Форум як сад, карнавал, діагноз і ритм

Богдан Тихолоз –
літературознавець, франкознавець, директор #ДомуФранка, форумозалежний від нащада світа

Національний Форум видавців у Львові — найбільше свято української книги у знаному нам Усесвіті © — з кожним роком дедалі більше видається мені чимось на кшталт Едемського саду для книголюбів, де кожен отримує те, чого прагне й на що заслуговує. Саду, звісно, безмежно далекого від ідилічного спокою, але й так само безмежно щедрого на плоди.

Для відвідувачів Форум — це лабіринт Мінотавра і водночас ріг книжкового достатку (принаймні річного); для журналістів — гіперконцентрований коктейль інформаційних приводів і невичерпне джерело потенційних інтерв’юйованих; для команди організаторів (значно меншої за кількісним складом, ніж міг би припустити сторонній спостерігач!) — …тяжка форма наркозалежності (за всіма симптомами дивовижно подібна на хронічний і невиліковний алкоголізм).

Для мене ж особисто Форум — на щастя й на жаль (ось така суб’єктивна діалектика) — це насамперед конкурс на найкраще українське видання року (бо віддавна, ще з початку 2000-х, виконую роль відповідального секретаря цього конкурсу, але ніколи — дякувати Богу! — голови). А конкурс, будьмо відверті, — це завше насправді не стільки змагання, скільки гра. У цьому разі — інтелектуальна гра для дорослих. Для видавців — гра на гроші (хоча й радше віртуальні, оскільки грошові премії переможці можуть використати тільки на участь у наступному Форумі, що, згодьмося, також незле); для високоповажних членів Великого журі — гра на інтерес (книжковий, звісно); для письменників — «гра в класики» (це якщо особливо пощастить і якийсь благочинний фонд закупить увесь наклад вистражданого творчого «дитяти» для бібліотек, а там уже, дастьбіг, і до шкільної програми недалеко — такого собі ерзацу літературного безсмертя ;)). Однак, на моє глибоке переконання, до результатів будь-якого конкурсу (як і загалом будь-якої гри) в кожному разі не варто ставитися надто серйозно.

Бо Форум — це книжковий карнавал. А карнавал — це завше й бурлеск, і балаган, і буфонада (бубабізм forever!), і навіть, якщо хочете, лотерея, де щасливий квиток дістається далеко не кожному. А той, кому він, усупереч сподіванням, усе-таки не дістається, завше вважає себе тисячократно гіднішим перемоги, ніж обранці примхливої фортуни.

А ще для мене Форум — це люди. Багато людей. Сотні. Тисячі. Сотні тисяч. Тих, із голодним полиском в очах, мисливців на видавничі новинки, одержимих книгоманією, спраглих читацьких вражень і літературних зустрічей. Вони такі прекрасні у своїй шляхетній пристрасті! У ній — щось більше за них. І більше навіть за найдовший список акцій у найповнішій програмі всіх — без винятку! — Форумів.

Це вони, ці люди, зрештою, і є Форум. І серед них — передусім дві жінки, якими не перестаю захоплюватися, хоча жодній не висловлював, здається, ніколи ні компліментів, ні суперлятивів на їхню адресу. Певна річ, це насамперед Олександра Коваль, з чиєї ясної голови й народився Форум, як Афіна з голови Зевса. Вона і є — Афіна Форуму. Її мудрість, відважність і завзяття зробили його тим, чим він є сьогодні. Не завдяки, а всупереч. А ще Форум для мене — це Катерина Шевченко, виконавча директорка Форуму видавців. Її тиха, скромна, а воднораз направду титанічна «закадрова» праця — зокрема редакційна й організаційна — це те, без чого Форуму також, мабуть, не було б.

Вибачте, усі решта причетних, що не згадав вас. Не згадаю й себе, бо завжди більше любив Форум у собі, ніж себе на Форумі ;). І це не лукавство. Адже знаю принаймні ще кількох людей, у яких Форуму ще більше, ніж у мені. Набагато більше. І ви знаєте їхні імена.

Утім, найперше Форум — це ритм. Божевільний, скажений, шалений. Тут ніщо не стоїть на місці, а все (і всі!) біжить і ллється, казав Тичина, «музичною рікою». А тому Форум звучить-гучить мені, як музика — коли багатоголоса симфонія, коли пристрасне танго, а коли непрогнозовано-розкута джазова імпровізація.

…Volens nolens, знову мине рік, і до Львова прийде «золотий вересень» (дякувати Богу, вже не той…) — несамовита пора книжкового сп’яніння, коли в однаковій шані — і Аполлон, і Діоніс, і Андрухович, і Малкович, і Арістотель, і Гаррі Поттер.

І моє серце знову заб’ється в ритмі Форуму.

Розумію, що це тахікардія. Але я люблю це ритм. Я ненавиджу його. Я не можу без нього.

×