Між святом і западлом

Юрій Винничук

письменник, цього достатньо

З року в рік, на кожному Форумі, журналісти підходять і питають одне й те саме: «Чим для вас є цьогорічний Форум?» Або ще таке «оригінальне» питання: «Чого ви чекаєте від цьогорічного Форуму?»

Відповівши разів десять на перше питання, я врешті просто відмовляюся коментувати. Та поґуґліть — і довідаєтеся, що для мене це велике свято зустрічі з новими книжками, новими й старими читачами та друзями.

А щодо другого питання я просто туплю — не знаю, що казати. Бо я нічого не чекаю, я просто кайфую і святкую.

Однак найбільше западло, коли підходить якийсь чоловічок, який теж пописує, і питає, чи можна подарувати мені свою книжку. Я ввічливо киваю. І все: капкан затраснувся. Адже після цього він уже просить у мене мою книжку. Ніби це мої власні книжки. Я й пояснюю, що це книжки видавництва, а не мої. Той із недовірливим виразом відходить.

Але цим западло не завершується, бо автор книжки, яку я пожбурив у найдальший куток, при кожній нагоді цікавиться, яка ж моя думка про його графоманію.

Я й кажу: «Та я досі сім томів Марселя Пруста не дочитав, і ще кількасот книжок узагалі не читаних».

На кожному Форумі я роздаю сотні й сотні автографів. І мушу сказати, що на останньому, 2017 року, не трапилося мені жодної Альони чи Каті, що, звісно, тішить. Зате довелося лишати підпис не на книжці, а на дівочому стегні. А колись я на чому тільки тих автографів не писав: на гривнях і доларах, на руках і ногах, на шиях і персах, у блокнотах і на фотках, на чужих книжках і на плакатах, на майках і прапорах.

Одного разу поставив автограф на книжці Романа Іваничука, бо студентка вирішила, що це я і є.

А іншого разу дав замість Романа Іваничука інтерв’ю для університетської газети. Не забувши при цьому вилаяти порнографа Винничука.

На минулому Форумі в присутності Олександра Красовицького підійшов до мене якийсь чоловік і звернувся: «Пане Валерію», — подумав, що я Валерій Шевчук. Я відразу наставив вуха, щоби ввічливо його вислухати, але Красовицький усе зіпсував, пояснивши, що я не Шевчук.

Шкода. Ще одна містифікація зірвалася.

×