• 07 Лютого, 2020

Зло тебе не знайде. Навіщо відомі письменники брали псевдоніми

Відомі літератори видавалися під псевдо, щоб перевірити, хто ж насправді має успіх та визнання – вони самі чи їхні твори.

Знаний магічний ритуал: варто назватися новим іменем, і все погане, що з тобою сталося від того зникне. Зло під новим іменем тебе більше не знайде. А як щодо добра? Воно знаходить? А як щодо письменницької фортуни? Вона своїх мазунчиків під новим іменем впізнає? В історії літератури є з тим пов’язаних кілька авантюрних, а часто – майже детективних випадків. От є, скажімо, відомий літератор. І ця людина починає страждати: чи не впливає його/її популярність на якість його/її письма? Що робити? Видатися анонімно! Точніше, під псевдонімом. І так перевірити, чи насправді він/вона вартий тієї літературної слави чи просто колись раз удало «фішка лягла». Більшість таких історій, знаєте, не мали гепі-енду. Але все рівно цікавезні. Читали Джозефа Келла? Знаєте, хто така Джейн Сомерс? Нумо знайомитися!

Агата Крісті – Мері Вестмакотт

Фото: Getty Images
Фото: Getty Images

Леді зникає. Відомий детективний сюжет у випадку Агати Крісті стає тривожним сюжетом її біографії. Агата Крісті, на той момент шалена відома детективниця, зникла майже на два тижні. Її шукали через центральні газети, криміналісти розглядали версії убивства і самогубства. Крісті дізналася, що її чоловік має коханку, вийшла з будинку, сіла в авто – і зникла. Весь цей час вона жила в готелі в передмісті, де зареєструвалася під іменем чоловікової коханки. У неї була істерична амнезія, вона буквально не пам’ятала, ким є, і жила життям іншої жінки. Відразу після того Агата Крісті видала десяток книжок, зовсім не схожих на її твори. І підписалася іменем Мері Вестмакотт, не відкриваючи читачу свого авторства. Ті романи не стали популярними, щоб не казати про відвертий провал. Крісті це дуже засмутило.

Романи Вестмакотт написані про болісне розлучення і подружню зраду. Який сюрприз! «Незавершений портрет», скажімо. Художник, який познайомився на острові з молодою музиканткою Селією, переказує нам історію її шлюбу і розлучення та планів жінки покласти край життю. Саме за цим заняттям вони провели романтичну довгу острівну ніч.

Вдаліший текст Вестмакотт – «Хліб гігантів» – розказує про пару коханців, знайомих ще з дитинства, але яким довелося пройти через війни, стосунки з іншими людьми і ціле життя, щоб бути разом. Ну як сказати разом… Він бачить, як жінка з ним поруч гине, може спробувати її врятувати, але не робить цього, бо вона, ти диви, не те його довічне кохання. Зате після її смерті він пише грандіозну декаденську оперу. Після чого уже не хоче нікого любити, навіть Оту Саму Єдину. В тому романі “жінку його життя” звати Нелл. Нелл звалася коханка Агатиного чоловіка.

А після сльозливих романів Мері Агата повернулася до того, що уміла найкраще: убивати і карати.

Вернон Салліван – Борис Віан

Фото: Getty Images
Фото: Getty Images

В цій парі псевдо на першому місці: вигаданий Борисом Віаном детективник Вернон Салліван був настільки популярним, що це Віану довелося переховуватися від його слави. Нуари «Я прийду плюнути на ваші могили» і «Всі мертві однакові» в середині 1940-х зривали касу і овації. До переконливого успіху віанового «Шумовиння днів» мала змінитися щонайменше одна читацька генерація.

Вернон Салліван – американський письменник, автор чотирьох романів. Він зародився в суперечці французьких круглоголових митців, що були занепокоєні успіхом американських детективів у французького читача. Віан же побачив в тому не тільки літературний виклик, а й добру ідею підзаробити грошенят. Зробив вигляд, що знайшов крутий американських детектив, переклав його французькою і видав. Щоб повірили в його гру, Віан змушує Саллівана наповнити романи всіма можливим кліше про «американський стиль життя»: від Френка Сінатри до величезних авто. А ще він спеціально «погано перекладає», залишаючи купу американізмів без адаптації.

Хуліганістий Віан себе не обмежував, детективи Саллівана були настільки непристойними і вульгарними, що підпали під звинувачення в аморальності, пропаганді насилля і порнографії. Автора засудили. Тиражі вибухнули до небес. А тут ще новина на перших сторінках жовтої преси (здогадайтеся, хто її запустив). Книготорговець убиває коханку і кінчає з собою, поруч із тілом жінки він залишає книжку Саллівана, відкритою акурат на сторінці, де убивають жінку. Все, «Я прийду плюнути на ваші могили» стає бестселером 1947 року. Критики в захваті.

Коли викрився обман, Віану довелося за це заплатити. Професійна спільнота і прості читачі, ображені, що їх пошили в дурні, оригінальну прозу Віана «не помітили».

Доріс Лессінг – Джейн Сомерс

Фото: Getty Images
Фото: Getty Images

1982 року уже відома авторка, що швидко «вистрелила» романами про чорну Африку і «закріпилася» повільними плутаними антиутопіями, звернулася до власного видавця: от їй буцімто передали два незлецькі жіночі романи, чи не зацікавлять вони його. Видавець Доріс Лессінг публікувати ті твори відмовився, бо ніхто за часів феміністичного буму таке не читатиме. Зацікавився інший британський видавець, а за ним спокусився і американський. 1983-го і відразу 1984-го вийшли два романи з іменем Джейн Сомерс на обкладинці: «Щоденник доброго ближнього» і «Якби старість могла». Авторка потім казала, що навіть рідним не відкрилася і нишком підсовувала почитати прозу якоїсь дебютантки. Книжки хітом не стали, але непогано зайшли нішевому читачу.

Згодом ці дві книжки почали називати «Щоденниками Джейн Сомерс» і видавати під іменем уже Доріс Лессінг. А сама вона після тієї історії змінила видавця. До Нобелівської премії для Лессінг ще залишалося кілька десятиліть, той недалекоглядний видавець мав доста часу розробити собі методи не такого болісного самогубства.

Романи Джейн Сомерс розповідають якраз про спокусу «мідних труб». Головна героїня була дуже успішною публіцисткою, редакторкою модного часопису, її шанували і обожнювали. Раптом все змінилося: помер чоловік, згодом матір – жінка втрачає адекватність і знаходиться на межі безуму. Вона відходить від роботи і зосереджується на спілкуванні зі старшими людьми, переважно таким ж безумними і маргінальними. І тут з’являється двійник: юна дівчина набивається їй в друзі і намагається один-в-один повторити життя відомої журналістки… Насправді ніхто-ніхто не помітив, що Лессінг влаштувала собі потужну терапію щодо старіння і можливої втрати популярності?

Ромен Гарі – Еміль Ажар

Фото: Getty Images
Фото: Getty Images

Гарі-псевдонім придумав собі Ажара-псевдоніма. Хто голить голяра? Це не вправа на логіку, це була таки перевірка стратегій літературного успіху. Обоє неіснуючі письменники стали лауреатами Гонкурівської премії. Єдиний випадок в історії, коли цю премію отримала та сама людина двічі.

Ромен Гарі дебютував в середині 1940-х після того, як провалилася спроба видати першу книжку Ромена Кацева (от як він реально звався, і його дебютний роман «Вино мертвих» видали тільки в 2010-х).

Еміль Ажар з’явився на світ через тридцять років, в середині 1970-х. Він написав чотири повномасштабні книжки, одна з який не без кокетства іменувалася «Псевдо». Гарі найняв людину, яка на публіці грала Ажара. Особу Ажара викрили, коли на горизонті з’явилася взагалі не причетна до справи людина, що намагалася через суд довести: права на ті романи належать саме їй. До того ніхто не припускав, що Гарі і Ажар є тією самою персоною: аж так несхожі їхні твори. Тепер ходить легенда, що хтось із критиків припустив таке, аналізуючи романи, – але то таки легенда.

Кацев мав ще два псевдоніми, окрім Гарі і Ажара: ховатися в лабіринтах літературних масок було його потребою, очевидно. Гарі експлуатував щиро і талановито маску єврея, який пережив Голокост. Ажар став спробою звільнитися від травми, уже не так Голокосту, як від травми свідчення про Катастрофу. Він робить своїм новим героєм підлітка-мусульманина. Ажар по-хорошому банальний.

Уже в 1980-х Гарі про це напише свою версію подій – роман «Життя і смерть Еміля Ажара». Гарі, який з легкістю убивав свої псевдонімів, покінчив з собою і в реальності. Роман Еміля Ажара «Життя попереду» перекладений українською.

Стівен Кінг – Річард Бахман

Фото: Shutterstock
Фото: Shutterstock

П’ять із романів Стівена Кінга у 1980-х вийшли під іменем Річарда Бахмана: «Лють», «Довга прогулянка», «Дорожні роботи», «Переслідуваний», «Той, хто худне». Не найкращі твори майстра жахів, очевидно (хіба «Довга прогулянка» таки має достойну психологічну глибину). На той момент уже була «Керрі», і Кінг таки став королем. Нащо йому було відбруньковувати від себе бездарного Бахмана?

Попри застереження видавців щодо такого небезпечного кроку. Суто прагматичні міркування переважили. «Золотий стандарт» популярної прози на той момент тримався правила: одна книжка затребуваного автора на рік – так не перегодовують читача, підігрівають очікування і дають час викупити додаткові тиражі попередньої книжки.

В «Довгій прогулянці» такі собі марафонці долають величезні відстані, помираючи дорогою. Це масштабна гра, протягом якої загнаних коней відстрілюють. Річарду Бахману та куля потрапила просто в лоба, либонь. Втім, Бахман теж був популярним у аматорів жанрової прози. Справжнє ім’я автора бахманівських романів випадково випливло через плутанину з авторським правом. Бахману довелося померти через рак мозку. Іронічно, «Мізері», в якій розказують про “пекельну кухню” автора популярних романів, що його переслідують фанати і якому до болі в колінах обридли його пласкі герої, мав би бути так само романом Бахмана. Романи «Переслідуваний» і «Мізері» перекладені українською.

Юрій Винничук – Роксолана

Фото: УНІАН
Фото: УНІАН

1992-го «PostПоступ», і без того відомий на початках 1990-х, щоби «нагнати», тиражу, запропонував Юрію Винничуку написати щось скандальне, порнографічно-профанаційне. Вибір Винничука на цю роль був очевидним. Уже на той час вийшли і отримали розголос «Діви ночі», репутацію автора відвертої прози Винничук уже мав. Як і визнання в ролі вправного стиліста і точного містифікатора. Треба пам’ятати, наскільки спраглої було українська література 1990-х, коли йшлося про еротичну прозу, щоб розуміти: задум «PostПоступ», не міг не мати успіх. Так з’явилися інтимні щоденники Роксолани.

Роман-з-продовженням «Житіє гаремно», презентувалося як справжні нотатки Насті Лісовської, себто Роксолани, яку чомусь особливо вабив опис сексуальних практик гарему. Один момент, яким Роксолана і понині утримує увагу читача: її щоденники – один із творів сучукрліту, в якому формувалася і оновлювалася «сороміцька» мова, училися писати і читати про секс без скутості. Та й ідея, що наша ненька старосвітська була не така цнотлива, як про те розповідають підручники, теж таки була і є привабливою.

У 1996-у була видана книжка уже під іменем Винничука. Подальші видання роману супроводжували листи читачів, які то просили припинити ганьбити цнотливих українських дівчат, то палко дякували, бо примудрялися використовувати «Житіє» як посібник з сексу. Яка з двох груп уважних читачів таки повірила, що кітчовий еротріп, стилізований під пишне бароко, написала Роксолана, не так просто вгадати.

Ентоні Берджес – Джозеф Келл

Фото: Getty Images
Фото: Getty Images

Автор «Механічного апельсина» наприкінці 1960-х вже мав репутацію культового письменника, небезпечного дивака і неадекватного абсолютно. Він зачаровував і лякав: видавці з ним співпрацювали важко і неохоче.

Ще до своєї хітових романів Берджес публікує невеличку прозу під ім’ям Джозефа Келла «Хлопок однією рукою». Берджес відомий своїми мовними викрутасами і лінгвістичними експериментами, але тут він вирішує максимально спростити мову, гранично, до межі – словник його Келла складає від сили вісімсот слів. Історія про кривомовного ясновидця, який використовую свій талант для перемоги в тб-вікторині, нікого не зацікавила.

Берджеса це не зупинило. В цей час письменнику поставили хибний діагноз: злоякісна пухлина мозку. Він, очікуючи на швидку смерть, писав в панічному просто режимі, залучивши до своєї роботи і Джозефа Келла про всяк випадок.

«Всередині містера Ендербі» – перший і останній великий роман містера Келла, тетралогія. Це зла і гротескна сатира на літератора. Ендбері – поет, найкраще якому пишеться на унітазі. А живе він за рахунок вдалого інвестування спадщини від улюбленої тітоньки, про що воліє в колі митці не повідомляти. Все тут: музи, які переслідують небораку, самогубство за передозування аспірином, творчі кризи, співпраця з нуворишами, що гадки не мають про високе мистецтво. Чотирьотомний такий собі донос на літтусовку.

Редакція газети, в якій працював книжковим оглядачем Берджес, замовила йому рецензію на роман Келла. Берджес її охоче написав: рецензія була настільки хвалебною, що головний редактор запідозрив нечисте. Так Берджес закінчив кар’єру літературного критика.

Андрій Матвєєв – Катя Ткаченко

Фото: Facebook Андрій Матвєєв
Фото: Facebook Андрій Матвєєв

Російський прозаїк Андрій Матвєєв мав свою невелику, але стабільну аудиторію. Писав мачиські брутальні романи про сурових уральських чоловіків. А от Катя Ткаченко, яку Матвєєв вигадав, таки справила сильніше враження на читачів-росіян початку 2000-х. Це були часи буму жіночої прози, і роман-фантасмагорію Каті Ткаченко прочитали як ідеальний зразок жіночого письма. Багатьом критикам по тому було дуже незручно, це так.

Жіночка з «Ремонту людців» переживає кілька любовних романів хрест-на-хрест (вона заміжня, до речі). В одному з її коханців можна легко впізнати самого Матвєєва. Паралельно героїня вживлює собі в тіло якісь магічні кристали, перетворюючись на кіборга-емпата. Наступний роман Каті – «Кохання юзерів-початківців» – розповідає про еротичний зв’язок тітки і племінника на тлі «штампування віртуалів» в рунеті 2000-х.

Заскочений увагою читача до підопічної, Матвєєв в своєму уже романі розказав історію про те, як і нащо він породив Катю Ткаченко. Його метою було довести, що жінка є завжди відбитком чоловіка, в літературі навіть і тим більше в літературі. Цей роман Матвєєва успіху творів Ткаченко і близько не повторив.

Джоан Роулінг – Роберт Гелбрайт

Фото: Getty Images
Фото: Getty Images

Чи є життя після Гаррі Поттера? Джоан Роулінг наполегливо це перевіряє, і відповідь поки що «на трієчку». Після завершення романів про Гаррі Поттера, Роулінг міняє видавця і літагента та виходить на ринок із «дорослим» романом «Випадкова вакансія». Ефект – близько до нуля: продано більше млн примірник, отримано більше млн негативних відгуків. А за два роки по тому в продаж поступає дебютний роман детективника Роберта Гелбрайта. Про автора повідомили, що він – колишній полісмен-криміналіст, який після відставки взявся за писання романів.

«Кувала зозуля» рекламували як перший роман серії про приватного детектива Корморана Страйка та його напарниці-секретарки Робін. Це був класичний роман-розслідування з колоритними персонажами і продуманий сюжетом. Він зібрав прихильну критику, і подейкували серед аматорів жанру про вражаючий дебют. Був проданий тираж всього під тисячу примірників, щоправда. І тут хтось твітнув про те, що роман написала Роулінг, базуючись насправді на її давнішньому інтерв’ю і на тому факті, що у нового автора і у зірки – спільний літагент і видавець. Роман Гелбрайта відправили на лінгвістичну експертизу, тоді уже Роулінг викрила себе. Продажі книжки за одні вихідні виросли на 4 тис. відсотків.

Вдала піар-акція? Можливо, хоча авторка це спростовує і розказує, що надсилала рукописи різним видавцям і отримала пару-трійку відмов. Те, що в результаті Гелбрайта видав саме видавець Роулінг – збіг. А за витоком інформації про псевдо стоїть юридична фірма, послугами якої користується Роулінг. Повіримо ясно що. Гелбрайт тим часом написав четвертий роман серії, завгрубшки в шість сотен сторінок (дуже нетипово для детективів). І далі буде. Перші три романи Роберта Гелбрайта перекладені українською.

Марина Гримич – Люба Клименко

Фото: УНІАН
Фото: УНІАН

Здається, Марина Гримич так офіційно ніде і оголошувала, що вона написала книжки Люби Клименко. Вони одна одній – не конкурентки.

Люба Клименко написала п’ять романів у 2008-2010 роках, найпопулярнішим із яких є «Пор’ядна львівська пані» (вона і перевидавалася була). На момент появи Клименко Гримич уже була відомою науковкою, очільницею успішного видавництва і авторкою «Фріди» та «Мак червоний у росі…», проблемних глибоких романів, що обмірковували теми ідентичності, жіночої зокрема. Але після другої Любиної книжки «Великий секс в Малих Підгуляївцях» стиль Клименко став очевидно впливати на прозу уже Гримич. Інтрига, хто ж авторка такої прекрасної та нереально смішної порнографічної (поза всяких конотацій, суто жанрове визначення) сучукрпрози, зникла.

Люба Клименко таки писала порнуху, яскраву і смішну. Вона використовувала всі жанрові штампи еротичної літератури, але нарощували їх на високий пафос рефлексивної «патріотичної» прози, яка була у нас в фаворі в середині 2000-х. Було ефектно і достатньо ефективно. Іще: навряд видавець довго розмірковував, чи братися за романи Клименко. Всі книжки її оприлюднювало видавництво, яке очолювала Гримич.

Авторка – Ганна Улюра

Першоджерело матеріалу

×