Форум був завжди

Володимир Бєглов

зрідка постійний ведучий урочистих подій Форуму, ще поет

Я не пригадую, коли вперше побував на Форумі. Зрештою, певно, ніхто з наших не пригадує. Форум був завжди.

Так само сучасні діти не мають ніякого досвіду життя у світі, де не існує ґаджетів, інтернету, щохвилинних інформаційних бомбардувань. Сучасні діти, яким складно пояснити, як це — добу їхати в інше українське місто, чи як це — митися строго з 6:00 до 9:00. Ми теж не знаємо, як це — жити у світі, де раз на рік, у вересні, не відбувається Форум видавців. Наші батьки й бабусі з дідусями — знають, а от ми — уже ні.

Спершу ти чуєш щось від друзів старшої сестри, які шукають меблі для свого стенду (чи того, що в 1990-х можна було видати за стенд) на Форумі. Вони — серед двадцяти чи тридцяти учасників. На той час така кількість робила зі звичайної події подію масштабну. Думаєш собі: це справи дорослих, щось геть недосяжне й важливе, щось таке, куди я неодмінно потраплю, коли виросту. (Сестрині друзі на тому ярмарку прогоріли, але дитячу психологічну травму вже було зафіксовано, лишалося — виростати.)

Потім була данина моді — коли на Форум ходилося, бо ходили всі одногрупники й одногрупниці, які «в темі». Були навіть розкішні у своїй красі акти жертовності: хтось не йшов увечері десь посидіти, бо економив стипендію для трьох форумних днів. І ти, услід за тими юними інтелектуалами й інтелектуалками, неодмінно виходив із книжкового ярмарку на вулиці Коперника з «Другою статтю» Сімони де Бовуар в одній руці та «Країною мумі-тролів» Туве Янссон у другій. Читалися тільки мумі-тролі, ясна річ. Але важливим було інше: у такий спосіб ти починав належати до спільноти тих, хто.

З кожним роком Форум ставав ближчим. Форум був уже ось тут. Але якийсь бар’єр, якась умовна лінія поділу на «ми, відвідувачі» та «вони, з Форуму», якесь відчуття себе як чужого лишалося. Магія, прихована за уривками заклопотаних реплік організаторів, які носилися всіма поверхами Палацу мистецтв, розв’язуючи безконечну вервечку проблем, притягувала. Чому я досі не там? Чому не серед отих дивних звірів і птиць Форуму видавців? Чому, мамо, чому?!

І — усе сталося! Усе сталося непомітно. Усе досі стається непомітно. Просто якось наприкінці літа ти вкотре розумієш, що ти вкотре долучаєшся до Форуму, яким у Львові вкотре розпочнеться осінь. Це як змінити зимовий гардероб на літній, як запастися м’ясом на Великдень (навіть коли ти вегетаріанець), як купити піввідра півоній у День матері. Так є. Так було завжди. Хіба буває інакше?

Уперше те усвідомлення прийшло якогось теплого осіннього дня. Посеред вересневих вечірніх біганин, коли потрібно помогти комусь з організаторів і організаторок, ти озираєшся на себе й бачиш: ось ти, поруч із тобою Юлька і Вишня, ви п’єте зовсім не сухе червоне на першому поверсі «Дзиґи», закусуючи смаженими натвердо курячими шкірками, обіймаєтеся, п’янієте, любите, пліткуєте, обговорюєте пані Лесю позаочі, нарікаєте на український уряд (який традиційно щороку чхати хотів на українську книгу, культуру, освіту, науку і навіть, припустімо, на вербу і калину, не говорячи вже про зубожілий народ, чиї найкращі представники й представниці цими днями зібралися, безумовно, у Львові). Ви — в найкращих сорочках і сукенках, бо от уже майже двадцять років у Галичині найкраще вбирають не лише на Різдво й Великдень, а й на Форум видавців.

Ще за якийсь рік-два Гриць Семенчук кличе тебе провести урочисту церемонію відкриття Міжнародного літературного фестивалю в Домініканському соборі. Ти переймаєшся, хвилюєшся, як пластун перед освідченням, але все минає добре, тебе навіть хвалять дівчата з «Драбини», обіймає Юлька і кличе на неодмінний фуршет пані Леся. Ти йдеш, хоча це перший фуршет у твоєму житті й ти не певен, як там правильно поводитися. А потім щороку відкриваєш Міжнародний літературний фестиваль — то у філармонії, то в гарнізонному храмі, то в черговій інкарнації нічного клубу «Міленіум».

Так стають частиною великої команди Форуму.

Є ті, хто працює на Форумі. Є ті, хто своє на Форумі вже відпрацював. Є ті, у кого ще все попереду (не сумнівайтеся, колеги, не сумнівайтеся). Я колись вигадав фразу, що чудово описує, як це осіннє львівське диво твориться: «Львів — це Форум видавців». І це велика правда. Раз на рік ціле місто перетворюється на одну неосяжну зустріч чоловіків і жінок зі світу літератури, видавничої справи, перекладу, бібліотек, медіа тощо. Усі вони займають своїми тілами й дискусіями чи не кожен міський простір: університети і дешеві паби, християнські храми і муніципальні бібліотеки, офіси неурядових організацій і урядові споруди, сесійні зали і нічні клуби, площі, вулиці, провулки, навіть глухі кути. Свої «кілька слів» до Форуму видавців готують мер, губернатор, президент який-небудь, дрібніші офіційні посадовці й посадовиці. Зрештою, студентство так само відкладає стипендію — щоб на Форум вистачило. А ми, дорослі й тому забуті, відкладаємо гонорари і зарплати, ніде правди діти.

А далі, не сумнівайтеся, усе стане на свої рейки і побіжить за звичним маршрутом — буде вам і жовтень, і новий театральний сезон, і вибори прийдуть і минуть, і до «Джаз Безу» лишиться якісь кілька тижнів, різдвяний піст почнеться, буде жовто, мокро, голо, а потім — зима. Львівський почерк знову стане бруношульцівським, а ми, як заведено, здрібніємо до рівня отих «веселих свят» і картонних сердечок. Але все це буде потім, багато часу по тому, як одного вересневого дня пані Леся здійме руку до неба й натисне на гачок стартового пістолета: «Ми, — скаже вона, — вкотре починаємо». І після паузи додасть: «…безконечну історію. Вперед!»

І ми рушимо. І байдуже, хто врешті-решт переможе. І дякуємо, пані Лесю, за те, що Форум був завжди.

×