Юлія Чернієнко

Помста

Ні, про таке неможливо й думати. Щоб у ліцеї, де всім було так кльово, їхні життя раптом затріпотіли на волосинці. У кулачку несподівано осмілілої однокласниці. Це ж не терористка, а завжди покірна й мовчазна Міра Ігнатенко наважилася на таке. Ніхто не знав, що з ними буде: натисне вона кнопку вибухівки чи ні. Життя вимірювали миттєвості. Кожен по-своєму відчув його ціну і поводився так, яким був насправді. Кожен почув від неї те, чим увігнався в її травмовану пам’ять. А вона виказувала їм свою правду. Проживала десятки своїх вимушених життів. Коли сподівалася на справедливість. Хотіла бути з ними. Шукала любові. А наштовхувалася на знущання. Міра розуміла, що жорстокістю йти проти жорстокості абсурдно. Але вже не могла зупинитися. Майбутнього не уявляла. Ні свого, ні їхнього. Її однокласники й не думали про справжні причини того, що відбувалося. Реагуючи помстою за намагання помститися їм, вони втрачали себе до останку. Єдиний, кого не поглинула ця брутальність, був Макс. Дуже драматично закінчилося все. Із гіркими уроками. І правом на життя.
×