Читати вголос

Катерина Бабкіна

письменниця, моя хата посередині й мені треба більше за всіх

Перші вісім чи десять Форумів, на яких бувала, я незмінно приходила до стенду видавництва «Лілея-НВ» або когось, хто мав їхні книжки, і купувала одну й ту саму книжку: «FM „Галичина”» Тараса Прохаська. Жодна з них, повірте, не виявилася зайвою. У день, коли я купила останню, а було це на 21-му чи 22-му Форумі, від усього цього Львова, і ночей у прогулянках, і яблук, які ростуть просто на вулицях і в дворах серед міста, а тоді падають у холодну траву, бродять і пахнуть, мені цілу ніч снилася вулиця у Франківську, якою я кілька років ходила до школи. Снилася — і я знала, що скучила за нею. Хоча доти довший час думала, що я насправді не люблю свого рідного міста, не люблю того часу, що все це прожило свій шматок мого серця, проїло його і зникло. Але ні. Тоді на Форумі ми з другом підглянули чудеса — подивилися перформанс текст-групи «Орбіта», вони ловили в тиші й темряві різні нічні хвилі на багато радіоприймачів і читали прості й особисті тексти. Я згадала, як колись підлітком брала в ліжко старий, неробочий майже приймач і крутила його, ловила в тріскотінні й шепотах перші ефіри Прохаськової «FM „Галичини”», вона називалася «Щоденник» чи якось так. «Хто побачив зиму, весну, літо й осінь, той не побачить вже нічого радикально нового». Багато років по тому я сама, як нічне радіо, читала це вголос і записувала для людини, яка була аж так далеко, що немає там ані осені, ні весни, ні зими, й усе таке принципово нове. Я думала, це затреться, забудеться, але потім зрозуміла, що воно як вулиця, якою я ходила до школи, ніколи нікуди не дінеться — склалося в одну історію, прямо від старого приймача в ліжку, і тепер назавжди в мені. Іноді здається, що можна жити тільки сьогодні, не прив’язуватися до місць і розумінь, мати всі свої 160 речей завжди з собою, усе важливе казати в 160 букв, інше — зайве — пережити, відірвати й де-небудь залишити, щоб не боліло. Але це не так. Усе, що ми маємо, нам потрібне. Усе, що ми любили, буде з нами завжди. Ми завжди будемо змушені ставати більшими й сильнішими для того, щоб усе це витримати.

×