Олеся Бедзвін, співкураторка поетичного кластеру
Фестиваль було організовано ГО «Форум видавців» за підтримки Українського культурного фонду в межах конкурсної програми «Флагманські події»
Тепер, коли поетичний кластер уже завершився, яким він виявився для вас?
Мені здається, він вийшов живішим, ніж я його уявляла на початку. Коли ти збираєш програму, ти багато чого продумуєш наперед: теми, людей, зв’язки між подіями. Але потім приходять конкретні учасники, конкретна аудиторія, виникають розмови, яких ти не могла передбачити, і програма починає трохи жити власним життям.
Мені було важливо, щоб поезія цього року не замикалася всередині самої поетичної спільноти. І, здається, це спрацювало. Ми говорили про ментальне здоров’я, пам’ять, спільноти, різні міста, слем, про людей, які взагалі не пишуть поезію, але все одно можуть мати з нею дуже особистий контакт. Тобто поезія весь час виходила за межі формату «поет читає вірш поету».
І, мабуть, саме це для мене було головним результатом.
Яка подія або розмова відгукнулася вам найбільше на фестивалі?
Напевно, найбільше залишилась у пам’яті панельна дискусія «Згладжування кутів: чи поезія може об’єднувати?». Мабуть тому, що це питання насправді було присутнє в усій програмі, навіть коли ми прямо його не ставили.
Мені взагалі подобається, що на нього немає простої відповіді. Поезія може дуже зближувати людей, але може й навпаки загострювати відмінності, показувати те, в чому ми не згодні одне з одним. І мені здається, що це не проблема поезії, а одна з її важливих функцій.
Після фестивалю я якраз більше думаю про поезію не як про спосіб усіх примирити, а як про спосіб поставити людей в один простір і дати їм почути одне одного. Навіть якщо після цього вони не в усьому погодяться.
Команда Племені Твердого та Їржі Паш, чеський журналіст, під егідою якого реалізовували відеопроєкт «Поезія про ментальне здоровʼя», фото власне з події- презентації проєкту. На фото такж є 4 учасника/ці проєкту – Морті Блек, Оля Гонтар, Олександр Кудь та Остап Сливинський
У програмі кластера поезія постає дуже по-різному: як спосіб говорити про ментальне здоров’я, пам’ять, спільноту, досвід війни. Що, на вашу думку, об’єднує всі ці способи?
В усіх цих випадках поезія допомагає назвати досвід, для ословлення якого не завжди є готовою мова. Можна говорити про ментальне здоров’я, про війну чи про пам’ять мовою психології, історії, журналістики. Але поезія дозволяє говорити ще й про те, що складно вкласти в пояснення: про особисте відчуття, втрату, страх, близькість, пам’ять тіла, дивні й суперечливі емоції. Всі ці досвіди направду не є універсальними, хоч і містять спільне коріння – на це ми й навели оптику нашої спецпрограми.
І мені здається, що всі ці події насправді про одне: як людина за допомогою мови намагається зрозуміти, що з нею відбувається, і як через цю мову може зустріти іншу людину.
Причому для цього не обов’язково самому бути поетом. Власне, нам було цікаво спеціально залишити в програмі місце для людей, які поезію не пишуть.
Оля Гонтар виступає на мелодекламаційній сцені Ночі поезії
Чи була під час кластера якась фраза, текст або думка, яка вам відгукнулася і яку хочеться забрати з собою?
Виглядає, що заберу з собою саме думку про те, що поезія не обов’язково має бути зручною. Власне, у цьому для мене й цікаве поєднання «згладжування кутів» і «загострення ребер». Іноді поезія справді допомагає нам зустрітися, знайти спільне, пережити щось разом. А іноді вона навмисно показує різницю між нами, робить її видимою і не дає швидко її замазати.
Мені здається, нам зараз потрібні обидві ці можливості.
Що цьогорічний поетичний кластер показав вам про стан української поезії сьогодні?
Зайвий раз переконуюсь, що українська поезія зараз дуже жива і дуже різна. Вона вже не дуже хоче залишатися тільки літературним жанром у вузькому сенсі. Вона виходить у перформанс, музику, спільнописьмо, розмови про психологію, пам’ять, міста, спільноти. Вона шукає нові способи бути почутою і нових людей, з якими можна говорити.
При цьому мені не здається, що поезія через це втрачає себе. Навпаки, вона весь час перевіряє, для чого їй взагалі потрібна форма, голос, сцена, книжка, публічність.
І вчергове помічаю, наскільки спільноти зараз не централізовані. У програмі були люди з різних міст і різних поетичних середовищ, це дуже відчувається. Українська поезія зараз не звучить одним голосом, і мені здається важливим саме не намагатися зробити з цих голосів один – натомість мені хочеться, щоб вони могли звучати поруч: сперечатися, перегукуватися, іноді не розуміти одне одного, але все одно залишатися в одному просторі. Мабуть, для мене саме це і є ознакою живої поезії: не спільний голос, а можливість чути багато різних і знаходити між ними спільні точки перетину.
Виступ Яна з Zapaska