• 28 January, 2020

Пишу, значить я є: гостурайтер vs письменник

Про гоустрайтинг не прийнято говорити відкрито. Ті, хто цим займається – як суфлери на виставі: тішаться за кулісами, бо аплодисменти – не їм. Лише інколи дехто з них зважується вийти на сцену сам.

Трансформація відчуттів

Я гоустрайтерка вже десять років. Назвати себе письменницею змогла аж тепер, коли вийшла друком книжка «Одного дня вона розкаже» з моїм іменем на обкладинці. Спочатку я дуже соромилася казати, що пишу тексти для когось. Це ніби видати велику-превелику таємницю, хоча жодних імен я не називаю, і часто їх не знаю. За відчуттями, це трохи нагадує стрьомні іспити, коли вдалося списати самій і підказати комусь. Таке особисте «gilty pleasure».

Гоустрайтерство почала в університеті: працювала переважно з академічними роботами. Якийсь час мене все влаштовувало, а потім з’явилося відчуття дискомфорту: «Ну як так? Пишу я, а оцінки ставлять комусь». Додавали масла у вогонь нарікання викладачів, що старанно вчаться тільки за кордоном, і тамтешні студенти до «заказух» не опускаються. «Ну-ну», – подумки злилася. Річ у тім, що на замовлення я писала лише англійською, тобто працювала на зарубіжний ринок. Українську мову зарезервувала для себе, бо в її словах, інтонаціях – моя душа.

Образу змінила гордість. «Та я пишу роботи з мікробіології, – розповідала друзям в барі. – І в математиці розбираюся, а ще в анлійській літературі. Купа блогерів говорить моїми словами!» Відчувала себе сірим кардиналом, який потайкерує текстовим світом. Звісно ж, знала, що таких кардиналів безліч, але відчуття гордості так розпирало мене, що, здавалося, от-от вибухну й весь світ побачить, скільки я всього написала.

Просвітлення прийшло недавно: гоустрайтинг – звичайнісінька робота. Ти продаєш текст, хтось купує його й поводиться з ним як забажає. Хтось продає вишиті подушки, хтось страви домашнього приготування, а хтось – тексти. І тут нічого соромитися, бо пропозицію створює попит.

Пишу – значить існую

Я завжди лишаю час і на свої тексти. Пишу, скільки себе пам’ятаю – в нотатник, у ЖЖ (хтось іще пам’ятає?), у фейсбуці. Для мене текст – не просто набір слів, а скринька з моїми думками й почуттями. Невимовна радість охоплює щоразу, коли мої слова комусь відгукнулися. Переживаю, коли не отримую відгуку. Ображаюся, коли тексти крадуть. Так-так, ображаюся, бо коли ти, пишучи, знаєш, що під текстом буде не твоє їм’я – це одне, а коли просто замість нього тулять своє, – зовсім інше.

Гоустрайтерські тексти писати цікаво, але до них у мене спортивний інтерес: себе справжню в них не вкладаю, намагаюсь відповідати вимогам замовника. А за своїми творами хочеться дивитися, як за дітьми.

Одного дня вона розкаже

Моя перша книжка – підліткова повість «Одного дня вона розкаже». Такий символізм у назві, правда? Зараз мені страшно, дуже-дуже. Бо коли підглядаєш за долею свого тексту з-за лаштунків, не «ковбасить»: ти ж автор-невидимка. Про дописи у фейсбуці теж не сильно хвилюєшся. А от переселені на папір слова бентежать. Хвилювання накриває важкою ковдрою: «А що, коли мій твір ніхто не полюбить?», «А що, як ніхто не читатиме?» і ще сотні різних «а що?»

Тепер мої таємниці зі сторінок книги розказує тінейджерка Мія, яку життя тільки-от починає драйвити. І що більше читачів знайде повість, то, сподіваюся, нарешті спиниться моя карусель із питаннями: «А що, якщо?»

Гоустрайтер – людина-привид, яка мімікрує під замовника і майже повністю розчиняється в невідомості. А тут усе наяву: твоє прізвище під твоїм тестом – аж страшно повірити. І це сильно інтригує.

Авторка статті – Марта Гулей

×