Равликовий дебют

Оксана Забужко
письменниця, один із “талісманів” Форуму від його початків


У вересні 1995-го я приїхала до Львова «на виступ». «Виступ» (в Етнографічному музеї: скромну голубеньку афішку А-четвертого формату, що здалеку впадала в око на тодішніх голісіньких дошках об’яв, зберігаю досі!) мав, як мене попередили, відбуватися в рамках якогось «форуму» — чи то книгопродавців, чи видавців. На слух я запам’ятала перше, бо друге звучало надто вже ексцентрично: «видавців» тоді в Україні було гаразд, коли на пальцях двох рук, займались вони переважно передруком «розкладочних» брошурок одноразової читки а-ля «Бешеные девственницы» та «Диагностика кармы» («одноразової» — тому що за одну читку така брошурка, клеєна без біндера, зазвичай розпадалась), а винятки, як «А-ба-ба-га-ла-ма-га», «Фоліо» чи «Основи», цілком можна було б зібрати за одним столиком у кав’ярні — який, до лиха, «форум»?..

(Правда, були ще хронічно «присмертні» державні видавництва, але між тими йшла люта, дарвінівська боротьба за бюджетні гроші, в якій мали вижити тільки найдосвідченіші, найхитріші та найпідступніші, тож бодай теоретично уявити собі їхній «форум» теж було складно, бо що вони мали б там робити — з трибуни ділитися досвідом підкупу держчиновників? чи перегризання ближньому яремної вени?..)

Про все це я знала не з чуток, бо перед тим півроку була збавила на пошук видавця для свого першого роману, що його рукопис, набраний на макінтоші й ошатненько переплетений в американській палітурні, деякі українські критики чесно брали за «американське видання» (так у Галичині 1939-го червоноармійські жони чесно вважали нічні сорочки вечірніми сукнями): адже ніколи доти такого не бачили — і, головне, не уявляли, що книжка українського автора може так виглядати… Але з критиків гріх було й дивувати: з українських письменників на книжкових розкладках на той час лежали (точніше, зрідка де-не-де траплялися, на газетному папері друковані) винятково небіжчики — історики або автори історичної белетристики, від Грушевського — Яворницького до Назарука — Чайковського — Кащенка: на що був попит в останні роки СРСР… Від актуального українського роману, писаного на сучасному матеріалі автором (ба, ще нечуваніше — авторкою!) віку 30+, під заголовком, о жах, «Польові дослідження з українського сексу», нечисленні живі й напівживі видавництва харапудились так, ніби за спиною в них усе ще стояв «головлітівський» цензор, а я їм пропонувала самвидав за 62-ю статтею КК УРСР (тою, що «антирадянська аґітація»). А я ж шукала не просто видавця — а такого, який погодився б зіграти разом зі мною в гру «перший український бестселер»! (На той час іще й слова такого ніхто не розумів, розуміли тільки, що це має бути «щось хороше», — і от виявилося, що далеко не всі того «хорошого» для української літератури хочуть, навіть із тих, кому за родом занять наче й належалося б хотіти, а чимало причетних зацікавлені, навпаки, в тому, аби в Україні «нічого не було», а була суцільна порожнеча, по-сьогоднішньому «зрада», на тлі якої можна просто за карі очі й добре слово отримувати досить жирні ґранти від закордонних «фондів розвитку», — а що мене така «монетизація порожнечі» не приваблювала, то пошук однодумців затягнувся, аж доки Михайло Слабошпицький не придумав заснувати для «Польових досліджень…» окреме «фантомне» видавництво, теж «одноразового вжитку»: щоб у разі, коли спонсори розгніваються, всі їхні кари на той «фантом» і впали й ніхто не постраждав, — на тому ми й погодилися.)

Але паралельно тим пошукам відбувалося дещо цікавіше, для доль української книжки таки значущіше: мій американський рукопис, числом шість примірників, розлетівся по людях — і на коротку історичну хвилю відродив був в Україні самвидав (у самому тільки Києві, як порахували потім соціологи, по руках ходило понад 600 «самопальних» копій). І у Львові молоденький хлопчик, Андрій Шкраб’юк, який зустрів мене «від Форуму видавців» («Видавців?» — недовірливо перепитала я, і він потвердив: так, видавців!), виявилося, теж устиг десь добути й прочитати одну з копій — і переповнений був акурат тим подвижницьким, місіонерським запалом негайно нести «благу вість» диким племенам (у перекладі на мову практичних дій — творити робочі моделі для національного книжкового ринку), якого мені так бракувало в наших, усе-ще-совкових, видавців.

Однієї розмови вистачило, щоб відчути повний «синхрон» наших із хлопчиком енергій, що я була оптимістично приписала не хлопчикові (каюсь!), а цілому львівському культурному середовищу нараз, вирішивши, що оце ж нарешті й воно: ex occidente lux! (і може, не надто й помилялася: все-таки з тодішнього Львова ще не вивтікало було те, що молодше й завзятіше, та й дещо від атмосфери мітинґів кінця СРСРу, з їхнім поваленим Леніним і колективно виспіваним бажанням запанувати нарешті у своїй сторонці, в повітрі ще трималося, — час на стартапи був золотий!). І байдуже, що в готелі не було води, а на вулицях — електрики: я гонорово вдягла голубеньку, під колір тої афішки, коктейльну сукенку й високі підбори — і в Етнографічному музеї ми з Андрієм (він був одночасно й модератором мого вечора) дали джазу, як два соловейки на одному подиху, народивши на світ принципово новий у книгарському ділі жанр: презентація роману, якого публіка ще не читала й невідомо коли прочитає, бо він іще не вийшов і невідомо коли вийде, але про який «усі говорять». (Знаю, звучить бароково, але й епоха була відповідна — ранньоґутенберґівська…)

Успіх вечора мав іще одну сторону — вже чисто західну, «медійну». Є сенс нагадати, бо про це нерідко забувають: у 1990-х в Україні ще грали першу скрипку незалежні ЗМІ — контроль над українським інформаційним полем Росія встановила щойно в другу каденцію Кучми, і щойно в 2000-х зник прямий зв’язок між тим, що́ про кого «пишуть у газетах», і тим, як це відбивається на кар’єрі героя, — а в 1990-х ми під цим оглядом ще жили в іншій країні: біднішій, але чеснішій. Те, що́ мені як автору дав у професійному сенсі другий Форум видавців у 1995-му, я за яких п’ять-сім років, виходячи з тими-таки «Дослідженнями…» на європейські ринки, уже зі знанням справи, ніби й не з колоніальної країни прибу́ла, «проходила» на ярмарках Будапешта, Праги, Ляйпціґа, і «далєє вєздє», — спільно зі своїм видавцем чи аґентом оцінюючи аудиторію того чи того ресурсу, домовляючись про інтерв’ю, приймаючи одні промо-пропозиції й відхиляючи інші, тощо (в Україні на той час таке вже зробилось неможливим: після «реформи» незалежний медіаринок ляснув, і для самосійних, «знизу», без «темників» та інвестицій, на самому «народному інтересі» вирослих кар’єр місця на ньому більше не залишилось; а однак на тому ковткові свободи, що його наше книгарство встигло вхопити в медіаполі в 1990-х: хто скільки засвоїв і перетравив! — виявилося можливим дотягти аж до 2014-го, до нового, вже кров’ю завойованого, відродження національного ринку…). Тож тут придалось би кілька слів про те, як така «медіалізація знизу» виглядала на Львівському форумі 1995-го.

В Етнографічний музей прийшли, як мені було сказано, всі «головні львівські журналісти» (на відміну від мене, вони всі вже знали, що таке «форум видавців»!). Про те, хто в медійному Львові є хто, мене в Києві перед від’їздом проінструктував Сашко Кривенко (один із перших захоплених читачів роману, він одним же із перших підхопив ідею «українського бестселера»: його теж поривало побавитися в щось, доти в Україні нечуване!) — за його порадою я після виступу дала окреме велике інтерв’ю «Post-Поступу», який надалі пишно проголосив себе (Господи, як же наївно це все сьогодні звучить — і як же нам усім тоді хотілося, щоб «і в нас, як у людей»!) «ексклюзивним промотором роману по Західному реґіону» (sic!). І зі сторони воно й виглядало, «як у людей», технології були ті самі: десь, либонь, за місяць після форумної «пре-презентації» кілька розділів із «Польових досліджень…» було опубліковано в недільному випуску «Post-Поступу» окремим зошитом-вкладкою – і головред Володя Панкеєв, щасливий, як чорт чаєням, справленою сенсацією, хвалився, як журнал «Пан+Пані» (авжеж, і україномовний ґлянець тоді теж був!) намагався був випросити в нього цей «спецвипуск», тодішнім звичаєм, «по бартеру» — в обмін на цілий пакет своєї реклами (як на ті часи, досить грубі гроші), — але «Post-Поступ» не поступився!.. У моєму щоденнику, вже за жовтень 1995-го, записано ще один «дзвінок Панкеєва»: «Я тут такий ажіотаж підняв! Три радіо передають… „Міст” весь час рекламу жене… Плакати розклеїли по місту…» і т. д. Через багато років на Заході подібне мені влаштовували тільки дуже багаті видавництва, як польський «W.A.B.» або шведський «Norstedts», і це справді коштувало: їм — грошей, мені — часу і сил (обов’язкової живої присутності!). Але там це було частиною традиційних, віками напрацьованих ринкових технологій і мало чітко прораховану наперед економічну доцільність: ось що вкладаєш — ось що плануєш одержати, — а ми зі своїм ентузіазмом першопрохідців фактично «торгували повітрям», бо про те, що навіть видану вже-розкрученою українську книжку читачам елементарно «не буде де» купити (книгарні, які ще не позачинялися, продавали канцтовари й пральний порошок, книжкову торгівлю перебрали оптові базари, на яких основну товарну масу забезпечували «човники» з Росії…), нам іще тільки належало дізнатись — експериментальним шляхом, наступного року, коли «Польові дослідження…» вийшли в світ і пішли «по розкладках»…

Але то вже інша історія — і триває вона, як усі гаразд знаємо, аж до сьогодні: дистрибутивної мережі, яка забезпечувала б українською книжкою «всю новочасну соборну» (не кажучи вже — українців поза Україною), в нас немає й досі. А в тій, понад двадцятилітньої давності історії «дебюту першого українського бестселера на першому українському книжковому ярмарку», яка може тепер, у ретроспективі, видатися чистим «карґо-культом» — так маленький хлопчик тягне свою машинку за шворочку й кричить «бі-біп!», — мене найбільше зворушує стихійна, відрухова щирість мотивацій: ми всі робили те, що робили, просто «щоб було». Це була немовби інстинктивна форма війни з ентропією. І, парадоксально, час показав, що це єдина «бізнес-стратегія», яка зрештою завжди перемагає.

…А «серце форуму» я тоді таки побачила — вже після виступу і всіх супутніх йому тусовок. Кілька так само ніжно-молоденьких, як «мій» Андрій, хлопчиків і дівчаток у чорних футболках із зеленими равликами на грудях діловито збирали книжки з розкладки й пакували в картонний ящик: згортали торгівлю. Можливо, десь там поруч був іще один ящик — зараз уже не згадаю. Можливо, ще навіть два. Але що не три, це точно: більше двох я запам’ятала б уже як «множину», як «багато ящиків». Множини не було.

І в тих ото ящиках, станом на вересень 1995-го року, вміщалося, без перебільшення, все, що того року було видано в Україні: весь — чи то мертвий, чи ненароджений, натоді ще ніхто не ризикнув би сказати напевно — український книжковий ринок. Пані Леся Коваль, яка командувала «равликами» із суворим виглядом всіх знайомих мені вчительок і бібліотекарок (либонь, тим «равлики» її так легко й слухалися!), придумала зібрати все те докупи — й запропонувала Львів як місце, де кожен, хто не забув читати по-українському, все те раз на рік (і на тім спасибі!) зможе побачити, погортати й придбати. А що, непогана ідея, подумала я. А вголос сказала:
— Я теж хочу таку футболку!

Бо равлики на футболках були симпатичні: в них було те, чого, здавалось мені, українцям, з їхньою провербіальною схильністю до швидкого вигоряння («солом’яний вогонь»!), завжди бракувало найдужче, — стайєрство. Непохитна готовність повзти по дорозі, довжина якої неспівмірна з твоїм персональним масштабом. І на спині футболок був напис — якраз про те саме: такий, під яким підписався б кожен равлик, якби, звичайно, був письменний. У тому дусі, що коли тобі не подобається сидіти в ямі, то починай просто зараз — бери і повзи.

×