Боячись проґавити щось важливе

Тетяна Терен

кураторка, журналістка, інтерв’юерка, може безкінечно запитувати й слухати письменників – найдовша розмова тривала понад сім годин

На моїх полицях — десятки важливих книжок, привезених із Форуму видавців, а все ж ця історія буде не про книжки, а про один диск і одну касету, які дбайливо бережу всі ці роки.

Уперше я потрапила на Форум видавців непростимо пізно — 2007-го. Тоді, в часи мого харківського студентства, мені здалося, що таким, мабуть, і має бути ідеальне місто: з Андруховичем, Пако, Прохаськом, Іздриком, Забужко, Малярчук, Жаданом, яких не просто бачиш раз на рік на черговій презентації, а зустрічаєш на вулиці чи вокзалі, у кав’ярні чи пабі. У Віктора, з яким ми познайомилися в медіацентрі на площі Ринок, так само, як і в мене, горіли очі, він так само хотів скрізь встигнути й усіх побачити. Я мала писати про Форум свій перший репортаж, він фотографував для якогось львівського медіа. Пригадую, як ми з ним постійно кудись бігли, боячись проґавити щось важливе.

Так одного вечора ми бігли на площу Петрушевича, не знаючи дороги й не маючи ще жодних ґуґл-карт, але твердо вірячи, що в цьому напрямку зараз рухається весь Львів, адже сьогодні там, у Палаці естетичного виховання учнівської молоді, — вечір пам’яті Грицька Чубая, без якого жоден із нас не уявляв ані Львова, ані української літератури. І ми кажемо про захід усім зустрічним, які не знають ні де ця площа, ні хто такий Чубай, але продовжуємо бігти темними вже вулицями й співати пісні на Чубаєві вірші…

Нарешті діставшись палацу, ми побачили кількадесят людей, які благали охоронця відчинити двері та впустити їх усередину. Охоронець був безжальним, на вмовляння не реагував, бо «є правила безпеки, а там і так уже на люстрі сидять». Його терпіння урвалося через півгодини, і ми таки потрапили всередину й сиділи на підлозі під сценою, акурат біля заснулого Олеся Ульяненка. Віктор фотографував, а я напевно плакала, як часто бувало в ті роки, коли ми потрапляли на такі рідкісні концерти виконавців, чию музику, майже підпільну в наших східних широтах, берегли на затертих самозаписаних касетах. Тоді я не втрималась і підійшла до Віктора Морозова, щоб сказати, якими важливими були для мене його пісні на вірші Ліни Костенко, на що він сказав: якщо хочете, надішлю вам касету «Четвертого кута». Той заповітний конверт із канадською адресою відправника таки прийшов… у день мого весілля. Але це інша історія, в якій, звісно, буде багато спільних поїздок до форумного Львова.

А ось диск із Вікторовими фотографіями прийшов через кілька днів після повернення з Форуму. Дивовижно, як часто ті знімки потім ставали мені в пригоді, бо ж на них — не лише чільні українські письменники, а й політики, які колись приділяли Форуму більше уваги, та й сам вересневий Львів — із «живими статуями», пожирачами вогню, закоханими парами, літніми пані у вишуканих капелюшках, мамами з немовлятами в слінгах… З Віктором ми більше ніколи не бачилися, а я йому так і не подякувала за світлини. І вже не подякую, бо 2017 року Віктор Гурняк, доброволець «Айдару», загинув від мінометного снаряда, коли вивозив поранених із зони АТО. Я прочитала про це у фейсбуку, довго намагалася збагнути, звідки знаю це ім’я, аж доки пригадала напис на диску. «Так спроквола надходить найтемніша на світі ніч»…

Досі дивлюся на Львів і Форум його очима і його голосом читаю вірші Чубая.

×