Зустріч на вулиці Тиктора

Олег Коцарев

поет і прозаїк, презентував на Форумі видавців усі десять своїх книжок

2005 рік, мій перший Форум видавців, або, як його називають поміж собою поети, Львівський форум.

Нас, молодших учасників, яких до Львова привіз «Смолоскип», тоді селили в абсолютно культовому місці — у гуртожитку на вулиці Тиктора. Мальовничий балкон-галерея з виглядом на ще мальовничіші загумінки старого міста, кімнати на кільканадцять осіб та інші «вигоди»… І, звісно, неперевершена кастелянка. Вона стійко тримала оборону від мешканців, які намагалися повернутися після одинадцятої вечора («Ви не будете ходили після одинадцятої! Яка різниця, коли там ті дурні читання? Мене то не стосується!»), ніколи не поступалася в прагненні підтримувати лад, як вона його уявляла, серед десятків молодих літераторів у кількох кімнатах. Згадую її зі щирим зворушенням. Коли проходжу вулицею Тиктора повз ту браму, щоразу задумано всміхаюся й зітхаю.

Того ранку я самозакохано їв консерву «Сардина» за столом поміж ліжками, коли в нашу кімнату зайшов поет Богдан-Олег Горобчук із якоюсь дівчиною. Дівчина сіла на ліжко, де саме лежав папірець із надрукованим моїм віршем «Рука»:

Рука —

Чотири довгі пальці.

Рука —

Чотири жовті пальці.

Там було щось іще, але дівчина очікувано зупинилася саме на «Руці». Пару разів перечитала, заразливо засміялася й спитала в Богдана-Олега:

— Хто це таку дурню написав?

Бодя засміявся ще запальнішей показав на мене.

— А ось і автор. Знайомтеся, поет Олег Коцарев— поетка Юлія Стахівська.

Такий собі претекст до ще не написаного тоді вірша Ігоря Мітрова «До дня поезії (Іронічне)» з його «артюр поет поль поет дуже приємно».

У ті вересневі дні спільне наростало в геометричній прогресії. Синій шалик, вино й квадратні хлібці в конструктивістському дворику (як звалася та вулиця?), похід на вокзал через дальній залізний пішохідний міст із боку вулиці Олени Степанівни («Вулиця Олени Степаненко!»— звісно ж, сміялися молоді поети й поетки)…

Минуло вже тринадцять років. Минуло лише тринадцять років. Кожного 17 вересня, хай на Львівському форумі чи деінде, я згадую, що на головному українському літературно-книжковому фестивалі головне — не завжди книжки й не завжди література. Утім, не було б літератури — не було б і зустрічі. Невдовзі сподіваюся розповісти про це нашій із Юлею доньці Ярославі. Вона вже гортає і патрає свої перші книжечки.

×