Усе, що даєш, повертається до тебе

Оля Гнатюк

польська україністка, таємна радниця

Простий принцип, який не варто обмежувати східною філософією, уявленням про карму абощо. Це принцип, на якому побудоване громадянське суспільство. Це капітал довіри, без якого довіра не може існувати, без якого суспільство перетворюється на безлику й дику юрбу. І навпаки: цілеспрямована робота задля ширшого загалу завжди приносить позитивні результати, хоч не завжди той, хто дає, отримує віддяку, якої підсвідомо чекає.

Львів для мене — друге рідне місто після Варшави, в якій я народилася й жила близько п’ятдесяти років. До Львова як міста, звідки походить моя мама, у мене завжди був сентимент, але рідним він став завдяки письменникам і художникам, яких тоді, наприкінці 1980-х, називали неформалами і які стали для мене близькими, аж рідними. Чверть століття тому Львів був зовсім іншим містом: усе живе там було закрите для невтаємничених. Якщо не пощастило з чичероне, прибульці бачили тільки залишки давньої величі та злиденне сьогодення. Львів був містом, де, хоч і не бракувало книгарень, купити добру сучасну книжку було майже неможливо. Львів був містом, де заночувати чи смачно поїсти можна було лише в гостинних львів’ян, але аж ніяк не в готелі та ресторані.

Leopolis, Anno Domini 2018 — це єдине місто в Україні, де туристичний потік не змалів, і не лише завдяки віддаленості від зони воєнних дій. Насамперед це заслуга найініціативніших львів’ян, які — часто всупереч усіляким несприятливим обставинам — зуміли перетворити місто на справжню європейську столицю культури. Зокрема й культури повсякденного життя, що так приваблює туристів. Без цих зусиль, без цілеспрямованої роботи чуда не сталося б. Львів залишався би провінційним містом, яким його зробила радянська влада й комуністична система.

Є, однак, особлива категорія гостей міста, які прибувають у Львів щовересня вже двадцять п’ять років поспіль (і тягнуть із собою друге, а іноді й третє покоління). Прибувають, наче прочани на велике храмове свято, наче хасиди до Умані на Рош Гашан. Немає іншої події в Україні — не лише у Львові — з таким широким і відданим колом послідовників. Звісно, йдеться про Форум видавців, який став головним святом не тільки українських видавців і не тільки українських читачів. За останні роки Форум видавців у Львові став святом усього регіону Центрально-Східної Європи.

Спостерігаючи нинішній Форум, згадую анекдот, який комусь може здатися ризикованим. Двоє юдеїв після екскурсії Ватиканом діляться враженнями: «Ти глянь, вони починали з маленького вертепу, а як розкрутили інтерес (в сенсі розбагатіли, мають статки прибутки)!»

Потрібна була одержимість, щоб ініціювати перший Форум видавців у час найбільшої економічної кризи й гіперінфляції, у час, коли книжкові склади були повні, а книгарні продавали що завгодно, лише не книжки. І де? У Львові, куди з більшості куточків України добиратися було ой як складно! Якби хтось тоді сказав першій команді на чолі з пані Олександрою Коваль, що мине двадцять п’ять років — і Львів стане справжньою Меккою для видавців, не повірили б ні вона, ні благодійники, які підтримали її в той непростий період. А тепер і книговидавці, і читачі, і ціле місто протягом року чекають на вересневі дні Форуму, щоб порадіти одне одному, поділитися досягненнями, посумувати разом над утратами, пом’янути тих, хто був тут із нами ще зовсім недавно — торік. І просто зустріти одне одного — як щороку, ясна річ, не деінде, тілько ві Львові, як каже відома пісенька.

Але час не стоїть на місці. Усім нам зрозумілі виклики, з якими стикається Форум. Передусім — нестача приміщення, що відповідало б його масштабам. У міжвоєнний період Львів славився Східними торгами, які вперше відбулися 1921-го, два роки по війні, у часи шаленої інфляції. Однак львів’янам вистачило стратегічного мислення та візії розвитку не лише міста, а цілого регіону, щоб створити чудову інфраструктуру на десятки тисяч гостей. Був і Палац мистецтв, і український павільйон за проектом видатного львівського архітектора Івана Левинського. Прокладена тоді вузькоколійка існує й досі.

Невже нині бракує візії? Форум видавців подарував місту найвеличнішу подію в українському культурному календарі. Попри всі перешкоди протягом усіх цих років. Тепер наша черга, нас як спільноти, так щедро обдарованої: наблизити наступний крок і збудувати в славному Львові виставковий простір — дар для наших дітей і онуків, які теж обдаровуватимуть своїх ближніх.

В Україні поки що немає державної програми зі сприяння читанню. А вона дуже потрібна. Тут можна взяти за приклад успішну діяльність польського Інституту книжки. Це державна установа, що пропагує польську літературу за кордоном, а всередині країни сприяє розвитку книговидання й усіляко підтримує читання книжок. Наша спільнота, спільнота видавців і читачів, має докласти зусиль, щоб і в Україні така інституція діяла ефективно й прозоро. Щоб знайшла вихід із постколоніального тупика, куди втрапила україномовна література. Щоб сприяла розбудові національного книжкового ринку. Щоб у такий спосіб підтримувала українське читацтво і розвивала вільне українське громадянське суспільство.

Ми, читачі, видавці, учасники Форуму, маємо цього солідарно домогтися.

×