Скільки ж Форумів я проспав!

Ірина Цілик

поетка, письменниця, режисерка, збирачка і розкидачка каміння

У неї нова блузка. І справжній манікюр (це доволі незвично). І збуджений жадібний погляд. Четверту годину поспіль моя супутниця невідривно вдивляється у вікно і радіє кожній побаченій дрібничці. «Дивись, який туман. Ой, знову ці пагорби з чубчиками! Уже чотири цвинтарі нарахувала… Така добра кава!» Та яка там добра, хіба це бліде залізничне американо може бути смачним, хочу сказати я, але враз осікаюся: ні-ні, у цій подорожі все має бути ідеальним.

Коли дерева були великими, вона возила мене на море й усюди, куди могла повезти в тій далекій, уже тьмяній, як на вицвілих фотографіях, радянській дійсності. А нині я її везу. Так дивно: я везу свою бабусю на Львівський книжковий форум, — думаю знову, — ну точно як доросла. І це правда, давно вже доросла, а додумалась аж тепер.

Бабуся не була у Львові від початку 1990-х років, відтоді, як кілька разів брала участь у тамтешніх з’їздах Союзу українок. Тепер її все дивує в осучасненому місті Лева, особливо центр, де за кожним рогом на туриста чигають усеможливі витребеньки. І якщо мене цей гамірний пряниково-чоколядово-льодяниковий світ швидко виснажує, то бабуся з однаковим захватом розглядає і орнаментальний розпис стін у Вірменському соборі, і вигадливі візерунки барвистих карамельок, щойно виготовлених на наших очах у сусідній крамничці.

Відтак ми блукаємо палацом Потоцьких, перебираємо і нюхаємо книжки, щось купуємо, щось відкладаємо на потім; мій звичний щорічний ритуал у такому товаристві набуває нового смаку. «Ой, у мене ж зараз виступ на другому поверсі!» — згадую. Ми пробиваємося крізь натовп до потрібної фестивальної локації, я поспіхом витягаю свою книжку з наплічника, зручно влаштовую бабусю, поспішаю до мікрофона, намагаюсь опанувати дихання. І зненацька наздоганяє флешбек. Колись давно бабуся, яка тоді викладала в будівельному університеті, час від часу брала мене із собою на пари. Я сідала слухняним камінчиком десь в останньому ряду, нудьгувала, малювала свої дитячі каляки в блокноті чи, навпаки, спостерігала, як моя добра ніжна бабуся перетворюється на чужу залізну леді з добре поставленим голосом досвідченої лекторки. Я знала: ще трохи терпіння, пролунає дзвінок, і ми нарешті підемо у викладацьку пити чай та їсти принесені з дому бутерброди. Тепер усе навпаки. Зараз я дочитаю останній на сьогодні вірш, підпишу кілька книжок, підведу очі на бабусю, щоб запросити її на сирник і каву до «Дзиґи», та раптом побачу цей погляд. Як вона пишається мною…

Здавалося б, що може бути простішим. Але скільки ж ранків я проспав! Ех ти, гальмо, давай, поквапся, візьми нарешті бабусю на свою «роботу», повези її на літературний фестиваль, там поділися з нею найкращим, познайом із десятками різних письменників, купи їй бажаних книжок, поведи на вечір сучасної шведської поезії (по блату, еге ж), а на десерт заплануй, скажімо, концерт Жадана із Собаками.

І коли останні сили буде вичерпано, твоя супутниця в новій блузці сидітиме навпроти, така втомлена й щаслива, похитуватиме келих аперолю в руці, й очі в неї світитимуться. «Мій перший Львівський форум», — скаже вона. «І надцятий для мене…» — подумаєш ти.

Ще один Форум, і ще один, і ще один Форум для нових зустрічей із прекрасним.

×