Опублікувати любов

Любов Якимчук

поетка, кіносценаристка, кішка Дарвіна

Мало хто знав, що ми пара. І ніхто не міг подумати, що кожне з нас розлучається з колишніми партнером і партнеркою. Складно й не надто приємно було пояснювати всім, хто передає вітання в минуле життя, що це не за адресою. Що ті живуть собі окремо, а ми собі окремо, і переказати вітання, звісно, випаде нагода, але зайвий контакт зараз небажаний.

Часом старе треба завершити швидко, щоб почалося нове. І тут — Форум видавців 2016 року. Не треба розказувати, можна просто показати. Не треба їздити цілою країною, бо вся країна сама приїде до тебе. Треба лише вчасно опинитися на місці, бути в парі й поводитися природно. І ми скористалися книжковою подією, щоб опублікувати ніяку не книжку, а наші стосунки.

— На яке прізвище заброньовано місця?

— Барабаш, — відповідаю. Юрко посміхається, адже Барабаш — це він.

У «Хостелі на Театральній» нам дають ключ від малесенької кімнати на двох, вікно якої виходить не у двір, а в спільний для пожильців коридор.

«Это поэтесса Якимчук со своим другом», — чуємо голос із німецьким акцентом. Це з менеджеркою на рецепції теревенить письменник, чийого прізвища, хоч убийте, не можу згадати. Але краще не вбивайте — і я розкажу далі.

Того вечора ми сиділи вдвох у «Дзизі» на Вірменській. Довкола друзі й гомін.

— А що це за хлопець, якого цілує Люба Якимчук? — голосно питає білоруський поет Андрей Хаданович.

— Теперь у тебя есть Люба, а у нас нет, — констатував іще один поет Саша Моцар і випив за нас чогось міцного.

Аж раптом на наші плечі лягає по долоні. Це ззаду підійшла наша знайома Іра. Посміхнулася й сказала схвильовано:

— Я вас знаю в іншому стані, — очевидно, вона мала на увазі сімейний стан, тобто наших уже колишніх партнерів і наших дітей. Строго на нас подивилася, міцно стисла руками за шиї та зауважила: — Знюхалися!

Ми переглянулися, бо від перших обіймів нам справді здавалося, що наші природні запахи дуже схожі. Ми справді знюхалися. Ми були разом лише трохи більше місяця, але вже розуміли, що хочемо так бути й надалі.

А як же діти? Заради щастя дітей треба жертвувати собою та берегти шлюб, казали нам інші. Але я не розумію, як можна заради спільної дитини спати з людиною, яку не любиш? Це якийсь вишуканий різновид насильства над собою? «Якби я так часто не їздила, ми повбивали б одне одного», — розповідає знайома співачка з посмішкою, але й із сумом в очах. «Дружина поїхала», — повідомляє приятель у кафе, куди прийшов відзначати цю подію. Але я не думаю, що такі жертви добре впливають на виховання дітей, радше навпаки, так дорослі завдають дітям нових травм.

І от ми вкотре понюхали шиї одне одного та йдемо Вірменською під ручку — мабуть, красиві, напевно вдягнуті в однакові кольори, чорно-червоний або фіолетово-чорний. І нас зупиняє на два слова поетка Маріанна Кіяновська й каже таємничо, наче бачить майбутнє наперед, щось на зразок: «Ви будете щасливі разом — я такі речі знаю». Може, якось інакше формулює, стрункіше, як вона вміє. І стає ніжно, і з’являється чомусь не посмішка, а усмішка. А Маріанна обіймає та йде.

Після публікації нашої любові ми повернулися в Київ. На плітки не довелося довго чекати. Уже скоро нам розповіли, що на одній із кафедр Київського національного університету обговорюють «палке кохання поетки Любові Якимчук». Зайвих питань більше ніхто не ставить, і на безіменному пальці моєї правої руки вже є обручка.

×