка... Візьму з собою його «Дім у Бейтінґ Голлов», зачитаний і закладений на місцях особливої самотності моїми найулюбленішими закладками, — повезу, щоби підписав. А бач, і не знала тоді, що курила з таким непростим, і ще й пащекувала, напевне...

Здалеку побачу згорблену височенну каланчу — це буде Ярослав Мельник, громадянин Євросоюзу. Самотній тепер у цих краях утікач і шукач рідності. Тут уперше познайомилася з ним наяву — і, здається, перша у вирі одного з Форумів згадала. Сьогодні це можна назвати — «розвіртуалізувалася». Бо ніколи раніше не бачила вживу цього хлопця з рівненського села, який наробив колись дуже давно страшенного скандалу на всю країну — зрізався з тоді вже знаним критиком Миколою Рябчуком у двобої, куди потім утяглися всі сущі поети. Конфлікт епохи звався «Сповідальники vs метафористи». Історію цю тепер знають лише «свої» — новим і не зрозуміти...

А Рябчука стріла зразу ж, ніби хтось послужливо знаходив мені в книжці потрібні картинки: Микола стояв собі, наче ніколи й не рушав із місця. Видно, що давно вже тут, під кав’ярнею, протупцяли п’ятачок, ліниво про щось говорячи з Віктором Морозовим. Щоразу, коли бачу цього поважного пана Морозова, знаного перекладача наших, українських Гаррі Поттерів, — чую, як він колись співав у Спілці письменників свою «Панну Інну». Він звучав так сексуально! Усі присутні пані вмлівали, ледь не бралися за нашатир — і будували сміливі плани... ну, хоч на один вечір... Стоп! Але тут він знову з гітарою за спиною. Хм... Випадково? Не знаю. У довколишній атмосфері трохи пахло коньяком — доволі добрим уже, не те, що колись... Апгрейд, панове, реінсталяція, кавер і римейк...

До речі, коли в Інтерсіті, що мчав на Форум, у дорожньому кафе зіткнулася в дверях із Забужко — втупилася чомусь не в неї, а у фотоапарат, який вона притискала до себе. Робити це їй добряче заважав щойно куплений хот-дог — тепер відчиняти двері було просто нічим. Тому я тримала двері, застувала їй дорогу — і бачила перед собою давню себе... Тоді я щойно дочитала Забужчині «Польові дослідження» в пом’ятому й залитому портвейном рукописі (забрала з рук тодішньої компанії поетів). Була збентежена тим несподіваним текстом, як громом і блискавкою. У тому стані заціпеніння зняла, пам’ятаю, з вішака щось, одяглася і вийшла, як сомнамбула, бродити під дощ. І лише потім, змокнувши як хлющ, зауважила, що бродила в чужому, на розмірів два завеликому чоловічому піджаку... Все життя, хоч як воно потім нас, дві фігурки, розставляло на шахівниці, — вважала, що то був якийсь до чогось знак. Тепер я так само збентежено дивилася на фотоапарат на її животі. А Оксана Стефанівна (вона якщо й змінилася, то лише на це додане «Стефанівна») гризнула хот-дог, подумала над наявною ситуацією і зронила: «Оце чоловік удома забув — везу йому...» І ми знову розійшлися кожна своєю дорогою. Я не знаю, що змінилося...

А ще в програмці Форуму — Москалець. Востаннє я бачила його на аутодафе. Так називався присвячений йому випуск програми «Проти ночі» на Плюсах. Він був у цілковитій, здається, чорній меланхолії — і палив свої книжки. Ми витягли їх із літньої кухні на дачі в художника Андрія Саєнка — весь тираж його віршів, які, він вважав, ніколи нікому не знадобляться. Їх ніхто не купував — і ніхто не читав... Ми гарно розвішали книжечки на сухій яблуні — гірляндами, мов на різдвяному дереві, — підпалили їх, пили вино, поминали. І я шукала слова — бо то була, попри все, найстрашніша моя програма...

Прогортаємо багато років у цій психодрамі — і бачимо Москальця. Він — так! — худющий, недавно дуже хворів, але йде вулицею Форуму, закоханий у свою Богдану Матіяш. Він більше не сидить у лісі, куди всі слали чай і цигарки з гуманітарним конвоєм. Мені трохи шкода, що його «Келія чайної троянди» тепер уже просто улюблена моя книжка: схима його скінчилася. Але такі повернення все ж люблю — бо щастя є. І це аргумент: книжки Москальця читають і купують. Забуття скасовано.

Замовкаю. У кількох сторінках тексту не оповіси двадцять п’ять років. Та й сподіваюся на наступні двадцять п’ять, коли Бог має такі плани.

Оля Гнатюк
польська україністка, таємна радниця

Усе, що даєш, повертається до тебе

Простий принцип, який не варто обмежувати східною філософією, уявленням про карму абощо. Це принцип, на якому побудоване громадянське суспільство. Це капітал довіри, без якого довіра не може існувати, без якого суспільство перетворюється на безлику й дику юрбу. І навпаки: цілеспрямована робота задля ширшого загалу завжди приносить позитивні результати, хоч не завжди той, хто дає, отримує віддяку, якої підсвідомо чекає.

Львів для мене — друге рідне місто після Варшави, в якій я народилася й жила близько п’ятдесяти років. До Львова як міста, звідки походить моя мама, у мене завжди був сентимент, але рідним він став завдяки письменникам і художникам, яких тоді, наприкінці 1980-х, називали неформалами і які стали для мене близькими, аж рідними. Чверть століття тому Львів був зовсім іншим містом: усе живе там було закрите для невтаємничених. Якщо не пощастило з чичероне, прибульці бачили тільки залишки давньої величі та злиденне сьогодення. Львів був містом, де, хоч і не бракувало книгарень, купити добру сучасну книжку було майже неможливо. Львів був містом, де заночувати чи смачно поїсти можна було лише в гостинних львів’ян, але аж ніяк не в готелі та ресторані.

Leopolis, Anno Domini 2018 — це єдине місто в Україні, де туристичний потік не змалів, і не лише завдяки віддаленості від зони воєнних дій. Насамперед це заслуга найініціативніших львів’ян, які — часто всупереч усіляким несприятливим обставинам — зуміли перетворити місто на справжню європейську столицю культури. Зокрема й культури повсякденного життя, що так приваблює туристів. Без цих зусиль, без цілеспрямованої роботи чуда не сталося б. Львів залишався би провінційним містом, яким його зробила радянська влада й комуністична система.

Є, однак, особлива категорія гостей міста, які прибувають у Львів щовересня вже двадцять п’ять років поспіль (і тягнуть із собою друге, а іноді й третє покоління). Прибувають, наче прочани на велике храмове свято, наче хасиди до Умані на Рош Гашан. Немає іншої події в Україні — не лише у Львові — з таким широким і відданим колом послідовників. Звісно, йдеться про Форум видавців, який став головним святом не тільки українських видавців і не тільки українських читачів. За останні роки Форум видавців у Львові став святом усього регіону Центрально-Східної Європи.

Спостерігаючи нинішній Форум, згадую анекдот, який комусь може здатися ризикованим. Двоє юдеїв після екскурсії Ватиканом діляться враженнями: «Ти глянь, вони починали з маленького вертепу, а як розкрутили інтерес (в сенсі розбагатіли, мають статки прибутки)!»

Потрібна була одержимість, щоб ініціювати перший Форум видавців у час найбільшої економічної кризи й гіперінфляції, у час, коли книжкові склади були повні, а книгарні продавали що завгодно, лише не книжки. І де? У Львові, куди з більшості куточків України добиратися було ой як складно! Якби хтось тоді сказав першій команді на чолі з пані Олександрою Коваль, що мине двадцять п’ять років — і Львів стане справжньою Меккою для видавців, не повірили б ні вона, ні благодійники, які підтримали її в той непростий період. А тепер і книговидавці, і читачі, і ціле місто протягом року чекають на вересневі дні Форуму, щоб порадіти одне одному, поділитися досягненнями, посумувати разом над утратами, пом’янути тих, хто був тут із нами ще зовсім недавно — торік. І просто зустріти одне одного — як щороку, ясна річ, не деінде, тілько ві Львові, як каже відома пісенька.

Але час не стоїть на місці. Усім нам зрозумілі виклики, з якими стикається Форум. Передусім — нестача приміщення, що відповідало б його масштабам. У міжвоєнний період Львів славився Східними торгами, які вперше відбулися 1921-го, два роки по війні, у часи шаленої інфляції. Однак львів’янам вистачило стратегічного мислення та візії розвитку не лише міста, а цілого регіону, щоб створити чудову інфраструктуру на десятки тисяч гостей. Був і Палац мистецтв, і український павільйон за проектом видатного львівського архітектора Івана Левинського. Прокладена тоді вузькоколійка існує й досі.

Невже нині бракує візії? Форум видавців подарував місту найвеличнішу подію в українському культурному календарі. Попри всі перешкоди протягом усіх цих років. Тепер наша черга, нас як спільноти, так щедро обдарованої: наблизити наступний крок і збудувати в славному Львові виставковий простір — дар для наших дітей і онуків, які теж обдаровуватимуть своїх ближніх.

В Україні поки що немає державної програми зі сприяння читанню. А вона дуже потрібна. Тут можна взяти за приклад успішну діяльність польського Інституту книжки. Це державна установа, що пропагує польську літературу за кордоном, а всередині країни сприяє розвитку книговидання й усіляко підтримує читання книжок. Наша спільнота, спільнота видавців і читачів, має докласти зусиль, щоб і в Україні така інституція діяла ефективно й прозоро. Щоб знайшла вихід із постколоніального тупика, куди втрапила україномовна література. Щоб сприяла розбудові національного книжкового ринку. Щоб у такий спосіб підтримувала українське читацтво і розвивала вільне українське громадянське суспільство.

Ми, читачі, видавці, учасники Форуму, маємо цього солідарно домогтися.

Марина Гримич
видавець, і жнець, і швець, і на дуді гравець і ще багато-чого "ець"

З антропології книготоргівлі

Сталося це на Форумі видавців у Львові, уже не пам’ятаю, котрого року. Нам дали дуже гарне місце на третьому поверсі, недалеко від входу-виходу. Тобто нас не оминав ніхто, хто дістався третього поверху. Поряд (ближче до виходу) було одне дуже пор’ядне львівське видавництво духовної літератури. За стендом стояла акуратна, чемна, строга пані. Першого дня ми привіталися, зміряли одна одну поглядом, переконалися, що не становимо одна одній загрози, і успішно одна про одну забули.

Наступного ранку, щойно відкрився ярмарок, у мене «пішла торгівля». Одразу купили п’ятитомник і три альбоми. Я мало не вмирала від щастя: перший виторг, ще й першим покупцем виявився чоловік! За всіма прикметами й базарними забобонами, день мав бути успішним.

Я, за старовинним торгівельним звичаєм, узяла перші зароблені купюри й «покропила» ними всі книжки, щоб продалися.

(Маленький ліричний відступ. Я належу до того 1 % етнографів, які не вірять у прикмети й забобони. Та коли стосується грошей... ну так, про всяк випадок застосовую!)

Словом, таким розмашистим жестом, як священик кропить паски на Великдень, я сумлінно пройшлася по всіх книжках, включно з тими, що в пачках.

Виконавши процедуру, я зауважила на собі пильний погляд сусідки. Вона дивилася на мене широко розплющеними очима.

А я що? Я ж душа добра, щедра! Запропонувала їй теж своїм першим заробітком «покропити» книжки. Нічого поганого не мала на думці, ми завжди обмінюємося такими грошовими «кропилами» з Валентиною Савицькою з видавництва «Нора-Друк», коли працюємо на стенді пліч-о-пліч.

Представниця пор’ядного львівського видавництва щиро обурилась і сказала, що це забобон, а забобон — то гріх.

«Окей, — подумала я. — У принципі вона має рацію».

— А що треба робити при першій покупці? — поцікавилась я.

— Можна помолитися.

«Окей! — знову подумала я. — Візьму на замітку».

Того дня торгівля в мене пішла як слід. Біля стенду постійно крутився люд. Особливо всіх приваблював ласий шматочок — «Пор’ядна львівська пані».

Я була піднесена. Щоправда, кілька разів відчула на собі пильний сусідчин погляд. Коли народ трохи розсмоктався, вона підійшла до стенду і взяла в руки «Пор’ядну львівську пані» — щоб зрозуміти, чому такий ажіотаж. Я завмерла в передчутті найгіршого. І воно таки сталося. Книжка розгорнулася на сторінці, де була не зовсім пор’ядна любовна сцена.

Спершу сусідка заціпеніла, потім зашарілася, потім різко захлопнула книжку й з огидою поклала на місце, сказавши: «Фе, яка гидота!» (До речі, пізніше я вклала цю фразу в уста Правдослави Іванівни Калапуцької, віртуальної свекрухи Люби Клименко з роману «У світі твар... пардон, мужчин».)

Тієї хвилини й почалася наша відкрита ворожнеча.

Те, на що я доти не звертала уваги, тепер стало приводом для конфліктів. Спершу вона жалілася, що покупці, які вишикувалися до мого стенду, затуляють її книжки. Потім я кілька разів неумисне зачепила хитку перегородку між нашими стендами, від чого в неї щось гучно повалилося. Ще одного разу, коли автор сидів на стільчику під час автограф-сесії, вона сказала, що заявить адміністрації, нібито ми використовуємо більше площі, ніж оплатили.

Словом, сусідство виявилося не найприємнішим.

Але головне: варто було нам із нею погризтися, аж у мене різко впали продажі. У неї, здається, теж. Я заспокоювала себе: «Не нервуй, усе окей. Розслабся і отримуй задоволення від Форуму».

Назавтра я про всяк випадок змінила тактику й після першого продажу, замість «кропити грішми» всі книжки, вирішила помолитися. А раптом поможе?

Ну що вам сказати? Того дня в мене не продалася жодна Люба Клименко. Зате всякий нон-фікшн пішов «на ура».

Третього дня відбувся перелом у наших взаєминах із сусідкою по стенду. Зранку хтось купив у неї маленьку книжечку, але дав велику купюру, і вона пішла по прилавках шукати, хто б розміняв. Зрозуміло, ніхто не хотів або не мав.

А я ж людина хазяйська. У мене відучора був припасений розмін. Звісно, мені не хотілося віддавати дрібні, але чи то молитва подіяла, чи ще щось, і я запропонувала: «Пані, давайте я вам розміняю!»

По обличчю було видно, що вона так само не хотіла брати в мене гроші, але що вдієш? Довелося.

Того дня і мої покупці не затуляли її книжок, і письменник на стільчику не дратував, і я жодного разу не обперлася об хитку перегородку так, щоби по той бік щось завалилося.

Під вечір мене знову потягнуло на героїзм, я підійшла до її стенду й купила «Церковний календар українки-патріотки». Пані була стримана, проте в очах промайнув вогник усепрощення. Я відчула: вона остаточно мені простила.

Четвертого дня сталося щось неймовірне.

Я трохи запізнилася на ярмарок, бігла вся «в милі», аж тут застала сцену: господиня стенду пор’ядного львівського духовного видавництва «скроплює» першими заробленими купюрами свої книжки.

Я мало не поперхнулася.

Вона ж без усяких докорів сумління спитала мене:
— І вам таке зробити?

Я кивнула.

Торгівля йшла непогано.

Аж тут до стенду підходить дівчинка з косичками, тримає у спітнілій руці гроші й просить продати «Пор’ядну львівську пані». Я, звісно, не ханжа, але продати дитині еротичний роман не наважувалася.

— Дівчинко, а ти впевнена, що хочеш саме цю книжку? — спитала я.

— Так, впевнена! — вона дивилася на мене чистим поглядом.

— Знаєш, без мами я тобі цієї книжки не продам.

— Та! — засміялася вона. — Це не для мене, це для бабусі!

— А де ж твоя бабуся? — спитала я.

— Та ось же вона, за перегородкою!..

Завіса.

Ярослав Грицак
історик, живе у Львові, що дальше, то більше

Vanity Fair

Уже декілька років ближче до середини вересня в мене виникає нестримне бажання втекти зі Львова — міста, де я живу понад сорок років і де мені подобається жити все більше й більше. Причиною є Книжковий форум.

Не те, щоб я його не любив. Ні, Форум надається до любові. Вигляд величезного натовпу (без перебільшення: величезного і натовпу!), який снує між подвір’ям і залами Палацу мистецтв і Картинної галереї, полює на справжні паперові (знову ж таки: наголос на «справжні» й «паперові») книжки — та ще й книжки українською мовою — дає надію, що ані світ, ані Україна ще не пропащі.

Однак від Форуму хочеться тікати світ за очі. Дратує не сам натовп — дратує швидкість, із якою все навколо відбувається. От зараз у тебе презентація, і тільки починаєш по-справжньому намацувати щось вартісне в дискусії, як тобі подають сигнал: твій час уже скінчився, за дверима чекають учасники іншого заходу.

Дратує пересиченість. Подій стільки, що сам вибір уже втрачає сенс: хай що вибереш, будеш жаліти, що пропустив іще одну-дві цікаві події.

Знаю видавництва, які, власне, через це віддавна перестали їздити у Львів на Форум. Їм вигідніше приїжджати в інший час і організовувати окремі презентації, поза Форумом, бо інакше заходи губитимуться серед інших.

А найбільше дратує марнославство. Дратують автори й очільники видавництв, які намагаються представити свій черговий здобуток і проштовхнути його на премію. Дратує припадкова зустріч у коридорі з давнім знайомим, який перепитує, що в тебе нового, — знаючи, що нічого принципово нового немає, з надією, що ти похвалиш його нову книжку, хоча ти її ще взагалі не читав, та навіть не знаєш, як вона виглядає і як називається. Дратує інший відомий автор, який вдає, ніби тебе не бачить і не знає, — бо потенційно ти є його конкурентом на полі літературного успіху. А ми нічого так тяжко не переносимо, як чужий успіх.

Vanity Fair може бути іншою назвою Книжкового форуму.

На мою думку, добра книжка не терпить поспіху. Вона має настоятися. Як кохана жінка, вона потребує інтимного спілкування. А це якраз протилежність до того, що відбувається на Форумі.

З Книжковим форумом — як із персонажем одного польського анекдоту, католиком-адвокатом, який прожив із дружиною шістдесят років. Коли його спитали, чи йому ніколи не приходило в голову кинути свою жінку, той відповів: «Задушити — бувало пару разів, розлучитися — ніколи!»

Там само з Форумом. Щоразу думаєш його кинути — щоразу залишаєшся з ним, покірно даючи згоду на участь у презентаціях, дискусіях і зустрічах.

Він нагадує нам, що у світі немає нічого досконалого.

А тому щороку ближче до середини вересня смиряєшся духом і йдеш на Форум, як християнин іде на духовну аскезу.

Хай це вже не приносить радості, як за перших Форумів. Зате компенсацією стає переконання, що дедалі глибше розумієш, як недосконало влаштований наш світ — і яким він насправді мав би бути.

Але поки між тим, що є, і тим, що мало би бути, існують добрі книжки, ти готовий простити всім усе. І йдеш на Форум.

Павло Гудімов
куратор, засновник арт-центру Я Галерея, музикант, універсальна людина у сфері культури

park life

Я народився у Львові, наприкінці минулого століття (у другій половині, точніше). І Львів став для мене чимось особливим — одночасно вчителем і середовищем: середовищем формування, мого дитинства, мого студентства. Тому кожен рік, приїжджаючи на Форум, я повертаюся до того Львова, що носить назву «моє місце». Моє місто, яке я ідентифікую інакше від тих, хто не знає його зсередини.

Коли йдеться про Форум, передусім я кажу, що це можливість зустрітися з людьми й поділитися своїм Львовом із ними. Люди культури, люди книги — вони особливо чутливі до середовища, а моє середовище — це не є площа Ринок чи квартали довкола. Для мене це насамперед віддалені точки парків, розміщені на околицях колишньої більш-менш центральної частини. Там місця мого дитинства.

Наприклад, парк «Залізна вода», який є чимось більшим, ніж просто зеленою зоною. Ще є Стрийський парк, який багато нельвів’ян називають «Австрійським» (до речі, він справді австрійський, бо ще «за Австрії» його зробили з колишнього лісу до регіональної промислової виставки), — найближчий до моєї школи. Вважаю його одним із найшикарніших варіантів, щоб гарно провести час. Ще, звісно, Цитадель — найнеочікуваніше, спонтанне місце, яке не планувалось як зона відпочинку, але стало нею і залишилося з усіма тими оборонними спорудами.

Якщо ж казати про інші парки — Парк культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького, наприклад, або інші подібні, — то вони в моєму випадку вже не мають жодного особливого значення, бо не пов’язані з особистими переживаннями, що логічно. Я хочу показати людям саме ті «свої» місця, тому іноді, коли є якась вільна хвилинка, обов’язково їх туди веду.

А з парком «Залізна Вода» пов’язана дуже важлива сторінка моєї біографії — музична. Власне, група, яка була найперше, ще до «Океану Ельзи», — «Клан тиші» — сформувалася саме там. Ми були на той момент ще однокласниками — я і Андрій Голяк, просто бігали з гітарами в цей парк, писали якісь «брєдові» декадентські пісні, врешті-решт — у будь-яку пору року й за будь-яких погодних умов нам було там добре й цікаво. Не лише через хорошу компанію і екстрим катання на санчатах із засніжених гірок; нам ще й подобалося досліджувати це місце — його болота, чудернацький рельєф і так далі.

Проте найбільш «моїм місцем» є вже згадуваний Стрийський парк, адже з ним пов’язані романтичні переживання. Із майбутньою дружиною Анею ми хоч і познайомилися в Києві, але саме у Львові відбулося наше духовне зближення. Якось — до речі, під час Форуму — кажу їй: «Давай покажу тобі парк мого дитинства, дуже мені близький». Пам’ятаю, тоді ми до ночі там ходили, розмовляли, і це був один із важливих кроків і етапів у наших взаєминах. Тепер приємно згадати, що це відбувалося саме під час незмінно значущої для мене події — Книжкового форуму — і в улюбленому Стрийському, чи то «Австрійському», парку.

Отакі ненадумані, реальні сторінки з мого життя. І, до речі, якщо вже казати про сторінки, то їх набагато приємніше гортати саме в таких непопсових нецентральних місцях — у «моїх» парках.

Лариса Денисенко
адвокатка, що стала письменницею, й розповіла про це на радіо

Одного разу на Львівському форумі видавців

Одного разу я вирішила приділяти бодай по п’ять хвилин обіймам і розмовам з усіма знайомими, яких зустріну на шляху до палацу Потоцьких. Сьома зустріч на стометрівці дала мені чіткий сигнал: ти вже майже запізнилася на свою презентацію.

Одного разу зібралися юристки й новелістки з поетками, щоб проговорити тему домашнього насильства в житті, законах і мистецтві. Через рік ми презентували на Форумі нову збірку оповідань «ПРО НАС. Проти насильства». Форум допомагає не тільки генерувати ідеї, а й утілювати їх.

Одного разу я сказала собі: не бери замшевого взуття, неодмінно бодай раз дощитиме. Але все одно беру — і дощить! Бо то є вересневий Львів.

Одного разу я сказала собі: не купуй книжок під час Форуму, в тебе хвора спина. Але все одне везу стосик чи хоча б три книжки.

Одного разу я подумала: а чи не влаштувати захід, де парламентарки читатимуть уголос книжки сучасних українських літераторок? Чи знайдуть час, чи погодяться? І то були прекрасні читання.

Одного разу в крамничці, яка була в «Дзизі», я купила равлика. Тоді я не знала, що це символ Форуму, тоді ще почувалася випадковою письменницею — можливо, разовою — на першому своєму Форумі видавців. Зараз у мене понад двісті равликів і равлуній. Колекція, старт якій було дано на Форумі.

Одного разу я вирішила, що, попри насиченість програми, усе одно встигатиму провести свої події та ще завітати на події подруг, друзів, інших літераторів і літераторок. Я не встигаю, але примудряюся прожити літературно-калейдоскопне життя.

Щоразу зовсім різні люди вітаються зі мною та дякують за книжки, така регулярна вдячність і впізнаваність можлива тільки на Львівському форумі видавців.

І я хочу подякувати, подякувати всім: людям і місту. А окремо — одній неймовірній жінці на ім’я Олександра. За те, що вересневий Львів пахне сторінками книжок: їх розгортають у цей час тисячі читачів і читачок. За місто, яке звучить поетичними й прозовими голосами. За територію кави, свободи й чуттєвості. За те, що я точно знаю, де буду посеред вересня будь-якого року.

Любко Дереш
літератор і лектор, галицький бедуїн

Футурофорумологія

Форум видавців було створено для того, щоб допомогти українському книговиданню стати на ноги. Значною мірою виконавши це завдання, Форум опинився перед іще більшим викликом — падінням цікавості до читання як такого. З року в рік Форум проводить стратегічні сесії, намагаючись зрозуміти, як діяти, щоб і цьому протистояти. Форуму притаманна певна аура — скажімо так, розчинена в повітрі філософія, — що надихнула мене окреслити три можливі напрямки його подальшого розвитку.

1. Плідне читання = читання + мислення
Книжки — це «консерви» мислення, без них мислення бідніє. Не маючи належної поживи, воно змушене раз у раз проходити шлях від печерної людини до Римської імперії, часто навіть не здогадуючись, що в припалих пилом фоліантах є схеми Ренесансу, модерну, інформаційної епохи. Однак у читанні важлива не лише кількість, широта кругозору, але і якість самого вчитування — наша здатність іти вглиб. Нехудожню книжку можна переказати кількома реченнями, а художню літературу — лише пережити як досвід. Цей досвід не звести до формального змісту написаного. Він у тому, як література повертає читачеві його людську природу. А щоб механізм відтворення людяності працював, наше читання мусить мати певний рівень якості.

На Заході таке читання називають engaged reading, у нас — вдумливим або плідним. На жаль, культура плідного читання в Україні майже не розвивається. Міністерство освіти цілком влаштовує, що діти завчають готові відповіді, замість самостійно проникати в текст на поважну глибину. Плідне читання — це читання, результатом якого стає переміна самого читача.

Форум із його інтелектуалізмом здатен культивувати моду не лише на читання, а й на мислення: вчитування в книжки, повернення до великих текстів (і фікшн, і нон-фікшн), глибинний аналіз, фестивалі «повільного читання» тощо.

2. Едьютейнмент — рай для нердів
Форум тяжіє до едьютейнменту — освіти без примусу, освіти з відтінком задоволення й захопленості, де розмиваються межі між книжковими ятками, освітніми зонами, фудкортами і територією розваг. Саме це змішання — такий собі прообраз раю для нердів і окулярників, — помножене на нічні форумні літургії та діонісії, якими славляться львівські книжкові ярмарки, створює неповторний флер фестивальної атмосфери, в яку хочеться зануритися з головою і в ній лишитися.

3. Безперервна освіта як стиль життя
Третій можливий напрямок розвитку Форуму — це пропаганда певного стилю життя, якому властиві інтелектуалізм, творча розкутість, доброзичливість і безперервна освіта впродовж усього життя. Насправді Форум видавців уже дотримується такого підходу: є Дитячий форум, є підліткова «Книгоманія», є програма «Третій вік», є, зрештою, Міжнародний літературний фестиваль. Залишається накреслити дорожню карту, щоб зрозуміти, куди ж Форум хоче привести тих людей, які незмінно ввіряють йому свої уми, серця й уяву: позначити кордони, розбити шлях на етапи — і вперед, до популяризації читання, до едьютейнменту, до нового стилю життя, де книжка, єднання розумів, атмосфера свята становлять одне неподільне ціле.

Костянтин Дорошенко
куратор та культурний критик, медіаменеджер, гріхо-католик, курець, член Всесвітньої ліги "Розум поза наркотиком" зі штаб-квартирою в м. Бішкек

Форум видавців як країна

Ти сидиш просто неба біля кав’ярні в старовинному місті. Навколо, у розкошах архітектурних декорацій, — яскраві люди. Яскраві своїми розумними й тому особливими обличчями, яскраві стилем у поведінці й одязі, яскраві розкутістю й артистизмом. Кілька днів спостерігаєш таку картину — і серце охоплює жаль: скоро доведеться поїхати звідси, назад до своїх щоденних, хай і творчих, занять, туди, де концентрація унікального товариства зовсім не така надзвичайна. На очі навертаються сльози, аж раптом із полегшенням розумієш: більшість тих, чия розмаїтість тебе вражає, так само приїхали, так само заскочені, так само не можуть нарадітися, всотуючи ці дні.

Таке гостре переживання мені дарували два міста — Венеція під час мистецької бієнале та Львів під час Форуму видавців. Переживання присутності в неймовірній країні, чиї громадяни — митці, інтелектуали, артисти, поети й критики. Ця країна творчих особистостей не має сталого місця на мапі. Вона мандрує планетою, на якісь проміжки часу вигулькуючи то в тій, то в тій географічній локації. Вона жива активністю, наполегливістю і часом настирністю, відданістю людей, які беруть на себе сміливість і відповідальність запросити й об’єднати інших — різних, проте рівних — довкола живої культури.

Форум видавців у Львові — це не лише книжки, не лише історії. Це сенси й думки, діалоги й уважність, взаємодія мистецтв. Це країна європейського культурного канону, за Леонідасом Донскісом, «як безперервного відкриття себе у світі численних ідентичностей і як спільного простору культурної ідентичності». Тут уродженка Донбасу й жителька Мюнхена Емма Андієвська являє нове звучання української поезії, тут французький мистецтвознавець Жан-Клод Маркаде розкриває українськість Казимира Малевича, який змінив мистецтво і саме поняття естетичного для цілого світу. Тут у день відкриття Форуму в бароковому греко-католицькому храмі з кафедри промовляє про світ і мир російська письменниця Людмила Уліцька.

Це країна довіри, де польська джазова королева Аґа Зарян звертається з проханням не фотографувати свій виступ — певна в делікатності глядачів. Тільки її витончені пальці залишаться на знімку шанувальника, з дозволу пані. А чаклування голосу та мелодій залишаться у споминах і душах слухачів. Це країна, де зірка Маріїнського театру Марія Максакова співає для публіки українською, французькою, німецькою — і відкриває для себе тонкощі облаштування габсбурзького театру.

Упродовж кількох днів на рік Львів перетворюється зі столиці Галичини з яскравою історією, гонором і традиціями — на фантастичне місто-країну. Країну слова, образу, творчості, дискусії, спілкування та солідарності людей, кожне з яких є особливою ниткою у світовій тканині культури. Тканині нерозривній: її не вдасться фрагментувати ані політиці, ані ринку, ані жодній кон’юнктурі.

Володимир Єрмоленко
філософ, письменник, батько трьох доньок

У хорошому сенсі слова

Уперше я побував у Львові саме завдяки Форуму видавців. То був початок двохтисячних, я мав років зо двадцять, а книжковий фестиваль існував у моїй уяві як дивовижне явище. Під час всеукраїнського культурного занепаду й деградації у Львові створювали літературні майданчики для спілкування з авторами. Тобто створювали можливості. Саме Форум показав модель та її результати: якщо хочете, щоб культура розвивалася, має бути майданчик для її розвитку. Всі ж перебували в ілюзії, що є якісь там письменники, які сидять удома й пишуть свої шедеври, а потім їх у якийсь очевидний спосіб знаходять і видають, і так триває літературний процес. А насправді була необхідна інтеракція, спілкування, нагода зустрітися.

Уже потім з’явився «Книжковий арсенал» у Києві. Дві події, зовсім не схожі одна на одну. Арсенал — це великий простір, який на час фестивалю стає містом, натомість Форум — це місто, яке стає простором. Величезна перевага Львівського форуму — саме в розкиданості його заходів. Переходячи від одного до іншого, можна пізнати місто. Зрештою, сам Львів перетворюється на великий форум авторів і читачів.

Якщо говорити грецькою мовою, то філософія Форуму видавців дуже проста: це агора. Ринок у хорошому сенсі слова, куди приходять не лише торгувати, а й пізнати одне одного. Тут має значення людське мережування. І воднораз — поєднання серйозних ідей із пробними. А найцікавіше, що в українському світі, де так люблять нарікання та страждання, на фестиваль прибувають заради гедонізму, передовсім інтелектуального.

Пригадую форумні імпрези, коли я був ще молодим і сором’язливим студентом, у товаристві зіркових гостей: українських видавців, журналістів і письменників. Саме там уперше почув Подерв’янського, пізнався з яскравою особистістю вже покійного Сашка Кривенка. Я приїхав до Львова з Києва, вихований геть не за традиціями української культури й літератури — а ті раптом виявилися дуже класними, модними і драйвовими. Завдяки Форуму ці ідеї стали в мені цілковито системними. Тож можу сказати, що Львівський форум видавців сформував мою особистість.

Сергій Жадан
письменник, у 2004 році почав називати Олександру Коваль мамою

Фемілі бізнес

Особисто для мене Форум видавців — важливий шматок біографії. І «творчої», і, мабуть, особистої. Від початку, ще з дев’яностих, це щось більше, ніж просто продаж книжок чи презентація видавництв. Мабуть, філософією Форуму є саме зустріч однодумців. Раз на рік збираються люди, які в принципі роблять одну справу: пишуть і видають українські книжки. Такий собі фемілі бізнес. Думаю, це добре відчуває і читач, тому щороку приїжджає так багато людей, аби долучитися до родинного святкування. Не лише для того, щоб відстежити й купити новинки, а й для того, щоби побачити письменників і видавців, відчути дух і градус книговидання в країні. Ця родинність Форуму незмінно симпатична, вона відверто підкуповує.

Коли кажуть «Форум видавців», я згадую живі обличчя. Обличчя друзів, обличчя письменників. За ці двадцять п’ять років було безліч подій, які згадую з теплом і ностальгією. Пам’ятаю, скільки людей приїздило, скільки розмов велося, скільки книжок презентувалося, скільки читалося нових текстів. Форум завжди був точкою зборки: збиралися всі, це було щось на зразок неписаного правила — восени ти мусив приїхати на Форум.

Дуже добре, що зараз в Україні з’являються нові книжкові ярмарки. Це ознака здорової конкуренції та пожвавлення видавничого ринку. Можна згадати не лише Арсенал, а й «Книжкову толоку» в Запоріжжі, подібні заходи в Одесі й інших містах. Форум при цьому — такий собі ветеран-важковаговик, що демонструє тенденції. На його успіхах і помилках можна вчитися. Заради цього, мабуть, усе й робиться.

Оксана Забужко
письменниця, один із "талісманів" Форуму від його початків

Равликовий дебют

У вересні 1995-го я приїхала до Львова «на виступ». «Виступ» (в Етнографічному музеї: скромну голубеньку афішку А-четвертого формату, що здалеку впадала в око на тодішніх голісіньких дошках об’яв, зберігаю досі!) мав, як мене попередили, відбуватися в рамках якогось «форуму» — чи то книгопродавців, чи видавців. На слух я запам’ятала перше, бо друге звучало надто вже ексцентрично: «видавців» тоді в Україні було гаразд, коли на пальцях двох рук, займались вони переважно передруком «розкладочних» брошурок одноразової читки а-ля «Бешеные девственницы» та «Диагностика кармы» («одноразової» — тому що за одну читку така брошурка, клеєна без біндера, зазвичай розпадалась), а винятки, як «А-ба-ба-га-ла-ма-га», «Фоліо» чи «Основи», цілком можна було б зібрати за одним столиком у кав’ярні — який, до лиха, «форум»?..

(Правда, були ще хронічно «присмертні» державні видавництва, але між тими йшла люта, дарвінівська боротьба за бюджетні гроші, в якій мали вижити тільки найдосвідченіші, найхитріші та найпідступніші, тож бодай теоретично уявити собі їхній «форум» теж було складно, бо що вони мали б там робити — з трибуни ділитися досвідом підкупу держчиновників? чи перегризання ближньому яремної вени?..)

Про все це я знала не з чуток, бо перед тим півроку була збавила на пошук видавця для свого першого роману, що його рукопис, набраний на макінтоші й ошатненько переплетений в американській палітурні, деякі українські критики чесно брали за «американське видання» (так у Галичині 1939-го червоноармійські жони чесно вважали нічні сорочки вечірніми сукнями): адже ніколи доти такого не бачили — і, головне, не уявляли, що книжка українського автора може так виглядати... Але з критиків гріх було й дивувати: з українських письменників на книжкових розкладках на той час лежали (точніше, зрідка де-не-де траплялися, на газетному папері друковані) винятково небіжчики — історики або автори історичної белетристики, від Грушевського — Яворницького до Назарука — Чайковського — Кащенка: на що був попит в останні роки СРСР... Від актуального українського роману, писаного на сучасному матеріалі автором (ба, ще нечуваніше — авторкою!) віку 30+, під заголовком, о жах, «Польові дослідження з українського сексу», нечисленні живі й напівживі видавництва харапудились так, ніби за спиною в них усе ще стояв «головлітівський» цензор, а я їм пропонувала самвидав за 62-ю статтею КК УРСР (тою, що «антирадянська аґітація»). А я ж шукала не просто видавця — а такого, який погодився б зіграти разом зі мною в гру «перший український бестселер»! (На той час іще й слова такого ніхто не розумів, розуміли тільки, що це має бути «щось хороше», — і от виявилося, що далеко не всі того «хорошого» для української літератури хочуть, навіть із тих, кому за родом занять наче й належалося б хотіти, а чимало причетних зацікавлені, навпаки, в тому, аби в Україні «нічого не було», а була суцільна порожнеча, по-сьогоднішньому «зрада», на тлі якої можна просто за карі очі й добре слово отримувати досить жирні ґранти від закордонних «фондів розвитку», — а що мене така «монетизація порожнечі» не приваблювала, то пошук однодумців затягнувся, аж доки Михайло Слабошпицький не придумав заснувати для «Польових досліджень...» окреме «фантомне» видавництво, теж «одноразового вжитку»: щоб у разі, коли спонсори розгніваються, всі їхні кари на той «фантом» і впали й ніхто не постраждав, — на тому ми й погодилися.)

Але паралельно тим пошукам відбувалося дещо цікавіше, для доль української книжки таки значущіше: мій американський рукопис, числом шість примірників, розлетівся по людях — і на коротку історичну хвилю відродив був в Україні самвидав (у самому тільки Києві, як порахували потім соціологи, по руках ходило понад 600 «самопальних» копій). І у Львові молоденький хлопчик, Андрій Шкраб’юк, який зустрів мене «від Форуму видавців» («Видавців?» — недовірливо перепитала я, і він потвердив: так, видавців!), виявилося, теж устиг десь добути й прочитати одну з копій — і переповнений був акурат тим подвижницьким, місіонерським запалом негайно нести «благу вість» диким племенам (у перекладі на мову практичних дій — творити робочі моделі для національного книжкового ринку), якого мені так бракувало в наших, усе-ще-совкових, видавців.

Однієї розмови вистачило, щоб відчути повний «синхрон» наших із хлопчиком енергій, що я була оптимістично приписала не хлопчикові (каюсь!), а цілому львівському культурному середовищу нараз, вирішивши, що оце ж нарешті й воно: ex occidente lux! (і може, не надто й помилялася: все-таки з тодішнього Львова ще не вивтікало було те, що молодше й завзятіше, та й дещо від атмосфери мітинґів кінця СРСРу, з їхнім поваленим Леніним і колективно виспіваним бажанням запанувати нарешті у своїй сторонці, в повітрі ще трималося, — час на стартапи був золотий!). І байдуже, що в готелі не було води, а на вулицях — електрики: я гонорово вдягла голубеньку, під колір тої афішки, коктейльну сукенку й високі підбори — і в Етнографічному музеї ми з Андрієм (він був одночасно й модератором мого вечора) дали джазу, як два соловейки на одному подиху, народивши на світ принципово новий у книгарському ділі жанр: презентація роману, якого публіка ще не читала й невідомо коли прочитає, бо він іще не вийшов і невідомо коли вийде, але про який «усі говорять». (Знаю, звучить бароково, але й епоха була відповідна — ранньоґутенберґівська...)

Успіх вечора мав іще одну сторону — вже чисто західну, «медійну». Є сенс нагадати, бо про це нерідко забувають: у 1990-х в Україні ще грали першу скрипку незалежні ЗМІ — контроль над українським інформаційним полем Росія встановила щойно в другу каденцію Кучми, і щойно в 2000-х зник прямий зв’язок між тим, що́ про кого «пишуть у газетах», і тим, як це відбивається на кар’єрі героя, — а в 1990-х ми під цим оглядом ще жили в іншій країні: біднішій, але чеснішій. Те, що́ мені як автору дав у професійному сенсі другий Форум видавців у 1995-му, я за яких п’ять-сім років, виходячи з тими-таки «Дослідженнями...» на європейські ринки, уже зі знанням справи, ніби й не з колоніальної країни прибу́ла, «проходила» на ярмарках Будапешта, Праги, Ляйпціґа, і «далєє вєздє», — спільно зі своїм видавцем чи аґентом оцінюючи аудиторію того чи того ресурсу, домовляючись про інтерв’ю, приймаючи одні промо-пропозиції й відхиляючи інші, тощо (в Україні на той час таке вже зробилось неможливим: після «реформи» незалежний медіаринок ляснув, і для самосійних, «знизу», без «темників» та інвестицій, на самому «народному інтересі» вирослих кар’єр місця на ньому більше не залишилось; а однак на тому ковткові свободи, що його наше книгарство встигло вхопити в медіаполі в 1990-х: хто скільки засвоїв і перетравив! — виявилося можливим дотягти аж до 2014-го, до нового, вже кров’ю завойованого, відродження національного ринку...). Тож тут придалось би кілька слів про те, як така «медіалізація знизу» виглядала на Львівському форумі 1995-го.

В Етнографічний музей прийшли, як мені було сказано, всі «головні львівські журналісти» (на відміну від мене, вони всі вже знали, що таке «форум видавців»!). Про те, хто в медійному Львові є хто, мене в Києві перед від’їздом проінструктував Сашко Кривенко (один із перших захоплених читачів роману, він одним же із перших підхопив ідею «українського бестселера»: його теж поривало побавитися в щось, доти в Україні нечуване!) — за його порадою я після виступу дала окреме велике інтерв’ю «Post-Поступу», який надалі пишно проголосив себе (Господи, як же наївно це все сьогодні звучить — і як же нам усім тоді хотілося, щоб «і в нас, як у людей»!) «ексклюзивним промотором роману по Західному реґіону» (sic!). І зі сторони воно й виглядало, «як у людей», технології були ті самі: десь, либонь, за місяць після форумної «пре-презентації» кілька розділів із «Польових досліджень...» було опубліковано в недільному випуску «Post-Поступу» окремим зошитом-вкладкою – і головред Володя Панкеєв, щасливий, як чорт чаєням, справленою сенсацією, хвалився, як журнал «Пан+Пані» (авжеж, і україномовний ґлянець тоді теж був!) намагався був випросити в нього цей «спецвипуск», тодішнім звичаєм, «по бартеру» — в обмін на цілий пакет своєї реклами (як на ті часи, досить грубі гроші), — але «Post-Поступ» не поступився!.. У моєму щоденнику, вже за жовтень 1995-го, записано ще один «дзвінок Панкеєва»: «Я тут такий ажіотаж підняв! Три радіо передають... „Міст” весь час рекламу жене... Плакати розклеїли по місту...» і т. д. Через багато років на Заході подібне мені влаштовували тільки дуже багаті видавництва, як польський «W.A.B.» або шведський «Norstedts», і це справді коштувало: їм — грошей, мені — часу і сил (обов’язкової живої присутності!). Але там це було частиною традиційних, віками напрацьованих ринкових технологій і мало чітко прораховану наперед економічну доцільність: ось що вкладаєш — ось що плануєш одержати, — а ми зі своїм ентузіазмом першопрохідців фактично «торгували повітрям», бо про те, що навіть видану вже-розкрученою українську книжку читачам елементарно «не буде де» купити (книгарні, які ще не позачинялися, продавали канцтовари й пральний порошок, книжкову торгівлю перебрали оптові базари, на яких основну товарну масу забезпечували «човники» з Росії...), нам іще тільки належало дізнатись — експериментальним шляхом, наступного року, коли «Польові дослідження...» вийшли в світ і пішли «по розкладках»...

Але то вже інша історія — і триває вона, як усі гаразд знаємо, аж до сьогодні: дистрибутивної мережі, яка забезпечувала б українською книжкою «всю новочасну соборну» (не кажучи вже — українців поза Україною), в нас немає й досі. А в тій, понад двадцятилітньої давності історії «дебюту першого українського бестселера на першому українському книжковому ярмарку», яка може тепер, у ретроспективі, видатися чистим «карґо-культом» — так маленький хлопчик тягне свою машинку за шворочку й кричить «бі-біп!», — мене найбільше зворушує стихійна, відрухова щирість мотивацій: ми всі робили те, що робили, просто «щоб було». Це була немовби інстинктивна форма війни з ентропією. І, парадоксально, час показав, що це єдина «бізнес-стратегія», яка зрештою завжди перемагає.

...А «серце форуму» я тоді таки побачила — вже після виступу і всіх супутніх йому тусовок. Кілька так само ніжно-молоденьких, як «мій» Андрій, хлопчиків і дівчаток у чорних футболках із зеленими равликами на грудях діловито збирали книжки з розкладки й пакували в картонний ящик: згортали торгівлю. Можливо, десь там поруч був іще один ящик — зараз уже не згадаю. Можливо, ще навіть два. Але що не три, це точно: більше двох я запам’ятала б уже як «множину», як «багато ящиків». Множини не було.

І в тих ото ящиках, станом на вересень 1995-го року, вміщалося, без перебільшення, все, що того року було видано в Україні: весь — чи то мертвий, чи ненароджений, натоді ще ніхто не ризикнув би сказати напевно — український книжковий ринок. Пані Леся Коваль, яка командувала «равликами» із суворим виглядом всіх знайомих мені вчительок і бібліотекарок (либонь, тим «равлики» її так легко й слухалися!), придумала зібрати все те докупи — й запропонувала Львів як місце, де кожен, хто не забув читати по-українському, все те раз на рік (і на тім спасибі!) зможе побачити, погортати й придбати. А що, непогана ідея, подумала я. А вголос сказала:
— Я теж хочу таку футболку!

Бо равлики на футболках були симпатичні: в них було те, чого, здавалось мені, українцям, з їхньою провербіальною схильністю до швидкого вигоряння («солом’яний вогонь»!), завжди бракувало найдужче, — стайєрство. Непохитна готовність повзти по дорозі, довжина якої неспівмірна з твоїм персональним масштабом. І на спині футболок був напис — якраз про те саме: такий, під яким підписався б кожен равлик, якби, звичайно, був письменний. У тому дусі, що коли тобі не подобається сидіти в ямі, то починай просто зараз — бери і повзи.

Марк Зархін
відвідувач Форуму видавців

Замість вдячності

Ми звикли звикати. Звикаємо, що діти швидко ростуть, що державні мужі крадуть гроші, що чувак родом з Африки, який не закінчив університету, конкурує з державами за космічний ринок. Звикли й до того, що живе у Львові Книжковий форум — мовби дозріває щоосені, як сливи в садку.

А уявімо, що було б, якби не було Форуму. Якби організатори здалися і перемогли невігласи, як-от один колишній міський керівник культури, який казав, мовляв, Форум не є пріоритетом для культури Львова. Скільки мільйонів книжок не було б куплено, скільки тисяч віршів не було би прочитано, скільки терабайтів знань не було б отримано, скільки людських контактів не відбулося б. Хіба Львів був би таким, яким він є сьогодні, без Форуму?

Ні. Нізащо.

Двадцять п’ять років тяжкої й часто, на жаль, невдячної праці Лесі Коваль та її колег зробили Форум частиною історії Львова.

Ах, ця Коваль. Яка вона настирна й нетолерантна, як вона вміє паяльною лампою мізки плавити. Тільки скажіть, хто з нас хоч раз бачив Лесю засмаглою? Я — ніколи. Бо влітку вона готує Форум на вересень, а взимку, коли ми місимо сніг на нартах, вона шукає гроші на Дитячий форум.

У дні Форуму особисто я відчуваю, що Львів — не просто український обласний центр, Львів — глобальне розумне місто, європейська культурна метрополія.

Напевно, нам треба всім разом подумати, як досягти такого відчуття не лише в дні, коли відбувається Форум видавців.

Не треба звикати. Коли звикаєш, стаєш невдячним. А наша вдячність дуже потрібна, тому що Форум відбувається для нас із вами, для наших дітей, щоб їм легше було знайте себе в такому незрозумілому й непередбачуваному майбутньому.

Олександр Ірванець
Підскарбій "Бу-Ба-Бу"

Форум forever

Подумки намагаюся порахувати: на скількох Форумах я не був? На двох чи трьох. Не більше. А всі, на яких був, злилися в пам’яті в одне безупинне свято — зустрічі з друзями-письменниками й друзями-читачами, знайомства, розмови, безкінечні посиденьки в безкінечних львівських кнайпах, пізній відхід до сну, а зранку знову: зустрічі, презентації, автографи комусь, автографи від когось, зустрічі, розмови, посиденьки — аж до від’їзду зі Львова. Та й вереснева погода у Львові — неначе створена для зустрічей, прогулянок, спілкування. Хоча хтось із друзів і розповідав про котрийсь Форум, наскрізь пронизаний негодою, — вочевидь, один із тих двох-трьох, які я пропустив. Тож свіжі й погожі львівські ранки, коли можна вийти суто «на каву», — теж одна з переваг Форуму, його невід’ємних рис.

Із подій же, які запам’яталися, виділити неможливо жодну — усі своєрідні й усі неповторні. Від коротких півгодинних презентацій (бо так щільно складена програма) і до Ночі поезії, коли вірші звучать безперервним потоком — суцільний марафон, аж доки останньому зі слухачів очі почнуть злипатися, хоча зазвичай таке стається аж над ранок.

Ну а з особистого спілкування чомусь пригадується розмова з Іваном Малковичем, на Форумі не минулорічному, проте на одному з недавніх. Ми стояли на ґанку Палацу мистецтв і про щось розмовляли, через кожне речення вітаючись із друзями й знайомими, які невпинно сунули в пащу вхідних дверей, щоб розчинитися в розбуялому й безмежному царстві книжок. Я палив цигарку, і Малкович, хоча він не палить, узяв і собі одну — просто щоб підтримати компанію. Окидаючи поглядом юрбу, я запитав у Івана: «Скільки це вже ми о цій порі зустрічаємося на Форумі? Років зо двадцять?»

Іван ствердно кивнув. Як видавець він уже напевно не пропустив жодного Форуму. Тоді я спробував розширити своє питання, скеровуючи його в майбутнє: «А як гадаєш, Іване, через двадцять років, якщо вистачить снаги й здоров’я, ми зможемо тут зустрітися?»

Іван на мить замислився, а потім відповів: «Та тоді вже, може, і книжок не буде. Залишаться самі електронні ґаджети різних ґатунків».

Я теж зробив паузу, щоб переварити цю думку. Щось мені в ній не подобалося, щось не пасувало. І я збагнув, що саме.

«Книжка не повинна зникнути, — сказав я. — Хоча б із тієї простої причини, що на тих дисплеях-моніторах просто неможливо, нема як узяти підпис, поставити автограф. Тому книжка існуватиме. Як паперовий артефакт, як об’єкт, як плід роботи письменника і художника, дизайнера і верстальника, ну й не забуваймо редактора, коректора і всіх причетних до її створення».

Іван погодився. Адже він теж цінує книжку як витвір мистецтва. Кому, як не Малковичу, знати ціну справді добрій книжці!

Тому — на мою думку — й надалі існуватиме книжка, а разом із нею існуватиме Львівський форум видавців. За що величезна подяка всім, хто організовує це чудове свято.

Ірена Карпа
кіберпанк і первопроходімєц

8 анекдотів (тобто прожитих історій) із Форуму від тітки Карпи

Гхм... Щоби правильно написати мемуар, треба надягнути окуляри черепахи Тортіли з радянського фільму про Буратіно. У мене таких немає, але подумки я в кріслі-качалці та з пледом. Отже.

1. Уперше потрапивши на Форум, я вже знала Жадана (ми з ним каталися по містах і селах у спільному турі), але ще не знала Лесю Коваль. І коли побачила, як невимушено Жадан розмовляє з нею на сходах палацу Потоцьких, зітхнула заздрісно: круто йому, звйозд знає, ще й у щоку цілується.

Роки йшли, моя історія успіху розвивалась, як у кіно: в якийсь момент саме Леся Коваль вигадала назву «Піца „Гімалаї”» для моєї книжки. Ми тоді саме обідали в піцерії на Львівській площі (ох уже ці знаки), а книжка стала однією з улюблених для моїх читачів-мандрівників.

2. Ну так, і про їжу: з того фатального дня, коли я дізналася слово «мармуляда», і до сьогодні, коли ностальгую за соковитими стейками у дворику під колонами й вічним обігрівачем, я раджу людям їхати у Львів попоїсти. І це «попоїсти» мусить поєднуватися з Форумом — щоб не було соромно перед власною совістю. Ідеш отакий, повне пузо контрабандних італійських продуктів, руки від торб із книжками обриваються, і думаєш про себе: хух, нормальна, культурна людина все-таки.

3. Одного разу ведучий, космонавт свого львівського космосу, викликав мене на відкриту сцену в дворі палацу дифірамбом: «А тепер сюди вийде справжня зірка, яку ми всі знаємо і любимо, яку завжди чекаємо, — Наталка Карпа!!!» Я поржала і на сцену не пішла: ще б самозванкою оголосили. Зате через кілька місяців влаштували у Львові з Наталкою, явно моєю далекою родичкою, спільний сет на концерті «QARPA». Класно було, хороша вона дівчина.

4. Форум для молодої письменниці — найкращий спосіб підняти свою цінність в очах актуального кавалера. Ну бо привозиш його із собою, ідеш така по вулиці, у тебе беруть автографи, а в нього відпадає щелепа. І вже він пишається, як тільки може. Але були й такі, що не могли цього витерпіти: ну скільки в тебе ще буде цих інтерв’ю, ну, може, звернеш на мене увагу нарешті, бо шо я тут як дурак, ой всьо, я поїхав додому. Тому, молоді письменниці, дозуйте час на славу і час на обранців. І те, і те колись ще стане в пригоді.

5. Форум для молодої матері — хороший стимул повернутися до активної роботи. Пам’ятаю, я з геть грудним меншим дитинчам і майже ходячим більшим ходила там, намагалася презентації давати, виходило через раз. І така сама парочка — подружжя Положіїв. Усі йдуть пити вино, а ми — мішати кашу в пляшечках. Усі на тусу — ми по памперси. І шо, кажу, Положій, от ради чого це все, от чого ми не чайлдфрі? Все одно вони виростуть, вивчаться, поженяться, і врешті-решт з ноги копнуть наші інвалідні візки прямо в двері дому пристарілих. На що Положій підняв угору палець і повагом мовив: зате буде кому довезти до того дому...

6. Ще про дітей: у мене є дуже-дуже мила фотка, де мій навіки любий Іздрик тримає на руках кількамісячну Каю, вдягнену в костюм космічного монстра. Фіолетовий такий. Колір мудрості — наче самого Іздрика. То була Ніч поезії, ми сиділи в задніх кімнатах Лялькового театру. Колись Кая триматиме цю фотку в серванті (якщо він у неї буде з якогось дива) і точно нею пишатиметься.

7. Саме під час котрогось із Форумів побачила на стіні графіті з моєю цитатою: «Всі підараси, а ми білочки!» От, сказала я, пишеш тут купу мудрого й філософського, а в історію входиш з отаким-от. Зітхнула й змирилася.

8. Форум для мене — завжди можливість не тільки почути улюблених авторів, а ще й походити з ними ногами, попити, поїсти, обійняти і почухати за вухом. Форум — це подія як мистецька, так і дуже особиста. Єдиний мій стопор — не люблю приїздити без нової книжки. А даремно, бо тільки так можна встигнути бодай когось почути в безкінечному вирі паралельних заходів. Ну, але хто ми без наших комплексів?.. Тому наступну книжку презентуватиму на Форумі. Слово.

Маріанна Кіяновська
триголова коза сучукрліту

Центр зосередження сили

Перефразовуючи Мішеля Фуко («повстання належать історії»), у певні історичні моменти історії належать деякі події в царині культури, як-от легендарний Вудсток. Для України такими були — зокрема — перші два фестивалі «Червона рута» (1989 та 1991), два фестивалі «Вивих» (1990 та 1992), перемога Джамали на Євробаченні... І принаймні декілька Форумів видавців у Львові (на мою думку — декілька перших, а тоді 17-й, 19-й, 20-й, 22-й — у 2010, 2012, 2013, 2015 роках), хоча сучасникам важко оцінювати факти, розглядаючи «історію» впритул.

Людина, яка повстає нині, а також завжди в майбутньому, — це людина, яка читає. Людина, яка читає книжки. Книжка — це безумовна форма свободи (і по той, і по цей бік; і з боку автора, і з боку читача). Майбутнє матиме свої особливі форми насильства, і в цьому майбутньому саме книжка, читання буде інструментом і формою відстоювання свободи, буде «природним правом» людини, суто людським правом, «природнішим», можливо, за інші «природні права» в епоху цифрової та генної інженерії.

Одна з формул, які апелюють (через поняття свободи) до героїчного, — це «віддати життя». Двадцять п’ятий Форум видавців — тепер, властиво, уже Book Forum — це принаймні декілька «відданих життів», і це абсолютно «віддані життя» Олександри Коваль і Катерини Шевченко. Чверть століття тому гаслом Форуму видавців стали слова «Час читати», бо читання — принциповий для прищеплення людяності спосіб проживання історії та історії культури, спосіб буття для «непоневоленого розуму» (тут — перефразований Чеслав Мілош).

Майже ніхто не замислюється над тим, що звичайні людські надії та сподівання — це культурні конструкти, немислимі поза історією ідей. Виразно й переконливо окреслена суть віри, надії, любові (у структурах тієї ж таки історії ідей) може стати центром зосередження колосальної сили. Ідеології послідовно вибудовують такі центри, а потім використовують їх для досягнення конкретної мети.

В епоху, коли починається послідовне витіснення — повне або часткове — людини машиною, читання стає ключовою ланкою всюди, де йдеться про базову людську категорію — категорію людяності, тому що саме читання формує емоційний інтелект, фундаментальні для кожного з нас уявлення про віру, надію, любов, радість, сум, смерть, уявлення про час, про минуле, теперішнє і майбутнє.

Зараз багато хто приходить до розуміння визначальної ролі читання в соціокультурних процесах, однак Форум видавців у Львові став першим таким «місцем сили» в Україні — дуже-дуже давно, ще тоді, коли були зруйновані інститути книговидання й книгорозповсюдження, коли трансформувалися способи — для автора книги, для самої книги, для її видавця, а також для критика — бути активними учасниками літпроцесу. В певному сенсі то були «міфологічні» часи, без політики та фактично «без майбутнього» (люди, виснажені й зневірені інфляцією і кризою всіх без винятку інститутів, стали жити буквально тільки сьогоднішнім днем»), і якраз це — застосовно до Форуму — вражає: Форум видавців поставав саме як інститут (і навіть як інститут інститутів) із вбудованою візією майбутнього, творив особливий соціокультурний проект тривалістю в багато десятиліть, взаємодіючи з містом і світом, співтворячи історію ідей, повертаючи владу (принаймні в царині невидимого) читачам та інтелектуалам. На шляху до свободи, мисленої як людяність, Форум видавців у Львові був і є центром зосередження сили, який притягує все найкраще: людей, ідеї та книги.

Микола Княжицький
народний депутат України, журналіст, таємний шанувальник Олександи Коваль

Обличчя міста

Є міста, які нерозривно пов’язані з непересічними заходами. Канни і Карлові Вари — це, безумовно, славетні кінофестивалі, Сан-Ремо — музичний фестиваль, Авіньйон — театральний. Звісно, великі міста відомі не лише цими подіями, та й відбувається там безліч усього різноманітного, але є люди й заходи, які справді стають обличчями міст. Обличчя Львова для мене — це усміхнена Олександра Коваль з іронічним і втомленим поглядом крізь окуляри та Львівський книжковий форум.

Зустріч із книжкою, з авторами, інтелектуальні дискусії — справді органічний для Львова контекст. Я намагаюся не пропускати жодного Форуму. По-перше, я люблю книжки, їхній запах, шурхіт паперу в руках, заклики видавців і нахваляння продукції на ятках. Мені подобається раптом зустріти персонажа з моєї юності Лемка (Іллю Семенова), який підписує книжки про своє бачення Львова. Пам’ятаю Лемка, який невтомно продавав квитки на концерти зі свого автомобіля біля «Спорттоварів» на проспекті Леніна (тепер усе це, слава Богу, називається інакше), його гру в «Супер Вуйках» і республіку в Святому саду. Про все це можна писати окремі розповіді, але залишу тут інтригу, закликаючи читати Лемкові книжки. А ось Марія Матіос, яка роздає автографи, задовольняючи апетити великої черги шанувальників, Дмитро Павличко, який ділиться спогадами. Я завжди шукаю чернівецькі видавництва із сучасною європейською літературою, тисну руку Івану Малковичу, оглядаю стенд видавництва Красовицького — один із найбільших — і з’ясовую, що всі книжки «Духу і Літери» вже встиг купити.

На книжковому форумі я традиційно записую багато інтерв’ю для своїх програм. Переглядаю список співрозмовників і розумію, що багатьох, на жаль, більше не зустріну. Двічі спілкувався з Арсенієм Рогінським, визначним істориком і правозахисником, головою правління російського товариства «Меморіал». Записав велику розмову з Романом Іваничуком. Давно мріяв про це інтерв’ю, бо я вихований на «Черленому вині» й «Манускрипті з вулиці Руської», — і от устиг поговорити з паном Романом. Цих людей уже немає з нами.

Справжнім відкриттям для мене і, сподіваюся, згодом для глядацтва стала Галина Пагутяк, блискуча українська письменниця, дуже глибока й цікава співрозмовниця. Фантастичний поет Ігор Калинець і молодий письменник Андрій Любка теж були моїми гостями на Львівському книжковому форумі. Калинець не любить, коли його називають дисидентом, він вважає себе націоналістом, як і багато тих, хто в радянські часи потрапив за ґрати. Однак для мене він — один із небагатьох великих українських поетів і дослідник творчості геніального Антонича, про якого ми теж розмовляли. А Любка — молодий український інтелектуал, наш місточок до розуміння великої батьківщини, до якої ми належимо, — Центрально-Східної Європи.

Томас Венцлова — теж людина цього простору, але зовсім іншого покоління. З Венцловою ми говорили про Бродського. Друг видатного поета довго переконував його ніколи не читати вголос антиукраїнського вірша, що його сам Йосип згодом назвав емоційною помилкою. Але один запис усе-таки зберігся, тепер російська пропаганда використовує його проти українців. Із цією пропагандою системно бореться Девід Саттер. У Львові ми презентували одну з його книжок, потім пішли на площу Ринок і пили прекрасне вино в товаристві Богдана Нагайла. А Богдан ділився мрією написати книжку про непересічну українку, яка стала дружиною польського генерала Андерса.

Тут ставлю крапку. Не хочу розкривати творчі задуми, але хочу подякувати організаторам Форуму за книжки, гостей і творення символу мого рідного міста.

Андрій Кокотюха
літератор, кінодраматург, лідер продажів, прокату та перегляду

Форум виданих письменників

Ще вісімнадцять років тому я скептично ставився до Форуму видавців.

Підстава дуже проста: найбільша книжкова подія України на той час уперто не хотіла ставати подією видавничою. Тому «зірками» Форуму були — гаразд, вважалися такими! — українські автори, яких не видавали з різних причин. Тут слід згадати, що в означені часи кожна художня книжка ставала подією локального масштабу й зовсім не мала сакрального значення для українського культурного довкілля. Ідеться про, так би мовити, офіційні, правильні видання — коли тебе, автора, видає видавець, уклавши таку-сяку угоду й навіть заплативши гонорар. Невеличкий, та все одно ці купони, а потім гривні, підтверджували статус Офіційного Письменника, якому вдалося на той час нереальне: продати рукопис.

Сьогодні, коли Форум успішно існує чверть століття, його активні учасники забули про самвидав. Хай на титульних сторінках тих книжечок — ну не можна ті «метелики» назвати повноцінними книгами! — стояла назва якого-небудь видавництва. Усе одно то були не нинішні ошатні видання, а типовий самодрук, ще й виданий частково авторським коштом. Або ще крутіше — за гроші, наколядовані серед гурту благодійників із депутатського корпусу й української діаспори.

Ось такого на Форумі не бракувало — і серед такого не дуже комфортно чулося.

Натомість автори таких книжечок, переважно поетичних, царювали й панували на полях Форуму, наввипередки змагаючись у кількості творчих вечорів і читань, своїх і чужих, у яких брали участь. Ще — у кількості випитого. Судячи з чутого, то були сумні письменницькі посиденьки. Творчі люди збиралися довкола столів і тужили: Форум є — видавців немає. Однак і тішилися: письменники — єдина його цінність.

Я почав їздити на Форум, щойно ситуація змінилася. А саме: почали, мов гриби після дощу, з’являтися видавці, які докорінно змінили практику роботи з авторами. Уже не письменники бігали за ними, а видавці шукали письменників, чиї книжки можна й треба видавати з користю для себе. Так Форум видавців набув статусу, від початку задекларованого в його назві: замовляє книжку той, хто вміє її продати. Без представлення на Форумі книжка, вважай, не відбулася. І письменники почали вчитися того, чого доти не вміли.

Працювати з читачем.

Пригадую колегу Степана Процюка: він буквально кидався проти течії, врізався в людський потік, біг навперейми, тримаючи в руці томик зі своїм прізвищем на обкладинці й закликаючи: «Книжка! Купіть!» Нині він, як більшість українських літераторів, має можливість зручно вмоститися на стенді й чекати, коли вдячний читач, він же покупець, сам його знайде. Часи самореклами на Форумі, не завжди вдячної, минули. Тепер письменники перестали воювати за читача — про цільову аудиторію дбає видавець. Кожен знайшов своє місце, свою нішу, і зараз негласний девіз кожного автора, який раз на рік вибирається до Львова на Форум: «Мій читач від мене не піде».

Лишилися за бортом ті, кого не видають. І таких авторів можна впізнати на Форумі. Вони тиняються по території, наполегливо й часто без жодного успіху шукаючи того, хто видасть їхні безсмертні, на їхню ж думку, твори. Тим часом решту — і видавців, і авторів — Форум привчив до іншого формату.

Передусім — шукати читача.

І знаходити, зауважмо.

Олег Коцарев
поет і прозаїк, презентував на Форумі видавців усі десять своїх книжок

Зустріч на вулиці Тиктора

2005 рік, мій перший Форум видавців, або, як його називають поміж собою поети, Львівський форум.

Нас, молодших учасників, яких до Львова привіз «Смолоскип», тоді селили в абсолютно культовому місці — у гуртожитку на вулиці Тиктора. Мальовничий балкон-галерея з виглядом на ще мальовничіші загумінки старого міста, кімнати на кільканадцять осіб та інші «вигоди»... І, звісно, неперевершена кастелянка. Вона стійко тримала оборону від мешканців, які намагалися повернутися після одинадцятої вечора («Ви не будете ходили після одинадцятої! Яка різниця, коли там ті дурні читання? Мене то не стосується!»), ніколи не поступалася в прагненні підтримувати лад, як вона його уявляла, серед десятків молодих літераторів у кількох кімнатах. Згадую її зі щирим зворушенням. Коли проходжу вулицею Тиктора повз ту браму, щоразу задумано всміхаюся й зітхаю.

Того ранку я самозакохано їв консерву «Сардина» за столом поміж ліжками, коли в нашу кімнату зайшов поет Богдан-Олег Горобчук із якоюсь дівчиною. Дівчина сіла на ліжко, де саме лежав папірець із надрукованим моїм віршем «Рука»:
Рука —
Чотири довгі пальці.
Рука —
Чотири жовті пальці.

Там було щось іще, але дівчина очікувано зупинилася саме на «Руці». Пару разів перечитала, заразливо засміялася й спитала в Богдана-Олега:
— Хто це таку дурню написав?

Бодя засміявся ще запальнішей показав на мене.

— А ось і автор. Знайомтеся, поет Олег Коцарев— поетка Юлія Стахівська.

Такий собі претекст до ще не написаного тоді вірша Ігоря Мітрова «До дня поезії (Іронічне)» з його «артюр поет поль поет дуже приємно».

У ті вересневі дні спільне наростало в геометричній прогресії. Синій шалик, вино й квадратні хлібці в конструктивістському дворику (як звалася та вулиця?), похід на вокзал через дальній залізний пішохідний міст із боку вулиці Олени Степанівни («Вулиця Олени Степаненко!»— звісно ж, сміялися молоді поети й поетки)...

Минуло вже тринадцять років. Минуло лише тринадцять років. Кожного 17 вересня, хай на Львівському форумі чи деінде, я згадую, що на головному українському літературно-книжковому фестивалі головне — не завжди книжки й не завжди література. Утім, не було б літератури — не було б і зустрічі. Невдовзі сподіваюся розповісти про це нашій із Юлею доньці Ярославі. Вона вже гортає і патрає свої перші книжечки.

Микола Кравченко
видавець, який колись був інженером, хресний тато Форуму видавців

Полька

Що може відчути організатор подій на літературному фестивалі, коли йому оголошують, що гостя приїде не сама, а з дитиною та чоловіком? І не просто гостя, а популярна у своїй країні письменниця, яку тамтешня преса характеризує як феміністку, скандалістку й занадто гонорову особу... А ми —звичайне українське видавництво, яке вперше вирішило запросити на Форум іноземних письменників. Отак метушишся, докладно плануєш поїздку до Львова й думаєш: «Не мала баба клопоту! Тобі що, мало нервів від своїх, рідних авторів? Треба ж було в таке вв’язатися».

То був 2005 рік, гостю з Польщі звали Мануела Ґретковська, і супроводжували її чоловік Пьотр і чотирирічна донечка Поля. А презентували ми українське видання роману «Полька».

Усупереч очікуванням, Мануела виявилася приємною в спілкуванні, врівноваженою і люб’язною. Одразу стало зрозуміло, що у Львів вона приїхала працювати (от чого інколи так бракує нашим письменникам). Але маленькій Полі не надто подобалося, що мамину увагу постійно відбирають усілякі годинні інтерв’ю, нудні дискусії чи презентації. Дівчинка виявилася дуже активною, і скоро стало зрозуміло, що батьки виховують її в доволі вільному дусі, без окриків і заборон, як то донедавна було заведено в нас.

І от починається головна презентація в палаці Потоцьких: зала повна, модерує Андрій Бондар, розмова серйозна (що саме обговорювали, уже не пам’ятаю), переклад послідовний — усе йде за планом, але неквапно.

Поля нудиться в першому ряду на руках у батька, час од часу щось йому каже, злазить на підлогу, знову повертається на місце й урешті-решт іде до мами. Мануела пригортає дитину до себе, однак звично продовжує промову й навіть успішно відхиляє мікрофон він доньчиних намагань теж щось у нього сказати: було схоже, що для письменниці це не перший досвід виступу в такому тандемі. Оскільки презентований роман — фактично щоденник вагітності авторки, що завершується народженням Полі, то Андрій Бондар дотепно оголосив про долучення до розмови «головної героїні твору», і публіка на це жваво зреагувала.

А далі Поля почала лазити по стільцю, на якому сиділа мама, наче по шведській стінці, потім утомилася й прилягла під ним на підлозі, згорнувшись калачиком. За кілька хвилин заплющила очі й... заснула. Так і проспала до завершення заходу, навіть не прокинулася від вдячних оплесків, довелося батькові піднімати її сонну й носити на руках.

Отакі унікальні історії трапляються на Форумі видавців у Львові, бо де ви ще побачите, щоб на підлозі палацу під стільцем письменниці спала юна головна героїня твору, який саме обговорюють у залі? :)

Олександр Красовицький
їздить по всій країні, але вже 28 років керує харківським видавництвом Фоліо

На пульсі книжкового ринку

Не можу сказати, що Форум для мене — таке величезне свято. Це серйозна і наполеглива робота протягом року, як для видавців, так і для організаторів, це складний іспит. Я завжди готуюся до Форуму серйозно, а після нього, останнього вечора, спочатку розбираю помилки, а вже потім підраховую прибутки і відзначаю успіхи.

Думаю, так працює більшість видавців: не від Арсеналу до Форуму, а від першого дня після Форуму попереднього.

Усе-таки Львів без Форуму для мене неможливий, як і Форум без Львова.

Пам’ятаю, як років вісім тому я настрашив Ерленда Лу, поки ми з ним ішли через площу Ринок до «Криївки», і як він по буквах вимовляв «Слава Україні», а потім був вражений мішенями з портретами Сталіна.

Пам’ятаю шалені продажі «Танго смерті» Винничука і дискусію Яневського з В’ятровичем про Бандеру й УПА, яка не дійшла до бійки тільки завдяки модератору Єшкілєву.

Пам’ятаю навіть перші Форуми й вечірнє водіння кози то з Олександром Кривенком, то з Юрком Винничуком, то з Володимиром Цибульком.

Для мене Форум — це особистості. Майже п’ять годин автограф-сесії Віктора Ющенка. Мертва тиша під час виступу мудрого Володимира Горбуліна, коли той відповідає на запитання про гібридну війну. Черги до стенду під час зустрічей із Кшиштофом Зануссі. Спілкування старих львів’ян із Романом Іваничуком...

Форум дає можливість тримати руку на пульсі книжкового ринку, не тільки отримувати свій досвід, а й вивчати досвід колег. А для мене особисто — кожен рік закінчувати докладним розбором польотів з Олександрою Коваль наступного дня після Форуму.

Ольга Крекотень
помічник аташе з питань культури Посольства США в Україні, не люблю фемінітиви і ще багато чого, зокрема людей, зате дуже люблю тварин

***

На першому Форумі ми, працівники Дому Америки, демонстрували американські дитячі словники – барвисті, красиво ілюстровані, – й увесь час наражалися на гнів публіки, яка тоді ще не звикла до таких святково-гурманських видовищ: «Якщо не можна купити, то навіщо ви нам це показуєте?» Ми відповідали, що прагнемо заохотити вітчизняних видавців робити щось подібне, але ніхто не вірив, що це в принципі можливо, що такої якості змісту й поліграфії у нас можна досягнути. Зараз той наш невеличкий стендик з двома десятками словників згадується з тихою ностальгією.

Якщо йдеться про форумні пригоди, яскраві враження, незвичні відчуття, накопичені за 25 років, то мушу сказати, що пригоди, хвалити Бога, мене оминають – я на них не налаштована. Незвичних відчуттів заходи, пов’язані з книжками, в мене викликати не можуть: я виросла серед книжок, книжки (ширше – тексти) посідають основне місце в моєму робочому і приватному житті. Отож для цього нарису залишаються просто враження.

Щільний графік дім – робота, небажання навіть у вихідні виїжджати за межі прибудинкової території роблять для мене кожен Форум одним із найяскравіших вражень року. Сідаєш увечері в Києві на потяг, змучена підготовкою і тривожними очікуваннями, з думкою: «Ой, краще б удома зараз на дивані лежала», – а через кілька годин ступаєш на львівську бруківку, і про все забуваєш, і відкидаєш страхи й утому, і включаєш друге дихання...

Люблю засідання журі – принаймні такі, якими вони були раніше... У величній залі Політехніки з височенними розписаними склепіннями збираються високоповажні пані та панове, ручкаються, обіймаються, усміхаються, і кому яке діло до різних підводних течій і витончених інтриг, про які інколи так цікаво дізнаватись; і ти снуєш серед цих людей, і мало чим від них відрізняєшся, принаймні зовні, і можеш так само переходити від столу до столу, гортати найновіші надходження, морщити лобик і висловлювати свою думку, а буває навіть таке, що до цієї думки прислухаються.

(До речі, про журі. Якось не доводилось мені сказати про це вголос, то напишу зараз. Пропозиція увійти до його складу надійшла мені від Лесі Коваль у дуже важкий для мене час – я повільно і невпевнено оговтувалась після інсульту. Накульгувала, похитувалася, без кінця ковтала пігулки і зовсім не уявляла себе на людях. Перша реакція була – ти що, не зможу, нема сил, соромно, здохну. Однак Лесі вдалось якимись чарівними словами мене переконати, це була справжня дружня і професійна підтримка – без шмарклів і непотрібного співчуття. Це був великий крок до відновлення – фізичного і морального. Дякую, Лесю, я пам’ятаю про це!)

Люблю Форум перед відкриттям, коли ще немає публіки, коли видавці розпаковуються і мають час потеревенити й попити кави, коли можна відносно вільно пройтися поверхами Палацу мистецтв, привітатися з купою знайомих, без штовханини переглянути нові видання, накупити зо дві-три торби – так, наче цього не можна буде потім зробити вдома. Це кайф і відпочинок, емоційне розпруження, ідеальна стихія інтелектуальної заангажованості без мозкових штурмів.

Мозкові штурми настигають тебе наступного дня – коли приїжджають гості, якими треба опікуватися, за чиїми розкладами треба стежити; коли кругом, особливо на мармурових сходах із незручними поручнями, починається мурашина метушня; коли верещать динаміки і перестаєш розрізняти обличчя. Але, зрештою, від усього цього можна просто закритись у віртуальній мушлі; тоді мені стає затишно й захищено і такі дні я теж починаю любити.

Люблю завершальні години, коли вже тягне додому: спадає темп, куплені книжки повантажено на машину знайомих, гості роз’їхались, з’являється нагода для дружніх посиденьок, але час до потяга обмежено, казка закінчилась. Іще один Форум, іще один етап лишається позаду. Сумно, але не трагічно – далі буде.

Своє духовне тяжіння до витоків євреї висловлюють фразою: «Наступного року в Єрусалимі...» Якщо будемо живі, якщо все буде гаразд, якщо не закінчиться порох у порохівницях, – то зустрінемось у наступному вересні на черговому Форумі!

Поліна Лаврова
надзвичайний та повноважний посол Республіки Ужупіс серед видавців світу, засновниця видавництва Laurus

Форум пишеться

Традиційним вузьким колом видавництва «Laurus» ми цілий вечір перебирали всі Форуми видавців у Львові, в яких я брала участь. Від того найпершого, на який поїхала ще приватно, де слухала поетів і милувалася літературним товариством збоку, до решти вже офіційних, стендових. Історій, відкриттів, несподіванок, анекдотів згадалося на цілу книжку, проте, щоб її написати, треба мати талант Аркадія Аверченка чи самовпевненість Івана Буніна у ставленні до світу. Адже, хоча «Laurus» видає переважно книжки серйозні, самі ми — веселі, любимо іронію та самоіронію, запам’ятовуємо насамперед те, з чого можна посміятися.

З іншого боку, кожен Форум — це пасьянс, який неодмінно складається, проте щоразу непередбачувано. Тут можна пропустити презентацію, на якій планував точно бути, захопившись суперечкою з новим знайомим про роль Мазепи в долі Петра I; зустріти поета, який відкриється тобі як цікавий есеїст; віддячити місту Лева за красу й гостинність казковою книжкою про його буття від киянина, який пам’ятає свою львівську бабусю-полячку.

Форум існує для презентації видавничих проектів і здобутків, але щоразу звідти повертаєшся з новими планами. І вже неясно, чого чекаєш більше — визнання своєї праці чи нового поштовху й натхнення.

Кожен Форум дарує особливий яскравий досвід, який не перевершує попереднього, а доповнює його. Форум — це книга, що безупинно пишеться для кожного з його учасників. Книга притч, метаморфоз — і неможливо виокремити котрусь одну з них, не спотворивши сенсу.

Український книжковий ринок структурований у часі, як світ моди: є київський «Книжковий арсенал», який відкриває сезон весна-літо, і є Форум видавців — сезон осінь-зима. З цього диптиха Форум був першим, і таким він залишиться назавжди — як неодмінна пригода.

Андрій Любка
письменник, на кілька останніх Форумів приїздить машиною, щоб не бухати бодай в останній день

Контакт відбувається

Уперше я потрапив на Форум видавців у 2005 році, сімнадцятилітнім. Був уражений, що в Україні є стільки книжок і письменників. Тоді, навчаючись в Ужгороді, я приїхав до Львова спеціально на Форум. Ходив із роззявленим ротом, привіз додому купу книжок. В Ужгороді на той час існувала тільки одна книгарня, проте знайти актуальну літературу й там було неможливо. Уже наступного року я почав знайомитися з різними письменниками. Пригадую, мені подобалися вірші Андрія Бондаря. Тож я вирішив підійти до Андрія після якоїсь презентації з його книжкою «Примітивні форми власності». Сказав йому все те, що зазвичай кажуть письменникам: «У вас класні вірші! До речі, я теж пишу». Він мене відфутболив, звісно. Дуже делікатно так: «Я зайнятий, мушу бігти...» Було трохи гірко, з одного боку, але, з іншого, я вже тоді навчився, як можна ввічливо перепрошувати.

Попри цей досвід, Форум справді належав до категорії чуда. Я приїхав із провінції, навчався на філфаці, але не мав відчуття, що література — це щось живе. Вивчав її лише як історію. А тут приходиш — і бачиш реальних людей, і всі вони класні. Бачиш відомих іноземних авторів, правда, тобі вони ще не відомі. Заповнюєш свою літературну terra incognita.

Але світ переді мною почав відкриватися, коли я став уже учасником Форуму. Спочатку ти їздиш, ходиш на заходи, отримуєш кайф. А от перехід із глядацької частини залу на сцену містить у собі щось від святощів. Досі згадую свої перші враження і не можу втриматися від пафосних порівнянь.

Зараз важливим є те, як Форум розвивається. Коли він лише починався, завданням організаторів було зібрати видавців, які привезли би й показали свої книжки. До речі, в Ужгороді досі немає нормальної книгарні, але книжку вже можна замовити в інтернеті, вона стала доступною. Відповідно змінилося завдання Форуму. Ярмарок трансформувався в очікувану й масову подію.

Масову не тому, що сюди приїжджає так багато письменників і видавців, яких усі знають, а передовсім тому, що приходить дуже багато відвідувачів.

На цю тему мені подобається спілкуватися з іноземними авторами, які приїжджають на Форум. Я сам бував на різних книжкових ярмарках і виставках за кордоном, від Варшави до Ляйпціґа. Переважно це дуже комерційні й сухі видовища. Є видавці, які хочуть продати права, є жменька зацікавлених читачів. Тоді як Форум завжди має свій настрій.

А ще, коли приїжджають іноземні гості, на Форумі до них приставляють по волонтеру. Сприймаю такий жест як особливий знак уваги. З тобою є людина, якій точно можна зателефонувати в чужому місці. Вона завжди проведе куди треба, простежить за твоїм графіком, підкаже, де можна поїсти, і так далі. Крім того, волонтер знає твою мову й літературу чи принаймні цікавиться твоєю країною.

Видавці під час ярмарку намагаються підігріти цікавість читача до книжки. Наприклад, привозять своїх авторів. Контакт відбувається. На більшості сучасних книжкових виставок його вже немає. Ти підходиш до котрогось стенду, тобі дають каталог, ти гортаєш книжку, тобі чемно всміхаються, ти йдеш далі. Більше нічого. Форум приємно відрізняється інтерактивністю. Навіть якщо ти приїхав туди як автор, теж ходиш і купуєш книжки, це важлива для тебе складова.

Багато говорять, що Форуму час переїжджати на якийсь стадіон, за місто, ще десь шукати нову локацію. А мені подобається форумна тиснява — вона як комплімент. Звісно, є певні складнощі, коли так багато людей приходить і немає де проштовхнутися, але — в умовах українського книжкового ринку — ці кілька днів дуже приємно переживати. Насичуєшся і відчуваєш, що нас багато. На стадіоні такого ефекту, суто психологічного, уже не було б. Я не впевнений, що можу охарактеризувати філософію Форуму, але вона точно змінюється разом із тим, як змінюється час.

Хоча мій час давно побудовано навколо Львівського книжкового ярмарку. Наприклад, цьогоріч я знову спеціально готую свій роман на осінь, під Форум.

Це означає, що, навіть пишучи його, я собі прогнозував: маю закінчити не пізніше лютого, щоб віддати на редагування, а відтак ще самому попрацювати з текстом. Якщо не встигну, доведеться видавати в листопаді, чого робити не хочу. Отже, буду змушений чекати ще рік. Роман має вийти саме до Форуму видавців: так уже працює свідомість.

Ясна річ, можна думати, що Львів можливий без Форуму. Правда, уже не той, що дорогий мені, — інтелектуальний і культурний центр, який усіх нас пов’язує. Колись, можливо, його справді не буде, але тоді не буде й нас.

Ірина Магдиш
радник міського голови міста Винники з питань культури, ремонтує скотчем підрізані крила, собі й іншим

Форум приватний

Етапи привласнення Форуму:

1. Еротичний. Спершу персональний Форум бродить навколо потужного еротичного стержня. Цікавлять не так книжки чи події, як те, з ким ти там, для кого, без кого, хто з іншими, а раптом хтось. Книжки носиш, мов знаки афродизіаку, а програму прочитуєш, мов план побачень. Період триває недовго, він дуже туманний і алкогольний.

2. Амбітний. Цінуєш приналежність до клану учасників. На зміну афродизіакам приходять бейджики і привілеї безлімітного входу-виходу. Що на той момент теж трохи сексі.

3. Статусний. Фільтруєш події та дні за критерієм власного рейтингу. З перебігом етапу їх дедалі меншає. Час ідентифікатора «VIP» і модерацій різних тусовок. Найкоротший період.

4. Буддистський. Спостерігаєш за всім цим збоку. Сприймаєш як пору року, яка приходить і відходить, а ти пристосовуєшся до її умов, а не диктуєш свої. Виносиш із Форуму одну книжку і вважаєш це критично достатньою кількістю. Зустрічаєш людей, які перебувають на попередніх етапах, і дивуєшся, коли хтось раптом завис на котромусь рівні. Урешті цінуєш біологічне розмаїття і повертаєшся до коньячного елементу з першого етапу.

Іван Малкович
поет, видавець, любительський чемпіон з любительського тенісу, кротоненависник

Книжковий Великдень

Форум видавців 1994 року був зовсім осібним. У дуже тьмяному вестибюлі музею імені Андрея Шептицького стояли старомодні темнуваті книжкові полиці. Мало видавництв, книжок і людей. Книжки переважно сіро-буро-малинові. Це ще не був той величний Книжковий Великдень, як я почав називати Форум трохи згодом.

З 1997 року «А-ба-ба-га-ла-ма-га» друкувала свої книжки за кордоном, тож наша продукція разюче різнилася на українському книжковому тлі. Ми мали неймовірний успіх, а ще — безконечну радість, що львів’яни змогли це оцінити.

Львівський форум — неймовірне свято. Видавці з усієї країни з’їжджалися сюди, щоби відчути причетність до цього особливого міста, центр якого скидається на музей, а в центрі музею — українські книжки. Вирує море читачів, майже кожна книжка знаходить свого поціновувача. Атмосфера геть не така, як у Києві. Столиця велика й хаотична, а тут поринаєш в ілюзію духовності й книжкового братства.

Тоді видавці ще не відчували уваги від держави. Книгарень було обмаль: старі розпалися, нові ще не відкрилися. Де ж продавати книжки? І тут геніальна Леся Коваль придумує це українське книжкове спасіння — Форум видавців, де українські книгарі й письменники аж чотири щасливі дні почуваються мало не королями, розуміють свою потрібність: їхнє життя набуває нового сенсу!

Звісно, «А-ба-ба» вже мала своїх читачів по всій Україні, але у Львові тоді все переживалося, сказати б, концентровано. Деякі з маленьких видавництв продавали за ці дні більше книжок, ніж за півроку! Але я особисто найперше їхав до Львова по той високий сенс книжкового буття. Це додавало енергії й натхнення до творчої роботи.

Те, що робив для української культури впродовж понад двадцяти років Львівський форум, — важко переоцінити, а надто відколи тут започаткували в межах Форуму літературний фестиваль. Ці фантастичні ночі поезії в переповнених залах, коли о другій-третій по півночі тебе (поета) приймають на сцені, як рок-зірку! Ніде в Україні такого раніше не було. Дивовижні відчуття! Форум окрилював і окрилює.

Їдучи на Форум, маю певні традиції: років зо п’ятнадцять живу з родиною в одному готелі. Мене там уже чекають. Усі знають мою сім’ю, вітаються, розпитують, які новини. Після моєї Шевченківської промови минулого року в номері на мене чекав розкішний букет із подячною листівочкою. О, це щось таке особливе — цей ваш львівський Книжковий Великдень. Щороку у вересні кожен видавець поспішає до Львівського палацу мистецтв, щоб посвятити читацькою увагою свої найсвіжіші книжки, наче ті великодні пасочки, — теплом сердець, захоплених відгуків, презентацій. Бажаю, щоб це тривало вічно!

Мирослав Маринович
публіцист й інакодумець: все щось вигадує

Далі буде...

Починати свою працю Форуму книговидавців доводилося з мінуса. Адже у світлому комуністичному майбутньому українській книзі було призначено поволі виходити з ужитку. Ну, може, десь і стояв би для паради томик ідеологічно вихолощеного Тараса чи вічно сміявся би Борислав пролетарського письменника Івана Франка. А ще в більшості шкіл України учнів і далі смішили б отим нефортунним «трактор в полі дир-дир-дир / ми за мир, ми за мир» занапащеного Павла Тичини. Але головним каналом циркулювання інформації мала бути російська книга, російське слово. Крапка.

Львівський Форум книговидавців поставив замість неї трикрапку. І приписав: «Далі буде...» За що уклінна йому дяка.

Тоді й почалася боротьба за впливовість і затребуваність українських видань. Випускаючи свою книгу українською, не один автор подумки прощався із «загальносоюзними» накладами і системою збуту «від Львова до Владивостока». Тим паче ті, які увірували, що вони «моголи, моголи» або ж «славних прадідів великих правнуки погані», спершу навіть в Україні звично ходили в російськомовні книгарні й соромилися своїх селянських постолів.

Тут потрібна була енергія, яка здатна трощити оці звички упокорення. І вона прийшла з Олександрою Коваль. Якби треба було знайти найвиразніше слово, яке передало б увесь фатум її діяльності, це було б дієслово «пробивати». І вона успішно пробивала — бюрократичні перепони, інерційну байдужість, глибинні упередження. Не один з-поміж чиновників захвилювався б, якби пані Олександра сіла за книгу спогадів...

Київ спершу залюбки приїжджав до Львова, і щораз тісніше ставало в дні Форуму в переповненому Палаці мистецтв. Аж урешті від львівського вулика відділився київський рій і осів у Мистецькому Арсеналі — по-столичному впливовий і «геть-не-подібний-на-львівський». Але щороку надходить середина вересня — і людські календарі й далі рясніють нотатками про численні події львівського Форуму. Свято книги триває.

А перед Олександрою Коваль та її енергійною командою постають нові виклики, які вміщують дієслово «пробивати» в нові цивілізаційні контексти. Цього разу загроза нависла не над українською книгою, а над книгою взагалі. Нові покоління дедалі більше втрачають пам’ять про ту стійку душевну розкіш, коли трепетно розгортаєш живу книгу, яка ще пахне друкарською фарбою. Інтернет-сторінки, соціальні мережі, а там іще електронні книги, Амазон Кіндл абощо, разюче змінюють наш побут. До цього додайте інформаційну перенасиченість нашого життя, яка обертається фрустрацією людини, її прагненням оберегти себе від будь-якої інформації. Фахівці напевне поповнять цей перелік іще якимись проблемами — і все це будуть виклики, від яких не відмахнешся. Їх треба врахувати.

Ні, витвір Гутенберга не занепаде, як не занепаде вже українська книга. І хоч над ними нашаровуватимуться «річні кільця» нових культурних винаходів, ті давні носії культури залишаться важливою частиною нашого життя. Проте, як і колись, вони вимагатимуть енергійних і самовідданих людей — вимагатимуть пасіонаріїв, — яким під силу буде подолати незмінний «опір матеріалу». Нам потрібна буде енергія Олександри Коваль та її послідовників чи послідовниць. Нам потрібні будуть любов до книги і пам’ять про те, що «з Богом було Слово, і Слово було — Бог».

Так минатимуть роки, але не минатиме наша вдячність львівському Форуму книговидавців і його жертовному керівництву. Доземний уклін вам, Ювіляри!

Антон Мартинов
видавець-мрійник, виконав свою мрію видати «Атлант розправив плечі»

На імідж іншого

Для мене Форум видавців — це можливість побачити зріз видавничого ринку, оцінити перспективи, зрозуміти, хто з колег рухається вперед, а хто ні. На такій великій події, як Форум, можна спостерігати два табори видавців. Перші — ті, хто, умовно кажучи, застиг у часі. Для них ринок майже завжди «падає», книжкова галузь занепадає, а «українці не читають книжок». Другі — це такі собі мрійники, адепти перемоги. Вони змінюються самі, змінюють цей ринок і мотивуються хай навіть маленькими кроками в розвитку. Ми вважаємо, що належимо до других.

Уперше із «Нашим форматом» я потрапив на Форум 2013 року. Тоді ми приїжджали маленькою командою з кількох людей. Утрьох-учотирьох робили все: привозили книжки, носили коробки, продавали, промували. Тоді асортимент був набагато менший. Зараз ситуація змінилася. Ми приїжджаємо великою командою з кількох десятків людей, а наші стенди вже просто перестають вміщати всі наші книжки. Надзвичайно приємно бачити, що така ж ситуація і в багатьох колег.

Звісно, книжковий бізнес — це такий самий бізнес, як інші, тому казати, що в нашій сфері немає конкуренції, було б нещиро. Але, треба визнати, він по-своєму особливий. У нашому бізнесі кожен працює на імідж іншого. Людина, яка захоплюється Ернестом Гемінґвеєм чи Кадзуо Ішіґуро, набагато ймовірніше наступного разу обере Насіма Талеба чи Річарда Фейнмана. І навпаки.

Тому коли на Форумі бачиш, що не лише «Наш формат» інтенсивно зростає, коли говориш із такими самими оптимістами, як ти сам, із тими, хто робить усе можливе, щоб книжкова галузь попри складнощі рухалася вперед, — це надзвичайно надихає.

Богдана Матіяш
письменниця, перекладачка, редакторка, у Львові найдужче любить Вірменську церкву та УКУ

Чар Форуму

Уперше я почула про Форум видавців восени 1999 року. Я була студенткою другого курсу Могилянки, і хтось із друзів їхав на Форум. Добре пам’ятаю, що декілька з нас, тих, хто залишався в Києві, просили щасливих мандрівників привезти нам по книжці Грицька Чубая «Плач Єремії». Вона коштувала 15 гривень, стипендія тоді була щось гривень із 17, тож це був цілий статок. Але Чубаєва книжка — ми це знали — була варта тих грошей. І добре, що це була вона. Що саме з неї для мене — хоч так якось, іще з відстані — розпочалося знайомство з Форумом видавців.

А вже незадовго, десь за два роки, сталася перша зустріч. Досі пам’ятаю це особливе відчуття — захват і легке підкошування колін, — коли вперше бачиш тих, хто пише книжки, що їх ти досі читала й навіть не задумувалась, які вони — люди, що їх пишуть. Цей стан дуже гарний: шанобливий і тремкий. Усе всередині тремтить і співає: «Я бачила того і того!» Пам’ятаю, як на поетичному вечорі, здається, в театрі Курбаса, вперше побачила Мар’яну Савку й Маріанну Кіяновську. Уявляла собі зі звучання їхніх імен, що та, котра має прізвище Кіяновська, має бути тендітною дівчиною з розкішним довгим волоссям, а Савка — це коротко стрижена дівчина-воїн. Виявилося навпаки.

Пам’ятаю деталі, все це уважне вдивляння, прислухання, зосередженість перших зустрічей, слухання своєї мови й іноземних мов (найпершими іноземними письменниками, яких почула на Форумі, були німці), і знаю, що той початок був величезним даром, який треба згадувати і до якого треба вертатися й тепер, слухаючи інших — на Форумі чи поза ним. Бути уважним, слухати так, ніби все і щоразу стається вперше. Ніби всі наші зустрічі й виступи — диво. Зрештою, так воно і є. Бо хіба ми знаємо, за що нам їх дано? Їх могло ніколи не статися — якби не наша любов до читання, якби не наш дар письма, відкритість до інших і готовність приходити, говорити й слухати.

Після тих моїх перших відкриттів Форуму все почало розвиватися дуже стрімко — і для мене особисто, і для Форуму. Я почала працювати у видавництві й часописі «Критика», тож зовсім скоро приїхала на Форум уже як його учасниця. Ті, кого досі чула і бачила здалеку, почали ставати добрими знайомими, а тоді й друзями. А невдовзі я приїхала сюди вже зі своєю першою поетичною книжкою, трохи згодом привезла на Форум першу книжку, яку переклала з польської, а потім були і наступні власні книжки, і переклади, і модерування чиїхось виступів... Чи я розуміла, що ось так із кожним роком ми всі фіксуємо, як ростемо? Що кожен наступний Форум — це ще одна сходинка, на яку ми піднялися, до якої доросли — і кожен осібно, і сам Форум, який ставав чимраз масштабнішим, охоплював дедалі більше учасників, локацій і читачів.

Форум — це про ріст. А ще — про неймовірне людське тепло, про велике море обіймів, про тих, кого шануєш і зустрічі з ким радієш. Декого маєш нагоду побачити отут фактично раз на рік. Із кимось бачишся часто — і тут теж обов’язково маєш зустрітися. А про когось згадуєш із тугою, бо ще недавно їхні виступи були серед центральних для тебе подій Форуму, а тепер цих людей немає..

Пригадую вечір пам’яті Назара Гончара, Ігоря Римарука, Юрка Покальчука в театрі Курбаса.. Звучання їхніх голосів у записі, темряву й світло численних свічок. Незмінно багато думаю про Олега Лишегу, якого вже ніколи не буде на Форумі фізично і якого мені так бракує.. Доволі часто модерувала його виступи, часом ми брали участь у спільних читаннях — і завжди чула від Олега щось таке, про що потім довго роздумувала. Пригадую, як він раз танцював під час виступу в театрі Курбаса, бо знав, що література — це, зокрема, простір радості. Із Лишегою завжди було дуже вільно, і, здається, він був утіленням свободи й захвату, а вони, власне, теж є одними з найкращих підвалин доброї літератури.

Насправді мені не віриться, що це вже двадцять п’ять років. У них вписується час моєї молодості й свободи, час мого зрілішання й становлення. Моя історія дуже звичайна. Але її величезний чар у тому, що хтось — можливо, як і я колись — саме тепер опинився на найпершому її щаблі. Уперше почув про Форум, замовив у друзів книжку; ще за рік-два він чи вона вперше опиниться тут — і зачудовано слухатиме тих, кого раніше знав чи знала тільки зі сторінок книжок. Цей хтось уперше побачить того, кого полюбив за письмо. Іще згодом — дебютує, скажімо, на Молодій республіці поетів.. Уперше читатиме перед великою аудиторією. Видасть першу власну книжку або переклад... А ще за якийсь час на його чи її презентації сходитиметься безліч людей.. У цьому найбільший чар — що весь цей механізм, запущений чверть століття тому, працює без збою. Усе крутиться, мов колесо, і незмінно повторюється. Ми знаємо, що Форум видавців буде, — так, як знаємо, що будуть зима, весна, літо й осінь. Це додає стабільності й певності. Нам природно жити, коли є події, які впорядковують наш життєвий ритм. Однією з них є Форум видавців. І — добре воно.

Василь Махно
письменник, тернопільський нью-йоркер, чортківський криворіжець, паперовий міст поміж Україною і Америкою

Форум: хроніка зустрічей і прощань

2004

Після чотирирічного перебування у Нью-Йорку я прилітаю в Україну. Видавництво «Критика» видало «38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше». Презентацію призначено в «Дзизі». Ведучі — Андрій Мокроусов і Юрій Андрухович. Публіки вдосталь. Говоримо про Нью-Йорк, читаю вірші. У мене відчуття, ніби поки що Нью-Йорк — не зовсім стравна пожива для багатьох слухачів. Вони міфологізують місто у свій спосіб, найчастіше за Федеріко Ґарсією Лоркою. Про Ферлінґетті майже не чули. Питання ставлять смішні. Більшість дивується, що українська мова ввійшла у нью-йоркський простір, поетизуючи його. На Форумі я лиш один день, повертаюся в Тернопіль, бо наступного дня — потяг до Будапешта, а звідти — у Любляну на фестиваль «Віленіца». Майже опівночі зустрічаю на порожній площі художника Василя Бажая, який переконує нас із Григорієм Бурбезою піти на пиво з бастурмою.

У Тернопіль приїжджаємо на світанку.

2009

На фотографії Борис Херсонський, Альгерд Бахаревич, Юрій Кучерявий і Борис Щавурський біля «Дзиґи». З Борисом Херсонським домовляємося піти на обід у «Криївку». Альгерда бачу вперше. Здається, тоді він ще жив у Німеччині.

Майже всі учасники фестивалю мешкали в готелі на Науковій. У ліфті зустрічаюся із Сергієм Жаданом. Запрошує на футбольний матч і концерт. Бачу Василя Голобородька і Михайла Григоріва. У фойє самотньо курить Андрєй Бітов з підпухлими мішками під очима. Богдана Матіяш у чорній залі театру «Воскресіння» чекає на нас зі Світланою Поваляєвою. Світлана не з’являється. Мені доводиться півтори години читати самому.

Ідемо з Небораком у «Синю пляшку». Зустрічаємо Ульяненка.

Розмовляємо. У мене дзвонить телефон. Відповідаю. Голос брата: «Помер Федьо». Неборак питає, що там? Кажу: все, пофестивалив. Зранку повертаюся в Тернопіль.

2011

У «Критиці» виходить одночасно дві книжки: «Зимові листи» і «Котилася торба».

Після читання в «Штуці» домовляюся з Григорієм Грабовичем і Андрієм Мокроусовим піти на вечерю. Іван Лучук і Петро Мідянка йдуть із нами. Біля якоїсь крамниці Лучуків син запрагнув обіцяного Іваном шоколаду. Я хочу зробити малому подарунок. Заходимо в крамницю. Грабович і Мокроусов чекають зовні. Поки ввійшли, поки продавчиня знайшла ключі, поки ключами повідчиняла засклені стелажі, поки шукала решту — минуло з півгодини. Ми вийшли на вулицю. Лучук із сином пішли в один бік, Мідянка — в інший. А я вибирав очима серед перехожих Грабовича з Мокроусовим, однак вони розчинились у львівських сутінках.

2012

Дощ. Юрко Кох забирає нас із дружиною до себе в майстерню. Ми заходимо за палац Потоцьких, у тупикову, здається, вуличку, же живе Юрко. Будинок двоповерховий, мабуть, австрійський. Поки Юрко заварює каву — ми всі троє промокли до рубця, — є нагода роздивитися картини. Перша, яка потрапляє мені на очі: у дивовижному автомобілі зібрано різноманітних Шевченків — молодого, періоду «Трьох літ», у формі солдата царської армії, петербурзького періоду. Інша картина в золотій рамі — портрет «Зірки та Квітки»: малі дівчатка на тлі Львова, одна тримає а руках зірку, друга — квітку. Потім піднімаємося на горище. Господар розповідає про свої плани з упорядкування цього простору. Всюди мішки з цементом, драбини, вуличні вказівники, дошки, портрети, старі меблі.

2016

Цього разу прем’єра фільму про Нью-йоркську групу «Акваріум в морі» прикликала у Львів Богдана Бойчука та Юрія Тарнавського. Богдан Рубчак прилетіти не зміг, натомість прибула його дружина Мар’яна. Мені випало вести вечір Нью-йоркської групи, де читали Тарнавський, Бойчук та Ігор Калинець. Калинець читав вірші Віри Вовк і Романа Бабовала. Потім у кінотеатрі на Коперника відбулася прем’єра фільму. Глядачі хвилин зо десять аплодували стоячи. Автор фільму Олександр Фразе-Фразенко елеґантно показав історію поетів, наповнивши її віршами, запахом нью-йоркського бензину та цвітом маґнолій.

У невеличкому фойє «Рейкарцу» я обнявся з Бойчуком. То була наша остання зустріч.

З відходом Бойчука історія почала забирати й привласнювати собі все, що належало Нью-йоркській групі.

Останнього дня у Львові задощило.

Я написав вірш «На Вірменській» і спакував валізи.

Ярослав Мельник
великий двохметровий письменник, людина світу та лісу, птахо-свободолюб

Форум як зміщення часу та простору

На Форум я почав їздити після того, як 2012 року повернувся в контекст української літератури після тридцятирічної в ньому відсутності. Чесно кажучи, це своє повернення відчув, лише побувавши на Форумі. Доти воно було суб’єктивно ефемерним.

Саме тут я зустрів людей із минулого, яких не бачив десятки років, — і був вражений, що вони прекрасно мене пам’ятають. Це Іван Малкович, Михайло Слабошпицький, Віктор Неборак та інші. З Романом Іваничуком, як сьогодні пам’ятаю, пили каву в кав’ярні Форуму, і навпроти сиділа його дочка, перекладачка Наталя Іваничук. Згадували роки, коли я був студентом Львівського університету, а пан Роман — уже відомим і замовчуваним автором «Мальв». Несподіваною була зустріч з Ольгою Герасим’юк, з якою не знались особисто, але вона, як потім сказала мені за кавою, читала мене у 1980-х як критика: я писав про її тодішнього чоловіка Василя Герасим’юка, якого дуже ціную.

Потім були інші Форуми, які для мене пов’язані з презентаціями (у різні роки) моїх романів «Далекий простір» і «Маша, або Постфашизм» у дворику «Копальні кави». На другу завітали мої університетські одногрупники, з якими після випуску ми й не бачилися. Прийшли, дізнавшись, що я став письменником (хоча всі були переконані, що буду «професором» — навіть прізвисько таке мав).

Книжку повістей і оповідань «Чому я не втомлююся жити» презентували в театрі «Воскресіння»: той захід позначений низкою цікавих епізодів. Ольга Герасим’юк мала модерувати зустріч, аж напередодні з’ясувалося, що того дня вона мусить бути в Києві на зустрічі з президентом. Пообіцяла знайти заміну — і врешті зустріч модерувала Світлана Пиркало з Лондона.

Перед початком ми підійшли до входу в залу. Там ще тривала попередня презентація. Я зазирнув за ширму і вразився. На сцені сиділо четверо людей, а у чималій глядацькій залі — аж п’ятеро. Ми зі Світланою приготувалися до такої ж нечисленної публіки: адже я — так вважав — був майже невідомим в Україні, а тут на знаного місцевого автора прийшла жменька слухачів.

Однак я був здивований, коли ціла зала театру заповнилася, ще й переважно молоддю.

Потім був іще один невидуманий епізод. Після презентації йшов містом, аж мене наздогнало ще з десяток студентів, які не встигли на захід. Тож роздавав автографи прямо на вулиці. Незабутньо.

На Форумі такі несподівані моменти — правило. Цим він нагадує мені Париж, завжди непередбачуваний. Неймовірні зустрічі, неймовірні події.

Пригадую, як зустрів на Форумі... лондонців, зокрема Ольгу Керзюк із Британської бібліотеки, невтомну пропагандистку української літератури у Великобританії. А оце вперше пощастило випити кави на рідній землі. Пригадую також, як сиділи з Віктором Небораком на львівських дахах-терасах. Колись давно я в складі «керівництва» університетської літстудії «Франківська кузня» приймав до її лав Віктора, а ще Галину Пагутяк — студентів молодших курсів.

Пригадую, як перетнулися з Василем Махном, познайомилися: доти знали один про одного заочно.

На один із Форумів я приїхав як член литовської письменницької делегації. Було в тому два дивні моменти. По-перше, бути «литовським» письменником і при цьому українцем. Хоча, думаю, мені вдалося представляти обидві культури. А по-друге, саме у Львові на Форумі я — парадоксально — познайомився ближче з багатьма литовськими літераторами. (Так само колись зустрівся з Марією Матіос у... Парижі на спільному виступі. Хоча ми стежили за творчістю одне одного. Я публікував рецензію на першу її книжку, коли Марія була ще маловідомою і жила в Карпатах. Після Парижа не бачились, аж раптом знову зустрілися й поспілкувалися на... Форумі.)

Значення Форуму — не лише в можливості презентувати книжки й побувати на дискусіях. Це просторово-часовий феномен. Він дає змогу перемагати простір і час. Повертає пам’ять і поєднує меридіани. У моїй прозі час і простір теж мають умовне значення, часто зміщуються, тому сюрреалізм Форуму мені близький.

Як на мене, Форум видавців — щось більш хаотичне, розкидане, розхристане, інколи, можливо, і з певними накладками й неузгодженнями, якщо порівнювати з «дисциплінованішим» «Книжковим арсеналом» у Києві. Але в цьому, мабуть, сенс Форуму. Для мене хаос пахне свободою. Несподіванкою. Непередбачуваністю. Сюрреалістичністю.

Таким є, зрештою, наше життя. Такою є суть і природа творчості.

Катерина Міхаліцина
письменниця, редакторка й перекладачка, веломама, що вчить мову риб і рослин

До наступного вересня

Форум видавців для мене — це від самого початку такий собі екстремальний простір росту, стрибання вище власної голови та пірнання у страхи, без надії сподіваючись вигребти.

«Привіт, — сказала собі дівчина з невеликого містечка, п’ятнадцять років тому побачивши купи книжок під Палацом мистецтв. — Ти, напевне, потрапила в рай». Дивно й прекрасно було гладити і перебирати стільки книжок, вдивлятися в обличчя тих, хто біля них: продає, купує, обговорює. З того найпершого моря, якщо мене не зраджує пам’ять, я винесла «Плач Єремії» Грицька Чубая, кримську біографію Максиміліана Волошина і «Проклятого поета» з російськими перекладами текстів Джима Моррісона. Так вийшло, що вони й досі зі мною «на хвилі».

«Привіт, дорогий страх великої сцени, і ще дужчий — помилитися привселюдно, нарешті ми зустрілися ніс до носа», — сказала собі редакторка «Видавництва Старого Лева» і подалася на сцену філармонії перекладати промову Джеремі Стронґа з нагоди відкриття двадцятого Форуму видавців. І таки переклала, хоч то був приблизно третій у житті досвід усного перекладу, і навіть колінця їй не зламалися від дрижаків :)

А взагалі Форум — це ще й тонкий досвід присутності. При людях, чиї тексти читав, а потім враз отримав нагоду почути і наново сприйняти з голосу, постаті, рухів, вібрацій їх самих і несамовито-фестивального повітря довкола. При людях, з якими працюєш пліч-о-пліч, витримуючи шалені дедлайни й божевільні (в усіх можливих сенсах) плани до «книжкового рубікону», і не втрачаєш глузду й здатності ними захоплюватися. При людях, з якими дотикаєшся півсловом, усмішкою чи обіймами навперейми — і які світять тобі опісля до наступного вересня.

Спільним знаменником усіх цих досвідів є книжка. І той самий екстремальний простір для росту, за вперте й неухильне творіння якого пані Олександрі Коваль і всій форумній команді велике й магічне дякую.

Віктор Морозов
музикант і перекладач, львівський батяр № 001

Організатори заперечують

Пригадую кумедний випадок, що стався на Форумі видавців 2004 року, коли одним із почесних гостей був Пауло Коельо. Урочисте відкриття Форуму відбувалось у Львівській опері, Коельо посадили в залі поруч з Іваном Малковичем. Проте за деякий час гаряча бразильська натура гостя запрагла пригод і авантюр. Він явно не був палким шанувальником офіціозних заходів, швидко занудився й тихенько спитав у Малковича, чи той може знайти цікавішу забаву. Малкович набрав мій номер (у мене тоді був концерт неподалік), і я порадив їм махнути в брюховицьку «Колибу», пообіцявши згодом долучитися. Вони нишком чкурнули з Опери. А коли організатори Форуму врочисто проголосили: «Запрошуємо на сцену дорогого гостя Пауло Коельо!» — на сцену ніхто не вийшов, бо Коельо в той час виціловував чергову молодичку, яка поклала йому під ноги хустинку.

Річ у тому, що в «Колибі» саме святкували чиїсь уродини, відомого письменника там упізнали, з чого він дуже тішився, і запросили до «танцю з хустинкою». Пауло був у захваті, надто коли в «танці» випадало цілуватися з молодими дівчатами. Потім він підійшов до мікрофона й заспівав приємним баритоном бразильську босанову, а я почав акомпанувати на гітарі. Усі визнали: у нас добрий дует, треба вирушати на спільні гастролі.

Коельо був надзвичайно задоволений вечором. Пізніше зізнався, що в такому безпосередньому спілкуванні з простими людьми найкраще пізнав і полюбив справжню Україну, відчув її душу.

Для повноти враження письменнику бракувало хіба що парочки солоних українських слівець. Я не залишив колегу в біді. Подумав, що португальською «крива» звучить як «curva», ну а «мама» всіма мовами світу буде «мама», от і навчив його цього, так би мовити, крилатого вислову. Потім Коельо скрізь зі смаком повторював: «О, курва мама, курва мама», — припускаючи, мабуть, що йдеться про якусь криву маму, а не про те, що ви могли подумати...

P. S. Спростування: організатори Форуму заперечують, що Пауло Коельо чкурнув з урочистого відкриття у Львівській опері, — насправді він чкурнув з урочистого бенкету. Цілком імовірно, що так воно й було в реальному часовому вимірі, але мушу сказати на своє виправдання, що в цьому спогаді йдеться про часовий вимір міфічний (зрештою, мене самого не було ні в Опері, ні на бенкеті, тож тут я тільки переповів те, що мені розказав сам Коельо, а він, як нам добре відомо, завжди любив містифікації). Та й хіба може суха і прісна реальність зрівнятися із солодким п’янким міфом! :)

Євгенія Нестерович
критикиня, редакторка, pr-менеджерка культурних проектів, працювала на Форумі видавців, але вчасно врятувалася

Назва таки тягне за собою наповнення

Форум вагомий, неохопний, хаотичний, наповнений і надмірний, а водночас поважний і непроминальний, його висновки не маєш права зневажити, його голос завжди чутний, хоч який гамір стоїть навколо. Форум як місце — площа, агора, майданчик для виступу й презентації; і як сутність — збори, обговорення, пошук консенсусу, взаємодія, невтишима розмова з метою вплинути, змінити, задати курс. Таким він був ще до нас (почуваюся піщинкою порівняно з організаціями, які діють майже стільки ж, скільки я живу) і таким буде далі (бо насправді такі давні організації в суті своїй незмінні, хоч як змінюється їхня зовнішня атрибутика).

Не знаю, коли саме (але напевне доволі давно) Форум назагал утратив свій додаток про «видавців» і був остаточно поглинутий вічною непримиренною боротьбою між читачами й авторами. Бо ж там не йдеться ані про презентацію видавничих новинок, ані про пошук і налагодження нових контактів. Агору захопили найбільш непунктуальні й неврівноважені, часом цілком безвідповідальні, але страшенно пристрасні та (що найважливіше!) невгамовні — письменники і читачі. Альтер его одні одних, інь і ян, вони зійшлися в ритуальному герці на Форумі, і ніщо — навіть закінчення відведеного часу чи наступні промовці — не здатне їх зупинити й випровадити. Запальні дискусії, нескінченні автограф- і фотосесії, натовпи, що блокують виходи і входи (у тому числі пожежні й чорні), розкуплені навіть за подвійною ціною книжки — що ж це, як не правдивий шал, запаморочення, водоверть емоцій?

Коли добираєш тексти для будь-якої «-логії», претендуєш на певну логіку укладання. Навряд чи стосовно Форуму її можливо остаточно і з певністю відшукати. Бо виступи на Форумах — переважно усні, а отже, підхоплений риторикою оповідач рано чи пізно захоплюється пафосом трибуни, і слово його в’ється і в’яжеться вже не за законами публічного виступу, а лиш за канвою зізнання в любові до себе самого й тих, хто з ним згоден.

І все одно: Форум як спосіб пошуку спільного, як інструмент комунікації, як точка визначення пріоритетів для подальшого руху всіх учасників і далі лишається актуальним — людство так і не вигадало нічого кращого за демократію. Двадцять п’ять років для такої традиції — це зовсім небагато, аби вимагати фантастичних здобутків чи тектонічних змін; а втім, і такі знайдуться в історії цього феномену (інакше й не назвеш). З усіма тисячами своїх облич, у вічному читацько-авторському герці, нелінійний і неоднозначний, Форум дивиться в майбутнє і, несучи за собою своє багатюще минуле, робить іще один — сміливий і впертий — крок.

Олеся Островська-Люта
генеральна директорка Мистецького арсеналу, 18 років відвідує Форум видавців

Пульс інтелектуального життя

З Форумом видавців я познайомилася приблизно 2000 року, тобто вісімнадцять років тому. Ціле життя. То була щорічна культурна подія № 1 в Україні — ще й така, де мистецький вимір обертався інтелектуальною дискусією, поетичне читання неодмінно виливалося в глибокі обговорення теоретичних або політичних проблем, а публічні події переростали в тривалі дружні розмови про перспективи світу буквально в кожній кав’ярні історичного центру Львова. Так я собі уявляла справжнє інтелектуальне життя. Новий мистецький досвід, враження від літератури, підкріплене чудесним матеріальним об’єктом — книжкою — і продовжене п’янкою атмосферою нескінченних теплих зустрічей і захопливих знайомств. Таким Форум був майже двадцять років тому й таким залишається сьогодні.

Суто технічно Форум видавців — це книжковий ярмарок, але насправді він є чимось значно більшим. Це місце зустрічі: читача і книги, читача і автора, автора і автора, митця й інтелектуала, політика і культурної спільноти, думки і враження. Раз на рік тут треба бути обов’язково, бо саме тут відчувається пульс інтелектуального життя країни. Також це велика сцена, з якої говорять найцікавіші уми свого часу. І сцена не лише для людей, а й для їхніх творів — книжок. Не бути на Форумі видавців означає пропустити, не почути й не пережити добрячу частку ідей, які нуртують в Україні й ширше — в інтелектуальній Європі.

А на додачу до всього Форум видавців — це, поза сумнівом, трендсетер, бо саме він став джерелом і моделлю для багатьох інших культурних та інтелектуальних подій в Україні — від вражаючого «Книжкового арсеналу» до нещодавно народжених, але вже неабияк важливих книжкових толок у Запоріжжі чи Миколаєві. З цього погляду Форум — не лише сцена, а й трамплін: для нових проектів, підходів і способів будувати довірливий зв’язок між читачами й текстами. Отже, сьогодні, майже через двадцять років після першого занурення та як завжди відтоді, з нетерпінням чекаю Форуму-2018 і сподіваюся стати часткою його особливої аури.

Ірина Подоляк
народна депутатка, совість нації, коханка Львова

Відповідь

У 1994 році у Львові відбулася подія, що дала відлік «новому» місту і «новій» державі. Безсумнівно, наприкінці 1980-х і на початку 1990-х зміна вектору України в напрямку «геть від Москви» кувалась у Львові. Демократичні мітинги, товариства української мови, нова хвиля замилування етнографізмом, повернення до «народництва» через реконструкцію звичаїв, фольклору, публічне і свобідне відновлення релігійних практик у «своїй» церкві, Товариство Лева, Студентське братство, жовто-синій прапор над ратушею, надривно-лікувальний «Вивих», який допомагав пережити травми розвалу радянської імперії через карнавал і виклик. У Львові стало більше озону, але за якийсь час п’янкий дух свободи зліз із зовнішніх риштувань і пішов углиб, у смисли. Що робити з цією свободою? Як із нею жити і для чого?

Відповідь дав перший Форум видавців у Львові 1994 року: слід читати, слід творити сучасну літературу, перекладати, переосмислювати класику, оновлювати бібліотеки, зважати на художників-ілюстраторів і шанувати читача, належно опрацьовуючи книгу. А для початку — бодай з’ясувати, хто такі видавці, скільки їх у нас є і що вони нам пропонують.

Відтоді Форум став і дотепер залишається першою та головною подією для Львова й України. Ба більше, проаналізувавши, можна стверджувати, що саме він був стартом розвитку креативних індустрій і кластерів — бо так є)

Сергій Проскурня
режисер обох Вивихів, продюсер не збулих подій, драматург погорілого театру, форуміст прижиттєвого статусу

Сценарна заявка

Мурашник! Людський мурашник у лабіринті стендів із книжками — візуальний образ Форуму видавців у Львові.

Архітектори, які проектували Палац мистецтв (ПМ), — чи уявляли вони, що двадцять п’ять років поспіль ці коридори наповнюватиме орава людей із книгами?!

«Чєлавєк с ружйом» — модель войовничої ідеології совка.

Людина з книгою — модель нової української спільноти, образ громадянського суспільства з ліберальними — перепрошую, загальнолюдськими — цінностями (бо, навіть тримаючи в руках «книжку-бомбу» «Революція от кутюр», ви все ж таки тримаєте книжку).

І ще один образ: людський мурашник не вміщається в коридорах і залах ПМ і витікає назовні — у двір палацу Потоцьких (ПП), а заповнивши вщент двір — вливається в сам палац.

Пластика тіл змінюється. Певне, архітектура впливає. У ПМ рухи більш метушливі, сучасні, урбаністичні. У ПП, де зі стін на вас дивляться графи й герцоги, стають штивними, величавими. Вочевидь, підсвідомо спрацьовує властивість мурахи — ой, перепрошую, людини з книгою — перевтілюватися.

Та й звукова палітра різниться: гучні оголошення, мікрофони й підсилювачі, криклива атмосфера презентацій у ПМ, монотонний гомін у дворі з поодинокими зойками радості та глухе бубоніння за столами в ПП. А ще — звуки рояля й вечірні сопранові колоратури-солоспіви.

З минулого виринають сценки пацанських (ледь не написав «хуліганських») вибриків братів Капранових із їхнім книгомобілем, який може припаркуватися де завгодно, та інсталяцій «Лютої справи» з галасливим Орестом Лютим — це фактура середньовічних карнавалів.

Чи помітили ви, що, виходячи з повними торбами книжок крізь браму

ПП та ПМ на вулицю Коперника, люди здебільшого всміхаються? Вони не тільки щойно розпрощалися з грошима, накопиченими тяжкою працею протягом року, — вони придбали книжки і навіть одержали автографи! Мурашки-читальники щасливі, видавці й автори щасливі, організатори щасливі. Форум — територія щастя!

І це щастя, яким насичена ярмаркова локація, витікає на Коперника та струменить далі, заповнюючи вулиці й площі Львова, кафешки й ресторанчики, пробирається в зали театру Курбаса, філармонії та опери, через системи комунікацій наповнює ефір і, нарешті, витікає з телевізорів і моніторів по всьому світу.

От що робить Форум із нами, читаючими мурахами.

Юрко Прохасько
львівський феноменолог родом зі Станиславова, вичулений і перечулений фланер, збирач світів, химер і фантазмів, носій химерій і фантасмагорій, філантроп і флибустьєр, денді, деді, екс-богем’єн, міщанин у ходачковому шляхетстві, кавалер небачених орденів і машталір невидимої кавалерії

Моя філософія

У країні, аж так вирішально позначеній розривами, кожна найменша тяглість уже видається трепетним дивом. Колись давним-давно, коли ще звірі говорили, але вже не всі ті звірі були допотопними динозаврами, а звірів, наділених даром мови, ще не конче називали старими левами, я міркував собі на дозвіллі про феномени. Зокрема про феномени львівські. Чим є львівський феномен, питав я себе. Ясна річ, насамперед сам Львів, але це так очевидно, що аж непристойно було далі про це думати. Зрозуміло, феномен є не просто нейтральним, і навіть не особливим, і навіть не так званим єдиним і неповторним явищем. Одним лише переконливим окресленням феномену тоді для мене стало: те, чого за всякою ймовірністю не мало би, не могло би й уже напевно не мусило бути, — але воно, однак, є, усупереч усім неймовірностям. А другий, надто вже інтимний критерій феноменальності: вона мала промовляти до сфери неочевидно необхідного.

І тоді я уклав собі дуже приватний перелік того, що мені видавалось у Львові феноменальним. Ось такий приблизно він був: ґазета «Поступ» (та перша, ще за редакції Сашка Кривенка, а потім друга, Ореста Друля); часопис і середовище «Ї» довкола Тараса Возняка; театр Курбаса навколо Володимира Кучинського; гурт «Мертвий півень»; ґалерея «Дзиґа», клуб «Лялька», радіо «Ініціатива», фестиваль «Контрасти», ресторан «Купол», симфонічний оркестр «INSO» за Ґунарта Маттеса, каварняні інтер’єри Влодка Костирка, передусім «Синя пляшка», а потім «Кабінет» (але не нинішній, крий Боже, а той перший і первинний, невіджалуваний ориґінал), видавництво «Класика» довкола Влодка Дмитерка і книгарня «Klassikon»; УКУ, тоді ще на самих початках, ясна річ. Під Львовом, у Трускавці, — освіта з групових методів психотерапії довкола Олеся Фільца. Окремих осіб навіть не згадую, бо особи, хоч і творять феномени, самі феноменами не є. Феноменальних осіб Львову ніколи не бракувало, але якщо йдеться про феномени, то це також львівський «ку-клукс-клан», тобто те особливе співзвуччя імен певних трьох малярів на «К».

Це так невимовно добре: мати вимогливу й вигадливу ґазету, свою рідну каварню, де можна ту ґазету читати й принагідно креслити щось своє, своєрідних малярів, незамінне радіо, безсумнівний ресторан, добірний оркестр.

Форум теж був у тому переліку, і він досі там є, тим часом як немає вже самого списку й стільки львівських клейнодів канули в безвість. Ба, Форум і досі відповідає всім найвибагливішим критеріям феномену. А найдивовижніше, що він досі існує. Бо є, на жаль, ще одна неминуча ознака правдивих інтимних феноменів: вони завжди суб’єктивно загрожені. Форум не зник. Чи може бути очевиднішою необхідність, чи може бути більшим визнання?

Мар’яна Савка
поетеса, видавчиня, мама малого Северина і Старого Лева

Не самим лише голосом

У кожного з нас — свій Форум. Своя градація емоцій, кольорів, запахів, страхів, сили, виснаження, сліз і сміху. Усі «мої Форуми» були чимось особливі, бо досвід Форуму багатогранний. Ти мусиш освоїти багато ремесел і професій, пройти тест на витривалість. Окрім ролі видавчині та головної редакторки, я випробовувала й інші, не менш цікаві іпостасі: була авторкою, модераторкою і організаторкою акцій, дизайнеркою стенду, продавчинею, вантажницею, касиркою, художницею, костюмеркою, актрисою, співачкою, сценаристкою, композиторкою, режисеркою, наклеювачкою шпалер, піарницею, прибиральницею і майстринею витинанки. На якомусь із форумів я клеїла на стенді вітрильник, а він постійно падав мені на голову, на якомусь стерла ноги в кров, плентаючись на високих підборах з енної презентації, на якомусь купувала сукню для церемонії вручення нагород, стоячи в автомобільному заторі, якийсь із форумів я вела — об’єднавши ролі сценаристки, режисерки й ведучої — і впродовж тригодинної церемонії в Опері міцно вгвинтилася гострими шпильками в дерев’яну підлогу, аж ледве не гримнулася просто на очах у публіки. І на всіх Форумах я багато, багато, багато говорила. Аж нарешті... повністю втратила голос.

От ніколи не думала, що так може статися, бо доти голос мене ніколи не покидав. А тут — якась затяжна застуда, а можливості посидіти вдома й вигрітися немає, бо ж Форум. Форум 2013 року. А в мене виходить книжка — праця всіх моїх літ, так би мовити, важкенький томик зібраних віршів «Пора плодів і квітів». Презентацію запланувала на останній день програми — у «Копальні кави», з чудовим гуртом «Оркестра Віто», з парою неперевершених тангерос, щоб усім надовго запам’яталося. Ніби все гаразд, тільки на другий день Форуму я починаю потроху захрипати. Голос набуває глибоких грудних вібрацій — і здається, що я, мов тітонька Елла, готова заспівати справжній джаз. Третього дня піднімається температура, а голос сягає рекордного контральто, і на презентації книжки віршів Богдана-Ігоря Антонича я вже прошу колегу домодерувати за мене. До вечора того дня голосу в мене не стало. Я ледве шепотіла. «Нічого, — каже Оксана Зьобро, для якої то був перший Форум у ролі керівниці відділу промоції, — у мене є знайома лікарка-фоніатр, вона нашим оперним співакам відновлює зв’язки». І ми поїхали до лікарні. Гарячі заливки ліків, якісь там іще процедури — і нічого. Жодного звука з мене так і не вийшло.

Фінального дня, після чергового безнадійного візиту до лікарки, ми задумалися над тим, що робити з презентацією. Скасовувати? Але ж люди давно оповіщені й усе одно прийдуть. Музиканти відмінили якісь там свої справи, щоб потрапити на нашу акцію, тангерос напоготові, апаратура чекає. І я беру сценарій і розподіляю вірші між кількома дівчатами з видавництва, долучаю до «акторської трупи» дружину мого брата Руслану й Володю Бєглова. Сама вдягаю чорну сукню, вив’язую собі на голові яскраву червону стяжку, взуваю шпильки, ковтаю таблетку від температури — все, ми готові до презентації.

Музиканти заграли перші акорди, один за одним «актори» піднімаються на сцену й натхненно читають мої вірші (усі старались як могли). Я, ніби мовчазний мім, який уявив себе диригентом, ходжу по сцені, розсипаю пелюстки троянд, посилаю повітряні поцілунки, танцюю з найкращим в Україні майстром танго Віктором Кременем і взагалі вдаю, що все так і задумано. Врешті концерт-презентація завершується, я збираю всі свої сили, щоб сказати фінальне «дякую». Одне лише слово за весь вечір — але це не так просто. З грудей виривається якесь вулканічне клекотіння, яке мало би бути цим щоденним словом. Але всі й так зрозуміли, що я всім вдячна: моїм чудовим друзям, рідному видавництву, прекрасним глядачам, шанувальникам моїх віршів і Форуму видавців, який усе неможливе робить можливим!

Григорій Семенчук
поет музикант, кавалер ордену "За мужність на Форумі", учасник битви за Палац мистецтв

Ефект присутності

Пам’ятаєте, як у ранніх двотисячних на телебаченні рекламували перші музичні центри і телевізори з революційним ефектом dolby surround? Диктор магічним голосом промовляв: «Відчуй ефект присутності». Саме це так потрібно людям — бути співприсутніми, а отже, взагалі бути тут і зараз.

Форум завжди давав ефект присутності. Навіть у той час, коли самої «присутності» не існувало. Крізь призму Форуму завжди дивилися на український книжковий ринок, українську культуру, та й, зрештою, на інтелектуальне обличчя держави, хоч як пафосно це звучить. Саме тоді, коли цього бракувало українським видавцям і людям культури, виник Форум і заповнив цю всеохопну порожнечу, нестачу платформи для молодої української книги: адже головним завданням було не створити для неї гетто, а навпаки — випустити цей дух, мов джина з лампи, щоб наповнив собою все місто Львів і всю Україну.

Форум не міг до сьогодні залишитися таким, яким він був 1994-го. Він мав рости й змінюватися, відповідаючи на потреби та виклики часу. Вигулькнув книжковий «ринок», що міцнів із кожним роком. З Форуму починали брати приклад. Успішний досвід львівського книжкового свята був добрим поштовхом для багатьох регіонів, які, слідуючи за львівською зіркою, хотіли й у себе мати такий захід. Це завжди вселяло віру і надію, що в кожній частині нашої великої держави був запит на таку подію, хоча не завжди були можливості провести щось таке ж гігантичне. Однак саме таким, як ми його знаємо, Форум міг статися тільки у Львові.

У цьому тисячовагонному потязі ми можемо за кілька днів об’їздити цілий світ. Та чи уявляє людина, яка входить у Палац мистецтв, увесь масив праці й відповідальності, покладений на плечі організаторів? Чи думає про той мізерний ресурс, яким оперує Форум? Коли порівняти ККД і затрати, будь-який європейський колега запитає: як це можливо? Виявляється — можливо. І так, це genius loci, бо Львів — саме те місто, де, якби Форуму не існувало, його слід було б вигадати. Форум — як водій(ка) трамваю, що бере відповідальність за ваші душі, знаючи: може, з трамваєм не все гаразд (а якщо все добре з трамваєм, то, ймовірно, погано з колією), але вам потрібно кудись їхати й поспішати. І вас везуть. Бо більше немає кому. Форум уособлює всіх нас, він є колективним несвідомим нашої дійсності, де ми з вами так чи інакше присутні. І нам усім треба їхати. Ой, перепрошую — читати і думати. Хоча перше не зовсім можливе без другого й третього.

«Знаєш, Форум — це таке собі збіговисько паразитів, які атакують напівживе тіло української літератури і шукають щастя», — доволі химерне і, можливо, навіть образливе порівняння, яким зі мною поділився один відомий поет і видавець року десь так 2013-го. Довго міркуючи про це, я дійшов досить парадоксальної думки: а може, оці паразити — саме той елемент, що не дає тілу померти спокійною смертю?

Хай чим є Форум — міфом, книгою, людьми... (потрібне додати)... платформою, ярмарком, фестивалем чи навіть зборищем «паразитів», — можна впевнено сказати: складно уявити Львів і українське книговидання без Форуму видавців. Без того свята, де завжди відчутний «ефект присутності» омріяної української культури. З великої літери К.

Ростислав Семків
критик значних об‘ємів, директор найгарячішого київського видавництва, експерт із класиків

В епіцентрі та близько нього

Гарно приїхати на Форум, коли тільки початок першого дня. Більшість яток перед палацом Потоцьких поки що порожні. Учасники щойно починають завозити книжки. Хтось уже розклався, а інші тільки вносять пакунки в головну будівлю. Якщо наш стенд уже впорядковано, можна пройтися ще вільними від люду залами, привітатися з добрим десятком знайомих, які теж уже тут — усі в передчутті подальших кількох днів свята.

Так, свята. Книжкових виставок тепер значно більше, вони відбуваються дедалі частіше, але ми звикли бути тут. Звикли: знаємо, що буквально за кілька годин люди заповнять коридори Палацу мистецтв, заполонять двір перед ним і вулицю Коперника. Зрештою, увесь Львів буде пронизаний світлим струмом натхнення. Щороку Форум дає нам усім можливість пережити високу радість цікавого спілкування, максимально гостро усвідомити, яку потрібну справу роблять автори, видавці, організатори, якими вдячними є наші читачі — тут їх бачиш ближче, ніж деінде.

Чомусь особливо магнетичні ті кілька сходинок, що ведуть на галерею вздовж Палацу мистецтв. Якщо вранці першого дня зупинитися на них, озирнутися на площу перед входом і глибоко вдихнути повітря, відчуваєш якийсь незбагненний радісний трем. І розумієш: Форум почався, Форум знову залюднюється.

Однак варто лишень вийти за територію обох палаців, обійти її по периметру — і потрапляєш наче в зовсім інший світ, у надзвичайно затишні й тихі місцини, де пульс великої події майже нечутний. Опинишся біля бібліотеки Стефаника чи в спокійному сквері, де колись стояв пам’ятник давно забутому письменнику, — і вже бачиш Львів, а Львів бачить тебе. Тут його історія скрадається обережними кроками, дихає тисячами дивовижних сюжетів. Вони так добре вплітаються в сюжети нових і давніх книжок. Тут чарівно читати: ніщо й ніхто не заважатиме усамітненню та думкам. Тут можна поглинути щойно придбаний роман, переглянути двійко інших книжок, усе це доточити яскравими дрібками доброї поезії. І чудово при цьому знати, що ось, буквально за отим муром, за рядом старих будинків вирує Форум, там друзі й просто цікаві люди, до яких можеш повернутися щомиті. Важливо, щоб це свято тривало. Важливо, щоби було завжди з тобою.

Ірина Славінська
редакторка радіо Культура, вже 10 років мріє бодай раз побувати на Форумі в ролі туристки

Глобальна тераса

Форум видавців — це місце початку багатьох речей. Знайомства, що залишаються назавжди. Друзі й недруги. Нові й старі книжки. Розмови, сніданки, обіди, вечері, а ще тисячі кинутих на ходу «привітів»: адже біжиш із точки А в точку Б, аби встигнути на наступну подію.

Саме тут я вперше модерувала публічний захід. Пам’ятаю, було дуже страшно не впоратися — зокрема через відповідальність перед Олександрою Коваль, яка виявила до мене довіру й запросила долучитися. То була дискусія про обмін досвідом між різними поколіннями перекладачів. Учасників і глядачів було дуже багато, приміщення було не дуже зручним, але я трималася, хоча сама на той час іще навіть нічого для друку не переклала — хіба якісь окремі тексти в шухляду. Ту розмову записували як подкаст — думаю, такого слова ми ще не знали, — і так я познайомилася з Андрієм Іздриком.

З цієї сюжетної лінії виникає нова, про звуки. Саме під час Форуму видавців кілька років поспіль я мала нагоду приходити до Андрія додому на записи «Українського літературного подкасту», а згодом — на перші виїзні записи для «Громадського радіо». Пам’ятаю, як ми з Ігорем Померанцевим сиділи на канапі, а довкола нас висіли пледи, ковдри, лежали якісь подушки. Усе це мало заглушити луну в кімнаті й наблизити звук до студійного. Тоді ми з Андрієм дуже переймалися і весь час просили вибачення в досвідченого колеги-радійника за цю домашність. А пан Ігор сказав, що згодом цей запис я згадуватиму як щось дуже миле й ностальгуватиму за часами, коли все тільки починалося. Так і сталося. На сьогодні Андрій уже давно працює головним режисером «Громадського радіо», як і я поступово професіоналізуюся в повітряній стихії радіохвиль.

Форум видавців — це також спеціальна програма «Жінка в темі», яку ми робимо спільно з Ларисою Денисенко. Кожного вересня найталановитіші жінки країни зустрічаються, щоб обговорити нові виклики, які постали перед нами всіма впродовж року. Тут перша асоціація — «Копальня кави», де зацікавлена фахова аудиторія перемішується з випадковими туристами, які п’ють і розмовляють, не дуже розуміючи, хто ці люди на сцені й чого вони хочуть.

Так само, як закінчується кожен день Форуму, закінчу і цей текст: фінальна крапка розташована в «Дзизі» на Вірменській. За столиком у кутку сидить Марек Іващишин, а поруч із ним — Григорій Семенчук, один із дуже важливих знайомців, які з’явилися в житті саме завдяки Львову й завдяки Форуму. Велика глобальна тераса, де триває і триває літературний бенкет із бесідою-полілогом. Такий мій Форум видавців.

Остап Сливинський
якби не займався літературою, то був би шефом балканського ресторану на Підзамчі, де за сумісництвом грав би і співав

Робимо фестиваль

У 2004-му директор однієї європейської культурної установи за столиком у «Дзизі» сказав нам: «Хлопці, ви б собі хоч візитки зробили». І дружньо поплескав по плечу.

Візиток ми так і не надрукували, бо ніяк не могли вирішити, що на них писати. Щось ми вже робили, але ще самі не розуміли, що саме. Культурний менеджмент в Україні початку 2000-х був хаотичний, спонтанний і мрійливий. Простору було багато, і багато було енергії, яка в цьому просторі якось розсіювалася, тікала, мов пара крізь кватирку. Це вже зараз я розумію, що найважливішою справою в той час було прокласти русла, якими ця енергія потече й закрутить млинові колеса. Тоді ж ми діяли інтуїтивно — і наївно.

У Львові була «Дзиґа», був Театр Курбаса... І був Форум видавців із книжковим ярмарком і Ніччю поезії та музики. Був він чимось на зразок планети із сильним гравітаційним полем: кожен, хто щось і якось робив у царині літератури, раніше чи пізніше в це поле потрапляв, наближався до планети — а часом і оселявся на ній. Так і ми. «Ми» — це я і Назар Гончар, дві хаотично активні одиниці львівського богемного середовища (хай спочиває воно в мирі — як і сам світлої пам’яті Назар). Ми ще встигли посмакувати ненадовго відкритим західним кордоном України, налагодити по той бік сякі-такі літературні контакти.

Користь від того відкритого кордону була взаємною, бо багато критично мислячих людей «там» — насамперед у Польщі, — втомившись від повсюдного в 1990-х культу Заходу зі стихійним напливом західних речей та ідей, саме почали шукати чогось «на Сході». І радо приймали запрошення приїхати. У 2003-му наша ідея була простою як дріт: запросити до Львова кількох польських друзів-поетів і почитати разом. На тому й стало: ми з Назаром, як тоді водилося, пішли в інтернет-кафе і вислали запрошення.

А наступного дня Назар зателефонував до мене й неспішно сказав: «Я тут подумав: jak się bawić, to się bawić (вже як гуляти, то гуляти). Робимо фестиваль».

Як робити фестиваль, тим паче міжнародний, ми уявляли дуже приблизно і суто теоретично. Бували на кількох, але це те саме, що замовити в ресторані складну страву, а потім спробувати з пам’яті й без усякого рецепта приготувати її вдома. Словосполучення «культурний менеджмент» ми не чули. Курсів чи посібників не було. Зате був Форум видавців — чудовий ракетний пусковий майданчик для різних шалених літературних ініціатив і пружний батут для аварійних приземлень. Так наш фестиваль(чик), який — через властиву нам тоді любов до хитро закручених слів — ми назвали «Скрипти / Inscriptis», примостився в програмі Форуму видавців, зі взаємною — для нас і, сподіваюся, для Форуму — користю.

Перший наш фестиваль 2003 року, мабуть, можна було би вважати провальним, якби не бравий фінальний перформанс, під час якого українські й польські поети, узявши одне одного за пояси, перед об’єктивами журналістів і осудливими поглядами мешканців львівської «клумби» жваво пробігли паровозиком по проспекту Свободи. Чи скандували вірші, чи викрикували щось інше — не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, що назва фестивалю так не сподобалася більшості учасників, що ми спонтанно оголосили конкурс на кращу назву — і це стало традицією на всі три роки існування фестивалю.

А все ж ми багато чого вчилися, успіхів ставало більше, ніж аварійних посадок, і 2006-го Олександра Коваль звернулася до мене з пропозицією, від якої я просто не зміг відмовитись: організувати в рамках Форуму видавців літературний фестиваль, який не був би просто зведеним в одну програму переліком «форумних» літературних подій, а мав би свою структуру, концепцію, тему, гасло, символіку, свій особливий фестивальний сенс.

Так з’явився перший в Україні міжнародний літературний фестиваль. З нинішньої перспективи масштаби Літфесту-2006 смішні: 8 країн, 40 авторів, 50 заходів (для порівняння: 2017-го країн було вже 20, а заходів — кілька сотень). Фестиваль був таким невеликим, що на деяких подіях, здається, збиралися всі — й автори, й публіка, — як-от на бадьорих гепенінґах: «Літературному графіті» у дворику Ратуші (пам’ятаю, тодішній начальник міського управління культури суворо гримав, аби ми на тих графіті не писали нічого «проти мера») або поетичних читаннях на ратушній вежі (учасники туди ледве втиснулися, бо половину оглядового майданчика вже встигли зайняти камери мало не всіх телеканалів). Або на хуліганських поетичних слемах (де вони зараз, ті слеми?), під час яких вдячна публіка могла висипати на голову поета відро підталого льоду. Або на показах відеопоезії в «чорній залі» театру «Воскресіння».

Тішить те, що деякі формати подій, уперше випробувані ще тоді (зустрічі-тандеми, дискусії, читання-марафони), по роках усе ще актуальні, що Літфест зберігає своє обличчя. Ще більше тішить, що він залишається концептуальним, не «розповзається» під нагромадженням подій, і щороку головні дискусії зосереджено довкола важливої фокусної теми: кордони, мас-медіа, покоління, жіночі права, насильство тощо. Але найбільше... Найбільше тішить те, що Форум видавців загалом, а Літературний фестиваль зокрема, і далі є пусковим майданчиком чи аварійним батутом для тих, хто хоче діяти й готовий ризикувати — з новими форматами, з гострими темами. Що Форум і фестиваль постійно обростають авторськими спецпроектами й тематичними кластерами, присвяченими всьому на світі й трошки більше. А це означає — що? Що попереду у Форуму й Літфесту, схоже, значно більше всього, ніж позаду.

Жанна Слоньовська
пише та розповідає про Львів, польською і ще трьома з половиною мовами

Польська письменниця, українська письменниця

Найяскравішим для мене був Форум видавців 2015-го.

Передісторія така. Я, львів’янка, 2003 року емігрувала в Польщу, а згодом написала роман «Дім з вітражем», дія якого відбувається у Львові. Написала польською, видала в польському видавництві, а отже, як мені здавалося, автоматично стала польською письменницею. У 2015-му твір переклали українською, а мене запросили на Форум його презентувати. Але ще перед поїздкою в мене були дивні відчуття: коли читала добре зроблений переклад (Андрія Поритка і Маріанни Кіяновської), ставало трохи моторошно. Чому? — питала я себе, але зрозуміла це лише згодом.

Письменницею мене зробили, зокрема, еміграція і питання, які вона пробуджує в людині. Я писала, звертаючись до польської аудиторії, яку знала і якій хотіла показати такий Львів, про який їй відомо мало або нічого. А коли побачила український переклад, мені здалося: українською слід було б написати зовсім інший роман! Одні історії замовчати, інші розповісти — придумати! Те, що я описала, для львів’ян буде занадто знайомим, звичайним. Тому було моторошно й ніяково: як вони сприйматимуть текст і мене? Та й взагалі, яке це відчуття і статус — повернутися в рідне місто іноземною письменницею?

Однак прийом перевершив усі мої очікування! Послухати мене прийшло багато знайомих і незнайомих, під час автограф-сесії вишикувалася черга, на інтерв’ю ставили глибокі питання — особливо зворушила молода журналістка, яка сказала, що в моїх героїнях бачить своїх маму й бабцю. Урешті таке зізнання пролунало не лише від неї, і від цього мені тепло на серці. Одна літня пані у вишиванці запропонувала бути моїм секретарем (щоправда, у мене досі немає секретаріату!).

Але справжнє чудо було в іншому. Я спілкувалася з читачами й підписувала книжки, аж у певний момент мене осяяло: дехто вважає, що український переклад «Дому з вітражем» — це оригінал! Так, книжка про Львів, написана львів’янкою, про Львів польський, радянський, український, — українською, логічно ж! Для мене це було одкровенням, інтуїтивно я вирішила не переконувати в протилежному, не наголошувати на іншомовності оригіналу. Я подумала: мені це пасує, мене як письменницю це підносить. Я, людина пограниччя культур, яка завжди виступає за інклюзивний, не ексклюзивний підхід, «беру це». Winner takes it all!

Отже, презентація «Дому» у Львові стала визначальною. Згодом, у різних країнах і містах, відразу зазначала: я — польська й українська письменниця, розумійте як хочете. І слухачі розуміли — усі по-різному, хоча виступи майже завжди треба було доповнювати невеликим викладом з історії України та Львова.

Пізніше книжку переклали п’ятьма мовами, я мандрувала з презентаціями по багатьох європейських країнах, проте Форум-2015 дав мені щось неповторне, заграв на всіх струнах душі, змінив мою «письменницьку ідентичність».

Це якщо про серйозне. Але, як відомо, Форум — це завжди імпреза. Приватно потім відбулася ще й одна з найбільш крейзі вечірок у моєму житті. Спочатку «одна пляшка вина і десять склянок» із друзями в «Куполі», де ми голосно читали вірші й звідки нас швидесенько витурили, потім художня майстерня, де зависли люди з України та Польщі й один прекрасний чорношкірий американський поет, якого до Форуму-2015 теж переклали українською: там він оголосив себе королем Кієваном Першим і зізнався, що знає, як повернути Україні Крим. Сподіваюся, скоро він це зробить нарешті!

Наталка Сняданко
письменниця перекладачка з німецької і польської, публіцистка, феміністка

Можливість неможливого

«Напишіть, будь ласка, номери сторінок, які Ви плануєте читати зі своєї книжки, щоб слухачі могли підготуватися, а актори — порепетирувати». Це стандартна фраза з листа організатора літературного заходу десь, скажімо, у Німеччині. І таку фразу ви навряд чи почуєте від організаторів заходів у Львові. На Форумі видавців більшість презентацій схожі радше на карнавал, ніж на ретельно підготовлену й виважену академічну дискусію — пізнавальну, але передбачувану, а часом і нуднувату.

Ще якісь кілька років тому нікого з учасників не дивувало, коли в його персональній програмі Форуму було заплановано кілька подій в один час і в різних ролях: то модератор, то модерований, а іноді доводилося суміщати одне з другим і встигати перебігти з місця на місце рекордно швидко. Та й досі прийнято хвалитися кількістю форумних презентацій — у кого більше, рясніше, дивовижніше.

Наприклад, одного разу я прийшла на дискусію з Ольгою Токарчук і виявила, що нас на сцені лише двоє.

— А хто модеруватиме дискусію? — запитую в працівниці видавництва, яка організовувала захід.

— Ви, пані Наталю, — відказала вона й усміхнулася.

— Гаразд, — я погодилась. — А хто дискутуватиме з пані Токарчук?

— Ви, пані Наталю, — відповіла організаторка й усміхнулася ще ширше.

— Ну добре, — я не здавалась. — А хто ж тоді перекладатиме пані Токарчук? — і я звернулася до зали з питанням, хто знає польську. Того разу, хоч у Львові таке трапляється рідко, знавців польської серед публіки не було.

— Ви, пані Наталю, — сказала організаторка й знову безжурно всміхнулася.

І що ви думаєте? Це була одна з найцікавіших дискусій у моєму житті — зрештою, як і всі розмови з Ольгою Токарчук, які мені пощастило досвідчити. Я встигала і ставити питання, і відповідати на зустрічні, і перекладати все для зали. Якби мене заздалегідь попередили про формат, як то роблять організатори за кордоном, я точно злякалася б, що не впораюсь, і відмовилася б. І ніколи не довідалася б, що, виявляється, так теж можна й що так можу я.

Саме за такі несподівані досвіди я дуже вдячна Форуму: вони допомагають повірити не лише в себе, а й у можливість неможливого. Тож нехай ця спонтанність триває та додає нам усім сил і позитиву.

Таня Стус-Щербаченко-Каплунова
затята слобожанка, Форуми вдосталь не їла, але натхненно надкушувала в кожній своїй літературно-журналістсько-аніматорній трансформації

Лев Порохової вежі

Був початок двотисячних. Я — ще «молода поетка», яку сильно й уперто витискав і таки витиснув із себе Луганськ. Мене турботливо й ласкаво прийняв Київ. У Львові була аж раз, і відтоді він розбудовувався в моєму серці завдяки невиразним спогадам про архітектуру. А ще — завдяки дещо пізнішим враженням про львівську «творчу молодь» (коли я познайомилася з Ірою Старовойт і Оленою Галетою, ми були одинадцятикласницями!). Провінційний східняцький світ поволі перевертався з ніг на голову, і я розуміла, що мій погляд буде хронічно спрямованим на захід.

Форум видавців гуртував своїх перших адептів. Тоді я гадки не мала, що стану дитячою письменницею. Зараз це важливо — про «дитячу». Усі ж знають, що можна, а чого не можна розповідати за життя, коли ти щільно причетна до виховання дітей. Тобто нічого «такого», на кшталт сексу чи алкоголю... Назагал дитячі письменники збираються тільки на утрєнніки з чаєм, а не на нічні посиденьки. Але, наголошую, я була поеткою.

Коли N. запропонував з’їздити на особливий книжковий захід, про який стільки розмов у інтелектуально-літературних колах, не було жодної причини не опинитися в омріяному Львові.

Багато-пребагато книжок, кав’ярні, очі, голоси, леви, вино. Усе це виринало з довкілля й калейдоскопічно, зі швидкістю сутінків, опановувало свідомість. Тут варто зауважити, що вже тоді, одночасно зі згасанням дня, стало зрозуміло, що орієнтування в цьому місті для мене геть недоступне. Скільки разів по тому я бувала в місті Лева, а так нічого й не змінилося. Ніколи не знаю, де я, і GPS безсилий супроти моєї дезорієнтації на місцевості.

Отямлююсь я, обіймаючи лева біля брами. Сутінки, затишна спина камінної тварини. І в ритмі серцебиття — тихе декламування: «Схід і Захід разом... Львів з Луганськом разом...».

— Це я знаю, — бовкнула я.

— А знаєш, чому так? — озвався Лев.

— Звісно. Бо в усіх офіційних документах ці області зазначено в алфавітній послідовності.

— Нерозумна ти, — буркнув співрозмовник. — То ти справді хочеш, щоб разом?

Комусь потрібна була залізна впевненість у моєму бажанні.

— Так.

Ми пройшли між двох левів і потім, здається, довго цілувалися. Промовистий жест доброї волі бути разом Сходу й Заходу.

А про легенду Порохової вежі я дізналася значно пізніше.

Бажання здійснюється, якщо пройти з ним між левів.

P. S. Якби тепер я не була дитячою письменницею, мені не довелося б наполягати, що «це художня вигадка, усі збіги в цій історії є випадковими».

Алла Татаренко
подружка балканських літератур

Філософія свята

Одинадцять років тому в моєму житті з’явилося нове пересувне свято, a moveable feast — Форум видавців. Свято, до якого потрібно готуватися цілий рік разом із його організаторами, щоб потім цілий тиждень радіти йому — разом із гостями. А коли воно закінчується, згадувати найяскравіші моменти й чекати наступного... За цей час уже стало звичним не планувати нічого (іншого) на середину вересня, постійно зазирати в прогноз погоди з надією, що саме в ці святкові дні не буде дощу, домовлятися з друзями з інших міст зустрітися «на Форумі». І, звісно, задумати піти на багато-багато цікавих подій... і не потрапити майже на жодну, крім тих, у яких сама береш участь.

Щоб свято таки відбулося, потрібно створювати його з піднесеним настроєм, постійно живити радісною енергією. Саме така філософія Свята пронизує наш Book Forum. Під час Форуму видавців можна зустріти безліч усміхнених людей. І заради того, щоб побачити усмішку на обличчях дорогих гостей-літераторів і дорогих гостей-читачів, заради живого відчуття свята варто стати частиною команди Форуму.

Радість наснажує, але й виснажує: бувало, проводжаючи останнього «свого» гостя, після десятка проведених презентацій і незліченної кількості «заспокійливих» кав, я давала собі обіцянку пропонувати менше гостей до запрошення. Але невдовзі забувала ці мудрі плани, бо ж хочеться, щоб у Львів приїхало якомога більше цікавих письменників із Сербії та Хорватії, щоб якомога більше літераторів долучилися до нашого свята. Хочеться постійно розширювати коло друзів Львова й України, адже досвід попередніх років доводить: гості Форуму не лише згадують про нього у своїх оповіданнях, есе, репортажах і щоденниках, розповідають колегам. Нерідко це свято просто залишається з ними.

І коли випадає почути, як колишні гості Форуму розповідають про нього тим, хто тут іще не бував, іноді вловлюєш якусь недовіру отих невтаємничених.

Бо ці розповіді й справді звучать як легенди: про презентацію часопису, на яку прийшло двісті людей, про читачів, які годину чекають у черзі на автограф і можливість сказати щось важливе письменнику, про те, як під час виступу імпровізованого студентського театру на сцені несподівано з’явився кіт — у момент, коли героїня кликала своїх кицьок... А це все — лише часточка історії Форуму, історії святкової зустрічі прекрасних письменників і прекрасних читачів, зустрічі, яка може перерости в дружбу, любов... у свято, яке завжди з вами.

Організатори Форуму — магістри філософії Свята (а дехто — й доктори!). Вони радіють найбільше, коли свято вдається. А воно завжди вдається тим, хто вкладає в нього енергію думки, барвистість уяви, щире бажання створити свято для людей книжки. Тим, хто цим святом живе.

Тетяна Терен
кураторка, журналістка, інтерв'юерка, може безкінечно запитувати й слухати письменників – найдовша розмова тривала понад сім годин

Боячись проґавити щось важливе

На моїх полицях — десятки важливих книжок, привезених із Форуму видавців, а все ж ця історія буде не про книжки, а про один диск і одну касету, які дбайливо бережу всі ці роки.

Уперше я потрапила на Форум видавців непростимо пізно — 2007-го. Тоді, в часи мого харківського студентства, мені здалося, що таким, мабуть, і має бути ідеальне місто: з Андруховичем, Пако, Прохаськом, Іздриком, Забужко, Малярчук, Жаданом, яких не просто бачиш раз на рік на черговій презентації, а зустрічаєш на вулиці чи вокзалі, у кав’ярні чи пабі. У Віктора, з яким ми познайомилися в медіацентрі на площі Ринок, так само, як і в мене, горіли очі, він так само хотів скрізь встигнути й усіх побачити. Я мала писати про Форум свій перший репортаж, він фотографував для якогось львівського медіа. Пригадую, як ми з ним постійно кудись бігли, боячись проґавити щось важливе.

Так одного вечора ми бігли на площу Петрушевича, не знаючи дороги й не маючи ще жодних ґуґл-карт, але твердо вірячи, що в цьому напрямку зараз рухається весь Львів, адже сьогодні там, у Палаці естетичного виховання учнівської молоді, — вечір пам’яті Грицька Чубая, без якого жоден із нас не уявляв ані Львова, ані української літератури. І ми кажемо про захід усім зустрічним, які не знають ні де ця площа, ні хто такий Чубай, але продовжуємо бігти темними вже вулицями й співати пісні на Чубаєві вірші...

Нарешті діставшись палацу, ми побачили кількадесят людей, які благали охоронця відчинити двері та впустити їх усередину. Охоронець був безжальним, на вмовляння не реагував, бо «є правила безпеки, а там і так уже на люстрі сидять». Його терпіння урвалося через півгодини, і ми таки потрапили всередину й сиділи на підлозі під сценою, акурат біля заснулого Олеся Ульяненка. Віктор фотографував, а я напевно плакала, як часто бувало в ті роки, коли ми потрапляли на такі рідкісні концерти виконавців, чию музику, майже підпільну в наших східних широтах, берегли на затертих самозаписаних касетах. Тоді я не втрималась і підійшла до Віктора Морозова, щоб сказати, якими важливими були для мене його пісні на вірші Ліни Костенко, на що він сказав: якщо хочете, надішлю вам касету «Четвертого кута». Той заповітний конверт із канадською адресою відправника таки прийшов... у день мого весілля. Але це інша історія, в якій, звісно, буде багато спільних поїздок до форумного Львова.

А ось диск із Вікторовими фотографіями прийшов через кілька днів після повернення з Форуму. Дивовижно, як часто ті знімки потім ставали мені в пригоді, бо ж на них — не лише чільні українські письменники, а й політики, які колись приділяли Форуму більше уваги, та й сам вересневий Львів — із «живими статуями», пожирачами вогню, закоханими парами, літніми пані у вишуканих капелюшках, мамами з немовлятами в слінгах... З Віктором ми більше ніколи не бачилися, а я йому так і не подякувала за світлини. І вже не подякую, бо 2017 року Віктор Гурняк, доброволець «Айдару», загинув від мінометного снаряда, коли вивозив поранених із зони АТО. Я прочитала про це у фейсбуку, довго намагалася збагнути, звідки знаю це ім’я, аж доки пригадала напис на диску. «Так спроквола надходить найтемніша на світі ніч»...

Досі дивлюся на Львів і Форум його очима і його голосом читаю вірші Чубая.

Богдан Тихолоз
ітературознавець, франкознавець, директор #ДомуФранка, форумозалежний від нащада світа

Форум як сад, карнавал, діагноз і ритм

Національний Форум видавців у Львові — найбільше свято української книги у знаному нам Усесвіті © — з кожним роком дедалі більше видається мені чимось на кшталт Едемського саду для книголюбів, де кожен отримує те, чого прагне й на що заслуговує. Саду, звісно, безмежно далекого від ідилічного спокою, але й так само безмежно щедрого на плоди.

Для відвідувачів Форум — це лабіринт Мінотавра і водночас ріг книжкового достатку (принаймні річного); для журналістів — гіперконцентрований коктейль інформаційних приводів і невичерпне джерело потенційних інтерв’юйованих; для команди організаторів (значно меншої за кількісним складом, ніж міг би припустити сторонній спостерігач!) — ...тяжка форма наркозалежності (за всіма симптомами дивовижно подібна на хронічний і невиліковний алкоголізм).

Для мене ж особисто Форум — на щастя й на жаль (ось така суб’єктивна діалектика) — це насамперед конкурс на найкраще українське видання року (бо віддавна, ще з початку 2000-х, виконую роль відповідального секретаря цього конкурсу, але ніколи — дякувати Богу! — голови). А конкурс, будьмо відверті, — це завше насправді не стільки змагання, скільки гра. У цьому разі — інтелектуальна гра для дорослих. Для видавців — гра на гроші (хоча й радше віртуальні, оскільки грошові премії переможці можуть використати тільки на участь у наступному Форумі, що, згодьмося, також незле); для високоповажних членів Великого журі — гра на інтерес (книжковий, звісно); для письменників — «гра в класики» (це якщо особливо пощастить і якийсь благочинний фонд закупить увесь наклад вистражданого творчого «дитяти» для бібліотек, а там уже, дастьбіг, і до шкільної програми недалеко — такого собі ерзацу літературного безсмертя ;)). Однак, на моє глибоке переконання, до результатів будь-якого конкурсу (як і загалом будь-якої гри) в кожному разі не варто ставитися надто серйозно.

Бо Форум — це книжковий карнавал. А карнавал — це завше й бурлеск, і балаган, і буфонада (бубабізм forever!), і навіть, якщо хочете, лотерея, де щасливий квиток дістається далеко не кожному. А той, кому він, усупереч сподіванням, усе-таки не дістається, завше вважає себе тисячократно гіднішим перемоги, ніж обранці примхливої фортуни.

А ще для мене Форум — це люди. Багато людей. Сотні. Тисячі. Сотні тисяч. Тих, із голодним полиском в очах, мисливців на видавничі новинки, одержимих книгоманією, спраглих читацьких вражень і літературних зустрічей. Вони такі прекрасні у своїй шляхетній пристрасті! У ній — щось більше за них. І більше навіть за найдовший список акцій у найповнішій програмі всіх — без винятку! — Форумів.

Це вони, ці люди, зрештою, і є Форум. І серед них — передусім дві жінки, якими не перестаю захоплюватися, хоча жодній не висловлював, здається, ніколи ні компліментів, ні суперлятивів на їхню адресу. Певна річ, це насамперед Олександра Коваль, з чиєї ясної голови й народився Форум, як Афіна з голови Зевса. Вона і є — Афіна Форуму. Її мудрість, відважність і завзяття зробили його тим, чим він є сьогодні. Не завдяки, а всупереч. А ще Форум для мене — це Катерина Шевченко, виконавча директорка Форуму видавців. Її тиха, скромна, а воднораз направду титанічна «закадрова» праця — зокрема редакційна й організаційна — це те, без чого Форуму також, мабуть, не було б.

Вибачте, усі решта причетних, що не згадав вас. Не згадаю й себе, бо завжди більше любив Форум у собі, ніж себе на Форумі ;). І це не лукавство. Адже знаю принаймні ще кількох людей, у яких Форуму ще більше, ніж у мені. Набагато більше. І ви знаєте їхні імена.

Утім, найперше Форум — це ритм. Божевільний, скажений, шалений. Тут ніщо не стоїть на місці, а все (і всі!) біжить і ллється, казав Тичина, «музичною рікою». А тому Форум звучить-гучить мені, як музика — коли багатоголоса симфонія, коли пристрасне танго, а коли непрогнозовано-розкута джазова імпровізація.

...Volens nolens, знову мине рік, і до Львова прийде «золотий вересень» (дякувати Богу, вже не той...) — несамовита пора книжкового сп’яніння, коли в однаковій шані — і Аполлон, і Діоніс, і Андрухович, і Малкович, і Арістотель, і Гаррі Поттер.

І моє серце знову заб’ється в ритмі Форуму.

Розумію, що це тахікардія. Але я люблю це ритм. Я ненавиджу його. Я не можу без нього.

Ганна Улюра
літературна критикиня, яка пройшла майже всі етапи Форуму: від «відвідувача» до «преси», від «учасника» до «автора», про що, за вимоги, готова прозвітуватися колекцією різнокольорових браслетів

Бо Форум

Ви пробували орендувати пристойне житло у Львові на дні, коли відбувається Форум видавців? Це як купити корову, що вміє говорити: дуже складно і дуже дорого. Вам треба інших показників успішності літературного фестивалю? Мені — не треба. У різні форумні роки я жила: 1) у справжнісінькому борделі з чорними метеликами по червоних стінах і з кільцями для наручників на ліжку, це чомусь називалося «затишок для молодят»; 2) в однокімнатних апартаментах, де нарахувала сорок дві іконки, з них п’ятнадцять — у вбиральні; 3) у якомусь підвалі з мальовничими брижами в калюжах на підлозі, вікна якого виходили буквально в землю, забезпечуючи прекрасний вигляд на культурні шари.

Бо Форум розширює горизонти сподівань і досвідів.

У насиченій програмі фестивалю я довго й наперед обираю події, які хочу відвідати. Зазвичай — спецпроекти, позаяк вони досконало занурюють у якусь одну тему й проблему. Наче курси з підвищення кваліфікації, тільки дешевше і цікавіше. Чого ви ще не знали про репортажну прозу? Що ви боялися спитати в авторів, які пишуть про досвід Іншого? Чого ви не хотіли знати про відвертість у літературі? — Прошу пана. Та хоч як ретельне планую, все одно щороку потрапляю в паралельні виміри. Форум для цього — майже ідеальний портал. І от певної миті знаходжу себе серед прихильниць любовних романів, які ридма ридають під задушевне читання якоїсь казочки про перлинку. Чи сиджу на презентації в «Дзизі» о десятій ранку! На презентації дитячої книжки, до речі, де немає жодної дитини, зате повно — неопохмелених дорослих (це те саме, що дитяча аудиторія, в принципі). Або на дискусії, де жваво говорять мовою, яку силкуюся зрозуміти — і ніяк, а перекладача немає, аж доки знайду в програмі, що то русини розказують про свою літературу.

Бо Форум єднає різних людей.

Я ніколи не пропускаю заходів програми «Третій вік». Цей проект — діамант за постановкою проблеми: читання, орієнтоване на те коло людей, якого впритул не бачать письменники й видавці. На людей літнього віку себто. І це нагода, якою літературна спільнота часто-густо нехтує: побачити і почути реальних своїх читачів. Це взагалі важливо: використати дні Форуму для реал-чеку, а не для множення ілюзій про власну значущість у культурному процесі. От знаєте, у мене на Форумі взяли перший у моєму житті автограф. Підійшли дві чарівні елементного віку пані й попросили підписати програмку. Я щиро перепитала: «А хто я?» Кажуть: «Ви написали „Солодку Дарусю”!» Ну, намалювала я їм: «З Любов’ю, Марія Матіос», була лагідною-всміхненою, мені нескладно, їм приємно. А в пані Марії колись принагідно попрошу вибачення.

Бо Форум підносить. Бо Форум заземляє. Бо Форум тримає баланс.

І щороку, сідаючи в потяг Львів — Київ, перенавантажена інформацією, емоціями й думками, які вже годі розрізнити, я собі обіцяю: «Наступного року на Форум ні ногою!» І тієї ж митті знаю, що брешу. Привіт, мене звати Ганна, і я форумна наркоманка.

Форум узалежнює. І я б радила: починайте якнайшвидше. Це з тих залежностей, які визначають, ким ми є.

Оксана Форостина
директорка і співзасновниця видавництва Yakaboo Publishing", прес-секретарка Мистецького об'єднання "Дзига" у 1998-2002 роках

Якщо зовсім щиро

Я точно знаю, що за цей жарт, пов’язаний із Форумом видавців, його організатори мені не подякують. На їхньому місці я й сама не подякувала б за такий жарт — попри те, що дуже люблю чорний гумор. Але він так добре передає дух часу, який припав на найбільший розквіт Форуму, що я навіть використала його у своїй першій (і на цей момент єдиній) книжці. Звучав він приблизно так: «Одна бомба на Форумі видавців — і цю країну можна брати голими руками».

Повертаючись до духу часу: не пригадую точно, коли почула цю фразу, але, здається, було то між 2000 та 2004 роками. І, кажучи про «найбільший розквіт Форуму», я маю на увазі не період найвдаліших фестивалів, найіменитіших гостей або найбільшої кількості відвідувачів. Ідеться радше про унікальність Форуму не тільки як книжкової події, а й часопростору, в якому зустрічалися люди, без яких Україну справді можна було брати голими руками. Як кажуть у таких випадках американці, там були всі, хто був кимсь: видавці й автори, журналісти й музиканти, але також політики, громадські активісти, бізнесмени, найактивніші студенти. І, що важливо, приходили ті, для кого всі ці люди були важливими, для кого було важливим не тільки послухати, побачити, взяти автограф, а й просто стояти поруч, дихати одним повітрям, бути разом одне з одним. Я досі переконана, що великою мірою нас урятувала зверхність, зарозумілість і недбалість наших ворогів, які такого чинника просто не брали до уваги, хоча, не сумніваюся, найбрутальнішу частину свого плану захоплення готували вже тоді. Наші «всі» для них переважно не були «кимсь».

Можливо, комусь цей жарт видасться не тільки похмурим, а й зверхнім. Але нагадаю, що в ті часи ми дуже багато речей оцінювали «на око»: інтернет був далеко не всюди, соціальні мережі лише зароджувались, а контроль над провідними медіа вже захопили ті, для кого відвідувачі Форуму, знову ж таки, не були «кимсь». Тож чималу частину функції зшивання середовищ, яку зараз виконують соціальні мережі й медіа, виконував Форум видавців. Це була нагода побачити одне одного, в усіх сенсах, нагода побачити те, що ми на той час, здається, ще не вміли називати спільнотою.

На щастя, та унікальна концентрація була ще й плідною. Зокрема на її внеску ми виросли, в усіх значеннях цього слова. І нині навряд чи є в Україні одна подія, напад на яку може роззброїти країну так тотально, як припускалося в наших чорних жартах на початку 2000-х.

Коли я кажу про «найбільший розквіт Форуму», може видатися, ніби прирікаю його на якесь згасання, ніби все найкраще вже позаду. Насправді цілком можливо, що в майбутньому Форум видавців значно перевершить досягнення початку 2000-х за фінансовими показниками, за кількістю відвідувачів, розмахом і гучністю імен. Мені ж ідеться радше про внесок із перспективи історії, з перспективи значимості його місії, у масштабі епохи. Та й про власні сентименти мені йдеться, якщо зовсім щиро.

Погляд із відстані часу й загалом провокує до сентиментальності, а у випадку Форуму це ще й погляд із позиції зрілості на той короткий відтинок юності, коли і загрози, і виклики, і трагедії вже цілком дорослі, але в цій нашій величезній і не вповні усвідомлюваній юнацькій вразливості ми тримаємося щемким відчуттям спільності й переповненістю любов’ю, як буває лише в найщасливіших, унікальних молодих ватагах.

Грицько Харамбура
ровесник Форуму, артист мандрівного цирку Ваґабундо

Найщасливіший

Народившись в один час і в одному місті, ми, хоча й виростали порізно, з бісовою нетерплячкою чекали на свої дуже пам’ятні щорічні зустрічі.

На зламі тисячоліть татові вистачало грошей лише на одну книжку: грубезну енциклопедію московського видавництва, яку можна було дістати тільки тут. Уже трохи пошарпані й списані нотатками «Релігії» та «Спорт» красувалися в шафі. Тепер візьмемо «Математику», наступного разу — «Мистецтво», ще через рік — «Країни», «Народи», «Цивілізації».

Навколо галас, хаос, тиснява. А запаморочливе дитяче захоплення переростало в незрівнянне вибухове щастя.

Брати Капранови, як завжди, продають свої книжечки на вулиці біля чудних автомобілів. Юрій Винничук, чомусь трохи засмучений, стоїть під іменним стендом «Винничук».

Сьогодні всередину не пускали. «Без ксиви — гуляйте!» — буркнув вусатий старигань. Завдання набуло нового відтінку пригодницької місії. Тож початувавши годину з лишком, двоє тринадцятирічних авантюристів таки зуміли скористатися хвилиною одуру насуплених вартових і, прошмигнувши у двері Палацу мистецтв, опинились у фантастичній казці — на приватній гулянці літераторів, журналістів і видавців. Любко Дереш, недовірливо глянувши на малих байстрюків із його новою книжкою в руках, запитав, чи справді вони планують її читати. Юрко Андрухович задоволено фотографувався з численними молодими прихильницями.

Увечері — читання поезії в театрі. Це вже, мабуть, роззброїть навіть найчерствішого. Захват переливає через вінця, набуваючи всеможливих форм: гучних вигуків, нестримної широкої усмішки, чудернацьких танців, міцних обіймів, дурнуватих співів, яскравих слів і щирих сліз.

На борту вітають свіжим випуском газети «The Times» (до картини двох десятків крісельних рядів із розгорнутими шпальтами ще добряче пасувала б пара розкурених сигар). Капітан і команда із суто англійською доброзичливою ввічливістю, переливаючи мелодійними акцентами, запрошують до відльоту. Добре смакує англійський джин. Уже зовсім скоро літак приземлиться у вічно дощовому лондонському Хітроу. Та все шкребеться той підступний смуток: у рідному Львові тим часом вирує Форум видавців. До слова запрошують улюблених прозаїків і поетів, майже медово пахнуть щойно видрукувані сторінки, місто схвильовано сяє вселітературним піднесенням — чи не найщасливіший час, щоб бути вдома.

Борис Херсонський
поет серед психіатрів, психіатр серед поетів, чернівчанин посеред одеситів, одесит посеред чернівчан

На Львівському форумі

Львів — місто мого дитинства. Там жили рідні брати й сестри моїх дідусів і бабусь, їхні діти, з якими я малим грався. Минали роки. Хто помер, хто виїхав. З кожним роком відстань між мною та містом Лева дедалі більшала. Я ніколи не був прихильником міфу про Львів, поширеного серед одеситів. Але життя складалося так, що й по десять років не бував у місті. Однак добре пам’ятав вулиці й площі, величезні будівлі й храми. Думав, що принаймні в центрі Львова завжди знайду шлях.

Виявилось, я не помилявся. Десять років тому Форум видавців, який я тоді відвідав уперше, повернув мені Львів.

Хоча тепер тут не живуть мої рідні, саме в цьому місті в мене чимало друзів і колег — не лише з літературного, а й із психотерапевтичного цеху. Іноді я називаю себе галицьким сепаратистом. Маю на увазі, що нині, як на мене, Галичина готова до євроінтеграції більше, ніж інші регіони України, більше, ніж моя Одеса. Хоч як дивно, адже Пушкін писав про Одесу: «Там всё Европой дышит, веет». Якщо й дихає, то наразі це дихання Чейна — Стокса.

Сталося так, що вперше я приїхав на Форум видавців уже літньою людиною, чия видавнича активність вичерпувалася самвидавом сімдесятих років. Що мене найбільше цікавило й цікавить — участь у літературному фестивалі, який відбувається в рамках Форуму. Побачене тут змінило мій погляд на літературу та видавничу справу в Україні. Я був налаштований песимістично. Тобто був майже впевнений, що книжка вмирає, що зацікавлених літературою людей украй мало. Я не надто ясно уявляв, скільки книжок видають в Україні. Бо видавництва, які перетворилися на типографії, слабо контактували з книгарнями. Принаймні книжки, видані в Одесі, там і залишалися, здебільшого в авторів, які друкували їх власним коштом. В одеських книгарнях фактично не було літератури з Києва й Харкова. Я називав цей феномен книжковим феодалізмом, маючи на увазі феодальну роздробленість.

На Львівському форумі я побачив найрозмаїтішу книжкову продукцію всіх напрямів (і різного рівня!), а ще — неозорі натовпи людей, які тіснилися в приміщеннях Форуму, людей, які купували книжки, витрачаючи великі гроші!

Контраст був величезний.

Нагадаю ще раз: я був літньою людиною, по вуха закоханою у свою дружину, глибоко розчарованою в алкогольних напоях. Тож паралітературні пригоди, як-от пиятика й секс, для мене були та є недоречними. Я мав удосталь можливостей цілковито віддатися книжкам і читанням. Що й робив усі десять років своєї участі у Форумі видавців.

Саме ця участь кардинально змінила моє ставлення до проблеми двомовності в Україні. Як і до проблеми спілкування з російськими колегами, які підтримують анексію Криму. Або не вважають це питання важливим. З початком російської агресії я поставив собі рамки: не буваю в Росії та на окупованих територіях. Це означає, що Волошинський фестиваль і Московська бієнале — не для мене. Закономірно втратив чимало російських «друзів», а деякі вмить обернулися на ворогів.

Для мене це на гірше. Однак у цій ситуації я почуваюся гідно. Було б дуже неприємно опинитися зараз на території Росії.

Сам я російськомовний, українську мову вивчав у школі. За рік життя в Івано-Франківську навчився вільніше говорити. Але моя українська ніколи не була довершеною.

Я читав книжки українською, перекладав з української на російську. Тепер же перекладаю з російської на українську. Початок війни я сприйняв як сигнал: не маю права не розмовляти українською мовою.

Досі послуговуюся російською. Знаю, що ніколи не говоритиму українською на рівні людини, для якої вона рідна від народження. Але також я знаю, що через місяць говоритиму краще, а через два — іще краще.

Завдяки участі у Львівському форумі з’явилася моя перша книжка українською, яку видав «Старий Лев», — «Родинний архів та інші вірші». Ця книжка написана російською, її перекладено англійською, німецькою (два видання), нідерландською, частину — італійською. Блискучий український переклад Маріанни Кіяновської з’явився нещодавно. Але деякі вірші я переклав українською сам. А цьогоріч вийшла — тепер у видавництві «Фоліо» — моя друга книжка українською мовою. Її редагував Юрій Винничук. Можна не питати, де я познайомився з Юрієм. Звісно, на Львівському форумі.

Оксана Хмельовська
координаторка фестивалю Книжковий Арсенал, але найбільше яскравих історій трапилося знаменного літа, коли працювала на Форумі видавців

Відлік... Тільки майбутнє... Готовий

Якщо копати глибше на тему книжково-виставкового руху України, то в історичних джерелах збереглися відомості про «мандрівні», «пересувні» експозиції видань. У 1910–1920-х роках по українських селах вже були книжкові базари й пересувні книжкові ярмарки. Часто «стендами» слугували підводи, запряжені кіньми, кузови вантажівок, мото- і велофургони, візки й переносні столики.

Масово книжкові ярмарки почали проводити вже після війни: їх організовували в школах і бібліотеках, у колгоспах і заготівельних пунктах, на фабриках і хімзаводах. В оптимістичному звіті Укркниготоргу за 1951 рік ідеться про понад 250 шкільних книжкових ярмарків, які відбулися в УРСР. Ярмарки проводили не лише у великих містах: в архівах знаходимо згадки про Дрогобич, Горлівку чи Богуслав. Коли в пресі тих років натрапляєш на фотографії усміхнених шахтарів із книжками чи юних доярок, які з ентузіазмом оточили книгопродавця, можеш навіть на хвилинку замилуватися ідилією. Якщо, звісно, випадково не вчитатися в самі замітки. У документах сила-силенна згадок про книжкові ярмарки, приурочені до 40-річчя Комуністичної партії України, річниці Владіміра Лєніна, заснування комсомолу, 50-річчя піонерського руху, 70-річчя Великого Жовтня, ХVII з’їзду ВЛКСМ, 50-річчя з дня присвоєння комсомолу імені Лєніна, 30-річчя перемоги радянського народу над фашизмом, багатого врожаю кукурудзи. Лицемірство найбільш читаючої країни гостро відчуваєш, коли з огидою переглядаєш назви книжок, представлених на тих виставках.

Але вся ця пропагандистська машина, підтримувана державною міфологією і коштами, загрузала в болоті власної карикатурності й неспроможності, надто порівняно з тогочасними закордонними виставками та їхнім наповненням.

Я не була на першому Форумі, але чітко уявляю собі купку шаленців, які, замість торгувати жувачками й турецькими светрами, видають книжки раніше заборонених і невідомих авторів. І таких же читачів — не зі штучними усмішками й збіркою «Леніну вінок слави», а живих і реальних, із реальними читацькими потребами.

Задовго до появи Казантипу, Шешор чи Артполя у Львові зароджується тусовка й особлива фестивальна атмосфера. Задовго до того, як ввійшло у вжиток слово «стартап», Олександра Коваль і однодумці запускають стартап, який за всіма правилами теперішньої бізнес-літератури мав би провалитися. Задовго до того, як держава звернула увагу на видавців, а медіа — на книжки й письменників, у Львові вирує свій lab обміну ідеями, з дискусіями й професійними хакатонами. Задовго до розмов про візії-місії-цінності цей стартап закладає напрямок українського видавничого поступу на десятиліття вперед.

Я не знаю, як це назвати — магією, ентузіазмом, пасіонарністю, синергією, залученістю. Але 1994 рік — це відлік зародження книжково-виставкового руху в Україні. Так, цей рух існував на території України раніше, але українським він не був. Тож після 25-річчя Форуму видавців у Львові — тільки майбутнє. І, я думаю, Форум до майбутнього готовий.

P. S. Есей писано під «Vidlik» ONUKA.

Ірина Цілик
поетка, письменниця, режисерка, збирачка і розкидачка каміння

Скільки ж Форумів я проспав!

У неї нова блузка. І справжній манікюр (це доволі незвично). І збуджений жадібний погляд. Четверту годину поспіль моя супутниця невідривно вдивляється у вікно і радіє кожній побаченій дрібничці. «Дивись, який туман. Ой, знову ці пагорби з чубчиками! Уже чотири цвинтарі нарахувала... Така добра кава!» Та яка там добра, хіба це бліде залізничне американо може бути смачним, хочу сказати я, але враз осікаюся: ні-ні, у цій подорожі все має бути ідеальним.

Коли дерева були великими, вона возила мене на море й усюди, куди могла повезти в тій далекій, уже тьмяній, як на вицвілих фотографіях, радянській дійсності. А нині я її везу. Так дивно: я везу свою бабусю на Львівський книжковий форум, — думаю знову, — ну точно як доросла. І це правда, давно вже доросла, а додумалась аж тепер.

Бабуся не була у Львові від початку 1990-х років, відтоді, як кілька разів брала участь у тамтешніх з’їздах Союзу українок. Тепер її все дивує в осучасненому місті Лева, особливо центр, де за кожним рогом на туриста чигають усеможливі витребеньки. І якщо мене цей гамірний пряниково-чоколядово-льодяниковий світ швидко виснажує, то бабуся з однаковим захватом розглядає і орнаментальний розпис стін у Вірменському соборі, і вигадливі візерунки барвистих карамельок, щойно виготовлених на наших очах у сусідній крамничці.

Відтак ми блукаємо палацом Потоцьких, перебираємо і нюхаємо книжки, щось купуємо, щось відкладаємо на потім; мій звичний щорічний ритуал у такому товаристві набуває нового смаку. «Ой, у мене ж зараз виступ на другому поверсі!» — згадую. Ми пробиваємося крізь натовп до потрібної фестивальної локації, я поспіхом витягаю свою книжку з наплічника, зручно влаштовую бабусю, поспішаю до мікрофона, намагаюсь опанувати дихання. І зненацька наздоганяє флешбек. Колись давно бабуся, яка тоді викладала в будівельному університеті, час від часу брала мене із собою на пари. Я сідала слухняним камінчиком десь в останньому ряду, нудьгувала, малювала свої дитячі каляки в блокноті чи, навпаки, спостерігала, як моя добра ніжна бабуся перетворюється на чужу залізну леді з добре поставленим голосом досвідченої лекторки. Я знала: ще трохи терпіння, пролунає дзвінок, і ми нарешті підемо у викладацьку пити чай та їсти принесені з дому бутерброди. Тепер усе навпаки. Зараз я дочитаю останній на сьогодні вірш, підпишу кілька книжок, підведу очі на бабусю, щоб запросити її на сирник і каву до «Дзиґи», та раптом побачу цей погляд. Як вона пишається мною...

Здавалося б, що може бути простішим. Але скільки ж ранків я проспав! Ех ти, гальмо, давай, поквапся, візьми нарешті бабусю на свою «роботу», повези її на літературний фестиваль, там поділися з нею найкращим, познайом із десятками різних письменників, купи їй бажаних книжок, поведи на вечір сучасної шведської поезії (по блату, еге ж), а на десерт заплануй, скажімо, концерт Жадана із Собаками.

І коли останні сили буде вичерпано, твоя супутниця в новій блузці сидітиме навпроти, така втомлена й щаслива, похитуватиме келих аперолю в руці, й очі в неї світитимуться. «Мій перший Львівський форум», — скаже вона. «І надцятий для мене...» — подумаєш ти.

Ще один Форум, і ще один, і ще один Форум для нових зустрічей із прекрасним.

Софія Челяк
культурна менеджерка, перекладачка, богемістка, самопроголошена, неофіційна принцеса Форуму видавців

Venus in Furs

Форум видавців я сприймаю не інакше, як крізь призму exel-файлу, куди вписана вся програма. Найповажніші дискусії, які збирають повні зали, я бачу тільки так: 3 мікрофони, 6 стільців у президії, вписати в розклад перекладачці, замовити будку для синхронного перекладу, 80 навушників, робоча мова англійська. А ще не забути, що одного зі спікерів потрібно за 40 хвилин зустріти й завезти в аеропорт, а в іншого через 1 годину 20 хвилин після закінчення дискусії літак, треба буде відбити його від журналістів і посадити в таксі.

Але розкажу вам одну маленьку історію, яка виглядає по-людськи.

Усе почалося ще в червні, коли видавництво «КМ-Букс» подало заявку на проведення заходу за участі Фредеріка Беґбеде — і моментально одним із моїх топ-завдань стало зробити так, щоб ця зустріч відбулася і натовп прихильників не задушив гостя. До цього персонажа можна ставитися зовсім по-різному, але ви зрозумійте дитяче щастя людини, яка має забезпечити присутність медійного письменника на події. Щоби втримати автора й остаточно переконати його приїхати, я запропонувала влаштувати вечірку на його честь. Він погодився і почав активніше відповідати на листи.

Коли все підтвердилося, ми вирішили зробити попередню вечірку-фотосесію з львівською богемою, і за неї взялася організаторка легендарних вечірок Гаська Шиян. Усе було мило й красиво: прозорі плаття, через які прозирають соски, барвисті піджаки, великі сережки, добрий алкоголь. Словом, усі потішилися, вийшла чудова фотосесія, ми її запостили. Потім тішилися ще більше, коли ці фотографії потрапили на ресурс «Рагулі» (отак ми відкрили собі дорогу в шоу-бізнес).

Перемотаю трохи вперед — і ми опиняємося в п’ятниці, я напівжива, відбиваю кимось зайнятий столик для Беґбеде й краду крісло короля, решта команди щось там рішає з квитками, я згадую, що потрібно багато алкоголю та їжі, намагаюся й це організувати. Коли все готово, я дивлюся на себе і розумію, що вдягнена якось зовсім не для такого заходу. Ще ніколи я так швидко не їздила додому, щоб перевдягтися за хвилину й замалювати всю історію української літератури під очима за дві. На місці із самим Беґбеде розминаюся, метаюся по залу, шукаю різних людей, повертаюся, таки знаходжу винуватця. Ми з менеджерками видавництва «КМ-Букс» доводимо його до столика, і я заспокоююся: гість п’є, усміхається, зараз гратиме. Аж тут з’являється Катя Бабкіна з Марком Лівіним і Андрієм Баштовим, і краде його, і веде в невідомому напрямку. Я зі своєю притупленою реакцією помічаю це аж тоді, коли Беґбеде час виходити на сцену.

Знайшли ми його швидко — за інтелектуальною розмовою з тією ж таки Катею Бабкіною. Допровадили до сцени. І він почав грати. Мені було байдуже, що він там крутить, і як, і скільки це триватиме, бо я тим часом намагалася позбутися мандражу.

Але в якийсь момент він ставить «Venus in Furs» — із присвятою Львову і Мазоху, а я розумію, що я найкраща у світі програмна директорка: Беґбеде приїхав, вийшов на сцену і навіть щось грає.

Наступного дня я дуже переймалась, аби він не проспав прес-конференції після п’яти випито-розлитих пляшок горілки.

Гаська Шиян
письменниця, перекладачка, організаторка найлегендарніших вечірок в межах Форуму видавців (і не тільки), модераторка найепатажніших авторів

Пускаючи довкола зайчиків

«Зачекай, я тобі ще щось покажу!» — каже по-змовницьки Катя, поки ми оглядаємо добре мені знайому бенкетну залу готелю «Жорж», де я планую влаштувати вечірку. Року? Та що там! Тисячоліття! З усіх ретельно обдуманих локацій ця поки що видається найприйнятнішою, щоб переплюнути всі гулянки Ґебріелла Броквела разом узяті, навіть бенкет у Темпельгофі.

«Світло згасло в Країні Див» — книжка, переклад якої заповнив два попередні роки мого життя, — уже надрукована, лишилося змусити обкладинку світитися в темряві, але на це є ще кілька днів. Її головний герой матеріалізувався в постаті львівського віолончеліста. Автор, ДіБіСі П’єр, їде на Форум почесним гостем. З цієї нагоди готують молочне порося — у вигляді торта.

Катя веде мене вичовганими килимовими доріжками на другий поверх. «Жорж» у тому бездоганному стані гламурного занепаду, якого навмисне не досягнеш жодними дизайнерськими фішками. Бо який дизайнер протягне парусот років і переживе хоч одну революцію — державну та стильову, хай вони й не збігаються в часі. Який дизайнер свідомо покладе дискотечну кулю на запорошену антикварну шафу, поорану неімітованими слідами шашіля. Це все навіть не limited edition, це унікальність і пряме влучання.

«Головне — не чіпай нічого. Взагалі», — шепочу я Каті так, ніби панікую, що від мого голосу речі самі виструнчаться, обтрусяться й постають на правильні місця. — Ага, і кулю залиш!»

Попереднього разу ми змагались у витривалості на справжніх літературних дискусіях в Единбурзі, а потім у Лондоні — обговорювали переклад, мігруючи з бару в бар. Останній відчинявся о шостій ранку, а відчуття там було таке, ніби вся ніч попереду! Ясна річ, ніхто, мабуть, не вірив, що я справді хочу перекладати книжку, а не просто тусуюся з крутими письменниками, прикидаючись міністром культури України. Утім, мене швидко розкусили й перепризначили головною в Міністерство дебошу. А хто в Міністерстві дебошу марнуватиме час і ресурси на книговидання?

Але я таки не здалася: не зрікаючись титулу, видала книжку, і обкладинка засвітилася в темряві.

Над ранок лабіринтами коридорів розбрідалися причетні до проекту митці та їхні менеджери. Безцінні люди! Ті, без кого нічого не відбулося б. Куля лежала собі на шафі. Але світло сяяло, пускаючи довкола зайчиків, і без неї. Бо то було надпотужне світло прожектора Форуму видавців.

Любов Якимчук
поетка, кіносценаристка, кішка Дарвіна

Опублікувати любов

Мало хто знав, що ми пара. І ніхто не міг подумати, що кожне з нас розлучається з колишніми партнером і партнеркою. Складно й не надто приємно було пояснювати всім, хто передає вітання в минуле життя, що це не за адресою. Що ті живуть собі окремо, а ми собі окремо, і переказати вітання, звісно, випаде нагода, але зайвий контакт зараз небажаний.

Часом старе треба завершити швидко, щоб почалося нове. І тут — Форум видавців 2016 року. Не треба розказувати, можна просто показати. Не треба їздити цілою країною, бо вся країна сама приїде до тебе. Треба лише вчасно опинитися на місці, бути в парі й поводитися природно. І ми скористалися книжковою подією, щоб опублікувати ніяку не книжку, а наші стосунки.

— На яке прізвище заброньовано місця?

— Барабаш, — відповідаю. Юрко посміхається, адже Барабаш — це він.

У «Хостелі на Театральній» нам дають ключ від малесенької кімнати на двох, вікно якої виходить не у двір, а в спільний для пожильців коридор.

«Это поэтесса Якимчук со своим другом», — чуємо голос із німецьким акцентом. Це з менеджеркою на рецепції теревенить письменник, чийого прізвища, хоч убийте, не можу згадати. Але краще не вбивайте — і я розкажу далі.

Того вечора ми сиділи вдвох у «Дзизі» на Вірменській. Довкола друзі й гомін.

— А що це за хлопець, якого цілує Люба Якимчук? — голосно питає білоруський поет Андрей Хаданович.

— Теперь у тебя есть Люба, а у нас нет, — констатував іще один поет Саша Моцар і випив за нас чогось міцного.

Аж раптом на наші плечі лягає по долоні. Це ззаду підійшла наша знайома Іра. Посміхнулася й сказала схвильовано:

— Я вас знаю в іншому стані, — очевидно, вона мала на увазі сімейний стан, тобто наших уже колишніх партнерів і наших дітей. Строго на нас подивилася, міцно стисла руками за шиї та зауважила: — Знюхалися!

Ми переглянулися, бо від перших обіймів нам справді здавалося, що наші природні запахи дуже схожі. Ми справді знюхалися. Ми були разом лише трохи більше місяця, але вже розуміли, що хочемо так бути й надалі.

А як же діти? Заради щастя дітей треба жертвувати собою та берегти шлюб, казали нам інші. Але я не розумію, як можна заради спільної дитини спати з людиною, яку не любиш? Це якийсь вишуканий різновид насильства над собою? «Якби я так часто не їздила, ми повбивали б одне одного», — розповідає знайома співачка з посмішкою, але й із сумом в очах. «Дружина поїхала», — повідомляє приятель у кафе, куди прийшов відзначати цю подію. Але я не думаю, що такі жертви добре впливають на виховання дітей, радше навпаки, так дорослі завдають дітям нових травм.

І от ми вкотре понюхали шиї одне одного та йдемо Вірменською під ручку — мабуть, красиві, напевно вдягнуті в однакові кольори, чорно-червоний або фіолетово-чорний. І нас зупиняє на два слова поетка Маріанна Кіяновська й каже таємничо, наче бачить майбутнє наперед, щось на зразок: «Ви будете щасливі разом — я такі речі знаю». Може, якось інакше формулює, стрункіше, як вона вміє. І стає ніжно, і з’являється чомусь не посмішка, а усмішка. А Маріанна обіймає та йде.

Після публікації нашої любові ми повернулися в Київ. На плітки не довелося довго чекати. Уже скоро нам розповіли, що на одній із кафедр Київського національного університету обговорюють «палке кохання поетки Любові Якимчук». Зайвих питань більше ніхто не ставить, і на безіменному пальці моєї правої руки вже є обручка.