Робимо фестиваль

Остап Сливинський

якби не займався літературою, то був би шефом балканського ресторану на Підзамчі, де за сумісництвом грав би і співав

У 2004-му директор однієї європейської культурної установи за столиком у «Дзизі» сказав нам: «Хлопці, ви б собі хоч візитки зробили». І дружньо поплескав по плечу.

Візиток ми так і не надрукували, бо ніяк не могли вирішити, що на них писати. Щось ми вже робили, але ще самі не розуміли, що саме. Культурний менеджмент в Україні початку 2000-х був хаотичний, спонтанний і мрійливий. Простору було багато, і багато було енергії, яка в цьому просторі якось розсіювалася, тікала, мов пара крізь кватирку. Це вже зараз я розумію, що найважливішою справою в той час було прокласти русла, якими ця енергія потече й закрутить млинові колеса. Тоді ж ми діяли інтуїтивно — і наївно.

У Львові була «Дзиґа», був Театр Курбаса… І був Форум видавців із книжковим ярмарком і Ніччю поезії та музики. Був він чимось на зразок планети із сильним гравітаційним полем: кожен, хто щось і якось робив у царині літератури, раніше чи пізніше в це поле потрапляв, наближався до планети — а часом і оселявся на ній. Так і ми. «Ми» — це я і Назар Гончар, дві хаотично активні одиниці львівського богемного середовища (хай спочиває воно в мирі — як і сам світлої пам’яті Назар). Ми ще встигли посмакувати ненадовго відкритим західним кордоном України, налагодити по той бік сякі-такі літературні контакти.

Користь від того відкритого кордону була взаємною, бо багато критично мислячих людей «там» — насамперед у Польщі, — втомившись від повсюдного в 1990-х культу Заходу зі стихійним напливом західних речей та ідей, саме почали шукати чогось «на Сході». І радо приймали запрошення приїхати. У 2003-му наша ідея була простою як дріт: запросити до Львова кількох польських друзів-поетів і почитати разом. На тому й стало: ми з Назаром, як тоді водилося, пішли в інтернет-кафе і вислали запрошення.

А наступного дня Назар зателефонував до мене й неспішно сказав: «Я тут подумав: jak się bawić, to się bawić (вже як гуляти, то гуляти). Робимо фестиваль».

Як робити фестиваль, тим паче міжнародний, ми уявляли дуже приблизно і суто теоретично. Бували на кількох, але це те саме, що замовити в ресторані складну страву, а потім спробувати з пам’яті й без усякого рецепта приготувати її вдома. Словосполучення «культурний менеджмент» ми не чули. Курсів чи посібників не було. Зате був Форум видавців — чудовий ракетний пусковий майданчик для різних шалених літературних ініціатив і пружний батут для аварійних приземлень. Так наш фестиваль(чик), який — через властиву нам тоді любов до хитро закручених слів — ми назвали «Скрипти / Inscriptis», примостився в програмі Форуму видавців, зі взаємною — для нас і, сподіваюся, для Форуму — користю.

Перший наш фестиваль 2003 року, мабуть, можна було би вважати провальним, якби не бравий фінальний перформанс, під час якого українські й польські поети, узявши одне одного за пояси, перед об’єктивами журналістів і осудливими поглядами мешканців львівської «клумби» жваво пробігли паровозиком по проспекту Свободи. Чи скандували вірші, чи викрикували щось інше — не пам’ятаю. Пам’ятаю лише, що назва фестивалю так не сподобалася більшості учасників, що ми спонтанно оголосили конкурс на кращу назву — і це стало традицією на всі три роки існування фестивалю.

А все ж ми багато чого вчилися, успіхів ставало більше, ніж аварійних посадок, і 2006-го Олександра Коваль звернулася до мене з пропозицією, від якої я просто не зміг відмовитись: організувати в рамках Форуму видавців літературний фестиваль, який не був би просто зведеним в одну програму переліком «форумних» літературних подій, а мав би свою структуру, концепцію, тему, гасло, символіку, свій особливий фестивальний сенс.

Так з’явився перший в Україні міжнародний літературний фестиваль. З нинішньої перспективи масштаби Літфесту-2006 смішні: 8 країн, 40 авторів, 50 заходів (для порівняння: 2017-го країн було вже 20, а заходів — кілька сотень). Фестиваль був таким невеликим, що на деяких подіях, здається, збиралися всі — й автори, й публіка, — як-от на бадьорих гепенінґах: «Літературному графіті» у дворику Ратуші (пам’ятаю, тодішній начальник міського управління культури суворо гримав, аби ми на тих графіті не писали нічого «проти мера») або поетичних читаннях на ратушній вежі (учасники туди ледве втиснулися, бо половину оглядового майданчика вже встигли зайняти камери мало не всіх телеканалів). Або на хуліганських поетичних слемах (де вони зараз, ті слеми?), під час яких вдячна публіка могла висипати на голову поета відро підталого льоду. Або на показах відеопоезії в «чорній залі» театру «Воскресіння».

Тішить те, що деякі формати подій, уперше випробувані ще тоді (зустрічі-тандеми, дискусії, читання-марафони), по роках усе ще актуальні, що Літфест зберігає своє обличчя. Ще більше тішить, що він залишається концептуальним, не «розповзається» під нагромадженням подій, і щороку головні дискусії зосереджено довкола важливої фокусної теми: кордони, мас-медіа, покоління, жіночі права, насильство тощо. Але найбільше… Найбільше тішить те, що Форум видавців загалом, а Літературний фестиваль зокрема, і далі є пусковим майданчиком чи аварійним батутом для тих, хто хоче діяти й готовий ризикувати — з новими форматами, з гострими темами. Що Форум і фестиваль постійно обростають авторськими спецпроектами й тематичними кластерами, присвяченими всьому на світі й трошки більше. А це означає — що? Що попереду у Форуму й Літфесту, схоже, значно більше всього, ніж позаду.

×