• 19 Липень, 2019

Ельчін Сафарлі їде на 26 BookForum

Ельчін Сафарлі  — сучасний азербайджанський письменник та журналіст. У своїх книгах розповідає про східні традиції, культуру, побут та кохання. У вересні, на 26 BookForum, Ельчін Сафарлі презентує нову книгу «Дім, де жевріє світло», яка вийшла у видавництві BookChef.

Ельчін Сафарлі – письменник із багатоголосого Стамбула, що полонить кожного, знову пише про людей і їхній непростий шлях до любові. Цього разу він зібрав героїв у маленькому французькому містечку на березі моря. Знайомство з ними, як і зазвичай, виявляється нашим знайомством із собою.

«…я бачу в цих словах істину — вони про справжню любов, про любов на все життя, про те, що така любов насправді є. І щоб її відшукати, не треба нікуди їхати, достатньо повернути ключ у замку: обіймати міцно-міцно, радіти тому, що стрічаєш у новому дні, й уміти віднаходити спокій. Немов сидиш на березі липневого моря із заплющеними очима, але з відкритим серцем. Коли ти зустрінеш і пізнаєш себе, то зустрінеш і пізнаєш того, з ким захочеться заспівати улюблених пісень і заварити не одне горнятко кави».

«Дім, де жевріє світло» — історія-діалог про любов у всіх її виявах. А ще про те, що «неправильної» любові не буває, як не буває некрасивих квітів. Існує лише наше уявлення про правильність і красу.

Новий роман Сафарлі присвятив своїй бабусі Ганні Павлівні й усім жінкам, котрі в його прозі скидаються на красивих і відважних птахів, які летять на південь часом із одним крилом.

Ельчін Сафарлі приїжджає на 26 BookForum за сприяння видавництва BookChef.

Уривок із роману «Дім, де жевріє світло»:

1

Згадай про те, яке воно прекрасне, життя

Флоро,

я приїхала до міста біля моря. Шлях видався нелегким, тривалістю у півжиття. Траплялися дні, коли мені здавалося, що я вже не доберуся, ба гірше, що їхати безглуздо. Ми інстинктивно уникаємо болю, проте страждання може стати початком щастя.

Я тут. У домі з великим вікном. Сиджу біля нього, споглядаю воду, пишу тобі. Довго шукала місце, де почну писати тобі листи. Одного разу вони опиняться в тебе, сподіваюся, ти прочитаєш їх і піднімеш келих. «А la vie!»*

Флоро, не занурюйся у проблеми й тривоги глибоко, вони будуть завжди, ліпше приготуй смачної їжі, запроси близьких і разом згадайте про те, яке воно чудове, la vie. Часом жорстке, гірке, проте однаково прекрасне.

Знаєш, що я привезла із собою сюди? Багато любові, трохи більше спогадів, трішечки болю й банки брусничного джему. Мого улюбленого. З десяти років його готую.

У саду мого дитинства брусниця росла вздовж довжелезного паркану. Спершу вона траплялася мені тільки в лісі, потім дідусь привіз саджанці, розсадив на задньому дворі, неподалік від каналу. Маленькою дівчинкою я боялася туди зазирати. Там жив лякалко, який прибіг з ярів північного мису. Я змудрувала йому ім’я — Чорнушка, й історію: як він оселився в заростях колючих кущів, як там стало темно, волого, як жодна з рослин не квітла.

Чорнушка кидався колючками, розганяв метеликів, бджіл і всіх, хто наважився зазирнути за будинок. Окрім діда. Варто було йому з’явитися, як Чорнушка ставав невидимим.

Дідусь посадив брусницю, кущі швидко стали розлогими, обросли соковито-зеленим листям, із часом спалахнули червоними плодами. Задній двір став іншим. Спершу там задзижчали джмелі, потім пурхали метелики й маленькі пташечки. Темних кольорів дедалі меншало. Чорнушка не витримав надміру різнобарв’я й у ніч серпневої повні втік до лісу. А задня частина саду стала моїм улюбленим місцем.

Годинами я сиділа біля чагарів брусниці, співала їм пісень. «А я стара Сова, живу я на дубку. / Що більше бачу я, то менше я мелю! Що менше я мелю, то більша голова. / Навіщо ж бо Сові порожні ці слова?» *

Мені здавалося, що брусниці подобалися мої пісеньки, тому вона обдаровувала нас смачними плодами. Сирими їх багато не з’їси, але джем із них виходив — аж губи злипаються. Бабуся варила його в чавунній каструлі.

Брусничний джем — смак дитинства. Усе життя намагалася зберегти його в собі, не розгубити.

Дівчинко моя, ми складаємося з тих смаків, запахів і квітів, які в себе впускаємо. Уважно вибирай те, чим себе харчуєш.

Гаразд, пішла мити вікно, воно в тьмяних слідах учорашнього шторму. Ще напишу.

Люблю,

Ані

2

У нас із тобою одні й ті самі маяки

Флоро,

знай, у тебе неймовірно комунікабельна бабуся! Другий тиждень тут — і вже знайшла друзів. Хоча, коли їхала сюди, мала інший план: насолоджуватися усамітненням, записувати настрої моря, варити джеми й ділитися з тобою думками. За свої сімдесят два роки я зустріла багато різних людей і збиралася поміркувати про цей безцінний досвід, а не продовжувати його. Проте недарма кажуть: поганий той план, який не можна змінити. Та годі вже…

Хочу познайомити тебе з Нейметом і Неллі. Вони — чоловік і дружина, майже мої однолітки, чуйні люди щедрої землі.

Вечорами ходимо одне до одного на гостину, п’ємо лавандову каву (дівчинко моя, спробуй: перетерті у ступі квіти лаванди змішай із меленою робустою і завари), співаємо Джо Дассена (у нас однакова любов до пісні «Quand on sera deux»*,і ти послухай: «Коли ми житимемо разом, я тобі збудую дім. / Його вікна виходитимуть на обрій»), розмовляємо про радощі й тривоги. Ніби знаємо одне одного десятки років, немов разом об’їздили світ, зустрічаючи тисячі припливів і проводжаючи так само багато само відливів.

Флоро, у споріднених душ одні й ті самі маяки.

Учора Неймет і Неллі принесли мені запечену на вугіллі кукурудзу, яку натерли морською сіллю з часником і оливковою олією. Смачно! «Це те, що залишилося від урожаю, Ані. Вирішили приготувати й почастувати сусідів. Для продажу, якщо Господь подовжить життя, буде вже наступного року». Багато років Неймет вирощує кукурудзу, Неллі допомагає.

Цьогоріч місто огорнула виснажлива спека. І була такою звальною, що кукурудзяні поля Неймета не вдалося врятувати. Вигоріли.

Вони сидять переді мною, розповідають про втрати без нарікань у голосі. «За всі роки це вперше. Так багато років нас годувала ця земля, спасибі їй. Виростили дітей, будинок звели. Цього разу не склалося, намагалися більше поливати, проте однаково вигоріла. Напевно, так має бути».

Дівчинко моя, щастя не в тому, щоб усе виходило. Хоч як обернеться, головне — зуміти витягти з того, що сталося, урок: один щось виснує, інший чомусь навчиться, а хтось візьме й відпустить. Люди зазвичай занадто серйозні, ускладнюють, зациклюються, замість визнати, видихнути й рухатися далі. Ще напишу.

Люблю,

Ані

3

Вийди з клітки надуманих страхів

Флоро, твоя бабуся відсьогодні розпочала пошук роботи. Час летить непомітно. Ось уже місяць я тут, а за оренду будинку сплачено за два — маю квапитися. Цей пошук не лякає — починається нове. Отже, життя щось хоче мені розповісти.

Хтось сприймає крапку в кінці останнього речення як фінал. Для мене крапка — це початок інших, нових історій. Поки вони тебе цікавлять, ти живеш.

Мій п’ятдесятирічний стаж бухгалтера тут не знагодиться, та й стомилася від цифр. Наразі найбільше мені подобається спостерігати за морем, писати листи й варити джеми. Тому робитиму те, що приносить задоволення. Варити джеми під пісні моря — чи може щось бути прекраснішим? Я байдужа до варення і до нестями обожнюю джеми. Ти запитаєш, чому? Тому що в джемі не обов’язковий один вид фруктів чи ягід, а можна поєднувати різні (яблучно-сливовий і полунично-вишневий — фаворити!); джем універсальний — хочеш, намазуй на хліб, начиняй тістечка, випікай пироги. А ще джем, на відміну від варення, можна готувати з ледь дозрілих плодів. До речі, надміру спілі чи пом’яті ягоди в джем не використовуй — він втратить блиск і желейну консистенцію.

Неллі провела аналогію: джем, в якому ягоди під час варіння розварюються цілком, нагадує їй жіночу природу. «Ми так само розчиняємося в чоловіках. На жаль». Я змовчала, продовжуючи нарізати айву для свого першого джему, який варитиму тут. Слова подруги — підсумок її досвіду. У моїй історії такого немає. Я кохала впевнено, сміливо. Почуття, що робило все тільки ліпшим.

Усередині мене завжди існував незримий простір — кімната з краєвидом на море, куди я поверталася до себе. Там були усамітнення, тиша, солоний запах моря з кватирки, брусничний джем, що закипів на плиті, й думки про близьких людей. Кімната ця була не місцем утечі — життєво важливим вузлом, де перепліталися любов і свобода.

Дівчинко моя, як же важливо вийти з клітки в голові (з купою змудрованих страхів), побачити, яке чудове життя (й надалі забороняти собі думати інакше). Неповторне, з блакитним небом, із краплинками роси на листі, із зустрічами й розлуками.

Пробачити себе за вектор, що збився, набути досвіду, закохатися дужче. І не розлучатися з цим божественним почуттям — любов’ю до нового дня. Ще напишу.

Люблю,

Ані

* За життя! (іт.)

* Переклад Л. Баландіна, адаптація укр. тексту А. Долгой і Є. Плясецького.

* «Коли ми будемо удвох» (фр.).

×