Якщо зовсім щиро

Оксана Форостина

директорка і співзасновниця видавництва Yakaboo Publishing”, прес-секретарка Мистецького об’єднання “Дзига” у 1998-2002 роках

Я точно знаю, що за цей жарт, пов’язаний із Форумом видавців, його організатори мені не подякують. На їхньому місці я й сама не подякувала б за такий жарт — попри те, що дуже люблю чорний гумор. Але він так добре передає дух часу, який припав на найбільший розквіт Форуму, що я навіть використала його у своїй першій (і на цей момент єдиній) книжці. Звучав він приблизно так: «Одна бомба на Форумі видавців — і цю країну можна брати голими руками».

Повертаючись до духу часу: не пригадую точно, коли почула цю фразу, але, здається, було то між 2000 та 2004 роками. І, кажучи про «найбільший розквіт Форуму», я маю на увазі не період найвдаліших фестивалів, найіменитіших гостей або найбільшої кількості відвідувачів. Ідеться радше про унікальність Форуму не тільки як книжкової події, а й часопростору, в якому зустрічалися люди, без яких Україну справді можна було брати голими руками. Як кажуть у таких випадках американці, там були всі, хто був кимсь: видавці й автори, журналісти й музиканти, але також політики, громадські активісти, бізнесмени, найактивніші студенти. І, що важливо, приходили ті, для кого всі ці люди були важливими, для кого було важливим не тільки послухати, побачити, взяти автограф, а й просто стояти поруч, дихати одним повітрям, бути разом одне з одним. Я досі переконана, що великою мірою нас урятувала зверхність, зарозумілість і недбалість наших ворогів, які такого чинника просто не брали до уваги, хоча, не сумніваюся, найбрутальнішу частину свого плану захоплення готували вже тоді. Наші «всі» для них переважно не були «кимсь».

Можливо, комусь цей жарт видасться не тільки похмурим, а й зверхнім. Але нагадаю, що в ті часи ми дуже багато речей оцінювали «на око»: інтернет був далеко не всюди, соціальні мережі лише зароджувались, а контроль над провідними медіа вже захопили ті, для кого відвідувачі Форуму, знову ж таки, не були «кимсь». Тож чималу частину функції зшивання середовищ, яку зараз виконують соціальні мережі й медіа, виконував Форум видавців. Це була нагода побачити одне одного, в усіх сенсах, нагода побачити те, що ми на той час, здається, ще не вміли називати спільнотою.

На щастя, та унікальна концентрація була ще й плідною. Зокрема на її внеску ми виросли, в усіх значеннях цього слова. І нині навряд чи є в Україні одна подія, напад на яку може роззброїти країну так тотально, як припускалося в наших чорних жартах на початку 2000-х.

Коли я кажу про «найбільший розквіт Форуму», може видатися, ніби прирікаю його на якесь згасання, ніби все найкраще вже позаду. Насправді цілком можливо, що в майбутньому Форум видавців значно перевершить досягнення початку 2000-х за фінансовими показниками, за кількістю відвідувачів, розмахом і гучністю імен. Мені ж ідеться радше про внесок із перспективи історії, з перспективи значимості його місії, у масштабі епохи. Та й про власні сентименти мені йдеться, якщо зовсім щиро.

Погляд із відстані часу й загалом провокує до сентиментальності, а у випадку Форуму це ще й погляд із позиції зрілості на той короткий відтинок юності, коли і загрози, і виклики, і трагедії вже цілком дорослі, але в цій нашій величезній і не вповні усвідомлюваній юнацькій вразливості ми тримаємося щемким відчуттям спільності й переповненістю любов’ю, як буває лише в найщасливіших, унікальних молодих ватагах.

×