Забуття скасовано

Ольга Герасим’юк

журналістка, вважає, що життя – це літературний твір, по його закінченні сподівається дістати автограф у Автора, бажано: “Ти старалася, з повагою, Такий-то”

Я люблю плин часу.

По-перше, тому, що роки чесні з нами: вони не пробують нас надурити — як, наприклад, ми їх. Наші лиця, які ми самі заслужили, із роками можуть стати й упевнено цікавішими, якщо все в житті йде без «зради», паніки, без суєти, і якщо помилки наші були лише з молодощів, лише з молодощів… По-друге, що довшу пройдено дорогу — то рельєфніший краєвид: є на що озирнутися, роздивитися згори й на тлі вічності, порівняти свої колишні сподівання та їхній результат.

Двадцять п’ять років дають таку чарівну можливість.

Чверті століття цілком досить, щоб збудувати нове місто й обжити його. За цей час у ньому народиться й визріє ціле покоління, з’явиться свій цвинтар, громадяни міста зведуть (і знесуть) свої пам’ятники, тріумфально возвеличать і так само повергнуть кількох кумирів. З цього міста виїжджатимуть і в нього повертатимуться, хтось покине перо — а когось зрадить воно… Будуть свої зірки, химери й тіні, а хтось піде за тим, що тіні не відкидає. Будуть свої міфи й легенди, і свої анекдоти.

Усе це вже сталося з Форумом книговидавців. І я люблю його за цю особливу можливість нипати його вулицями зі старими листами, щоденниками й фотографіями в сумці та дивитися — що час із того всього лишив як справжнє, які пустив пагони.

Перші мої зустрічні в цьому Місті були не такими вже юними, коли закладався його мур, — мали добряче за тридцять. То були биті життям, ламані, нахабні, горласті, часом хамовиті й часом доволі тверезі поети. Вони ділилися на метафористів і сповідальників, любовно обнімалися та йменували одне одного то геніями, то мудаками — і між першим і другим майже не було відстані. Вони й гадки не мали про жоден інший піар, окрім як гучно, безкорисливо, а часом і безпідставно прославляти одне одного по кав’ярнях і витверезниках, і так само клясти й навіть битися в інших кав’ярнях. Львів за їхньої каденції нагадував Париж часів Сартра й Аполлінера, Відень часів Мазоха, Прагу часів Кафки, Грімстад часів Гамсуна… Такими ж були їхні музи, що змінювали одна одну: драми й жорстокі трагедії цих перестановок живила гаряча кров поезії та прози їхніх геніїв.

Сьогодні книжки тих незабутніх персонажів продають як класику — томи романів і віршів з уже цілком заслуженим титулом «Вибране». Деякі з тих аксакалів тепер приїжджають сюди, аби щось собою прикрасити, вести школи й майстер-класи, — сиві, часом зворушливо кульгаві чи лисі, уже присмирнілі. «Їх» усе так само купують юні німфи-школярки — але дедалі частіше тому, що цих письменників «проходять» у різних класах гімназій і шкіл. Колись темпераментні метафористи й сповідальники ставлять на цих книжках автографи — уже більше зосереджуючись на сторінці, де пишуть «такій-то від автора», а не лоскочучи лукавими очима ніжки шанувальниць…

Декого тепер можна навідати на незримому цвинтарі «міста Форум». Там он Ігор Римарук… Можна й купити його книжку — хоча слова її так уже вчиталися на прокурених кухнях, що й досі у вухах звучать його голосом. І лежить у моїй шкатулці для особливих речей маленький годинничок на ланцюжку — мала носити на шиї. Дарував, коли був дружбою на моєму чудному весіллі з іншим класиком, його другом. Так і не носила — лежить он, нагадує про всі драми й трагікомедії, вірші й розірвані аорти, які комусь — висока література, а мені — живі болі й живі крики, і живий усе ж сміх…

Десь тут поряд — Лишега. Я назвала б його іменем один із провулків цього Міста — там сидів би на бруківці, мов йог, його Лі Бо. У повітрі над ним лежав би, мов йог, і сам Лишега. Лежав би там в обнімку із сокирою — тією, якою вирубував свої скульптури, бо вірив у правдивість грубо витесаних лиць. Він більше мовчав би — адже писав мало, жаліючи й не вантажачи свого читача багатьма буквами, тридцять років виписуючи свою останню книжку. Я любила слухати його химери — але приховувала, що мені подобається лише звук, лише його доброта. Ли-ше-га…

Десь тут поблизу точно має бути Вітя Н. — той читав усі на світі книжки, завжди бував у Місті саме там, де плавали й валялися на дні чудернацькі риби-поети. Він краще за них знав усі їхні вірші — підказував, коли хтось із них затинався, читав їх сам, коли хтось уже не міг, був приклеєною навіки тінню цих патлатих і не надто добрих геніїв, носив за ними їхні плащі й чарки — служив так… Але не їм — а Слову, що вибрало собі оселитися в їхніх грудях: воно вмостилося там — а серцю й душі було в тих грудях тісно, їм лишалося задихатися й посилати глюки. Вітя мріяв стати таким, як вони. Нарешті він написав-таки одне оповідання, яке вони лицемірно розхвалювали. А потім він справді став одним із них — жахливо помер… Однією з традиційних смертей, якими переважно помирали поети тих перших років Міста. Тоді я дуже сварила його за безвольність — а тепер скучаю…

Десь тут витає й містифікатор Юрко Покальчук. Чомусь усі вважали, що він пише еротику, а весь закордон має його за свого мсьє, коли він легкою ходою шпацирує по Єлисейських Полях (тоді це було майже чудом). Він не сивів, як усі, — завжди мав каштанову гриву, вбирався в білі штани, був схожий на Далі. Сьогодні він у спогадах — а спогади й перекази для прийдешніх, уже незнайомих поколінь завжди роблять людину паперовою і безгрішною. Пам’ятник йому, певне, буде в костюмі й замислений, як один із Тарасів…

Я буду старатися думати про нього — як думала тоді. Як він усіх за життя розіграв.

З-за рогу хтось читатиме Бориса Чичибабіна в перекладі з російської (тоді з неї багато перекладали) — і думаєш, а що він тепер сказав би про Львів: «Мій погляд гіркоти дахи твої не гріє, та я за кожну ніч — боржник, напевно, твій, Ти милосердний град. Пощо тобі Росія? І ми тобі пощо? Пощо ти нам такий?..»

Якщо сприймати цвинтарі без атеїстичного жаху — я робила би там події Форуму. Бо за чверть століття в ті смиренні місця перемістилися дуже важливі люди й книги — і життя після них, звісно, є, але воно все ж в інших шарах атмосфери…

Звісно, життя повернуло на краще. Тепер до Львова в дні книжкового свята гордо мчать Інтерсіті, забиті книжним народом, літераторами, журналістами, зіваками, фріками, дизайнерами, фотографами, музикантами, графоманами і так далі. І це мені подобається. Я не оплакую вже проминулих смердючих вагонів і бійок за квиток у залізничних касах. Але не забуду, як нам із тодішнім моїм чоловіком із вікна поїзда постукали на перон Іван Малкович зі своєю юною Яриною — і ми їхали «зайцями» в їхньому купе, прекрасно й міцно спали по двоє на вузьких полицях, і снилися нам веселі однакові сни. Відтоді завжди купую щось у Малковичевій «А-ба-ба-га-ла-ма-зі», хай скільки воно коштує, — це мої поминальні свічі під іконою тих днів, а він і не знає.

Ну, мушу таки вимовити це: так! Нинішня трава не така зелена й дерева виродилися помітно! Але час — мій друг і сімейний лікар.

Він витягає з рукава пухнастих зайців і тішить дуже дорослу дівчинку. Наприклад, мовчки проведе повз ніс Малковича, але вже Тараса, чи щось там пошепоче — і поряд пропливе з новою книжкою Андрухович, але вже Софія. А то призначить побачення «на каву» той самий Василь Махно, з яким за ніч багато випили пива в потязі й багато курили колись у тому ж смердючому вагоні, — але тепер уже ангажемент він надішле із Нью-Йорка… Візьму з собою його «Дім у Бейтінґ Голлов», зачитаний і закладений на місцях особливої самотності моїми найулюбленішими закладками, — повезу, щоби підписав. А бач, і не знала тоді, що курила з таким непростим, і ще й пащекувала, напевне…

Здалеку побачу згорблену височенну каланчу — це буде Ярослав Мельник, громадянин Євросоюзу. Самотній тепер у цих краях утікач і шукач рідності. Тут уперше познайомилася з ним наяву — і, здається, перша у вирі одного з Форумів згадала. Сьогодні це можна назвати — «розвіртуалізувалася». Бо ніколи раніше не бачила вживу цього хлопця з рівненського села, який наробив колись дуже давно страшенного скандалу на всю країну — зрізався з тоді вже знаним критиком Миколою Рябчуком у двобої, куди потім утяглися всі сущі поети. Конфлікт епохи звався «Сповідальники vs метафористи». Історію цю тепер знають лише «свої» — новим і не зрозуміти…

А Рябчука стріла зразу ж, ніби хтось послужливо знаходив мені в книжці потрібні картинки: Микола стояв собі, наче ніколи й не рушав із місця. Видно, що давно вже тут, під кав’ярнею, протупцяли п’ятачок, ліниво про щось говорячи з Віктором Морозовим. Щоразу, коли бачу цього поважного пана Морозова, знаного перекладача наших, українських Гаррі Поттерів, — чую, як він колись співав у Спілці письменників свою «Панну Інну». Він звучав так сексуально! Усі присутні пані вмлівали, ледь не бралися за нашатир — і будували сміливі плани… ну, хоч на один вечір… Стоп! Але тут він знову з гітарою за спиною. Хм… Випадково? Не знаю. У довколишній атмосфері трохи пахло коньяком — доволі добрим уже, не те, що колись… Апгрейд, панове, реінсталяція, кавер і римейк…

До речі, коли в Інтерсіті, що мчав на Форум, у дорожньому кафе зіткнулася в дверях із Забужко — втупилася чомусь не в неї, а у фотоапарат, який вона притискала до себе. Робити це їй добряче заважав щойно куплений хот-дог — тепер відчиняти двері було просто нічим. Тому я тримала двері, застувала їй дорогу — і бачила перед собою давню себе… Тоді я щойно дочитала Забужчині «Польові дослідження» в пом’ятому й залитому портвейном рукописі (забрала з рук тодішньої компанії поетів). Була збентежена тим несподіваним текстом, як громом і блискавкою. У тому стані заціпеніння зняла, пам’ятаю, з вішака щось, одяглася і вийшла, як сомнамбула, бродити під дощ. І лише потім, змокнувши як хлющ, зауважила, що бродила в чужому, на розмірів два завеликому чоловічому піджаку… Все життя, хоч як воно потім нас, дві фігурки, розставляло на шахівниці, — вважала, що то був якийсь до чогось знак. Тепер я так само збентежено дивилася на фотоапарат на її животі. А Оксана Стефанівна (вона якщо й змінилася, то лише на це додане «Стефанівна») гризнула хот-дог, подумала над наявною ситуацією і зронила: «Оце чоловік удома забув — везу йому…» І ми знову розійшлися кожна своєю дорогою. Я не знаю, що змінилося…

А ще в програмці Форуму — Москалець. Востаннє я бачила його на аутодафе. Так називався присвячений йому випуск програми «Проти ночі» на Плюсах. Він був у цілковитій, здається, чорній меланхолії — і палив свої книжки. Ми витягли їх із літньої кухні на дачі в художника Андрія Саєнка — весь тираж його віршів, які, він вважав, ніколи нікому не знадобляться. Їх ніхто не купував — і ніхто не читав… Ми гарно розвішали книжечки на сухій яблуні — гірляндами, мов на різдвяному дереві, — підпалили їх, пили вино, поминали. І я шукала слова — бо то була, попри все, найстрашніша моя програма…

Прогортаємо багато років у цій психодрамі — і бачимо Москальця. Він — так! — худющий, недавно дуже хворів, але йде вулицею Форуму, закоханий у свою Богдану Матіяш. Він більше не сидить у лісі, куди всі слали чай і цигарки з гуманітарним конвоєм. Мені трохи шкода, що його «Келія чайної троянди» тепер уже просто улюблена моя книжка: схима його скінчилася. Але такі повернення все ж люблю — бо щастя є. І це аргумент: книжки Москальця читають і купують. Забуття скасовано.

Замовкаю. У кількох сторінках тексту не оповіси двадцять п’ять років. Та й сподіваюся на наступні двадцять п’ять, коли Бог має такі плани.

×