Тарас Лютий «Клопоти з собою (та іншими)»

Тарас Лютий «Клопоти з собою (та іншими)»

Коли б не зайшла розмова про кризу, хтось неодмінно називатиме її постійною. Почасти це слушно. Не те щоб розлади приходили й проминали непомітно — просто до їхньої мінливості слід уважніше ставитися. Передовсім варто розрізняти локальні та глобальні кризи. Перші непомітні й трапляються більш-менш регулярно — такі, зокрема, вікові, психологічні, фізіологічні, духовні, особисті, світоглядні, естетичні й однотипні кардинальні перетворення. Другі набагато примітніші — принаймні для зовнішнього ока. До них зараховують трансформації в колективі, суспільстві, культурі та загалом у світі. Порівнюючи кризи, наголошують на їхній схожості або ж унікальності. Деякі люди затято твердять, що розрух трапляється лише з ними, проте є й такі, хто настирливо вишукує достотні випадки в історії чи бодай у сторонньому персональному досвіді.

Зрештою, чим же вирізняються ці виразні стани на зламі? Перш за все, втратою попереднього статусу й поступовим набуттям нового. Людина безупинно перероджується, опиняється в нових умовах, усякчас до них звикає й освоюється. Декому несила задуматися про колишні чи майбутні зміни. Інші навмисно їх прагнуть, кидаються у вир можливого, нехай це часом і доволі болісний процес. Зауважмо, кожній особистості властиво, умовно кажучи, розмножуватися на силу-силенну власних двійників (до речі, не обов’язково тотожних між собою) — одначе якесь осердя після такого розмноження таки зберігається. Спостерігаючи за своїми фотографіями й уявленнями, тобто порівнюючи образи себе в минулому і тепер, іноді вдається схоплювати схоже та розбіжне.

Але що робити тому, хто опинився в карколомних поворотних пунктах життя? Будьмо щирі, замало стверджувати, що криза нагадує ситуацію, де конче зазнáєш чогось приголомшливого. Криза — це шок і випробування. Злами дуже впливають на людське буття. Безперечно, доцільніше було б перечекати, набравшись терпіння, проте пасивно пересиджувати якісь епізоди зовсім не годиться. Пройшовши порогові стани, кажуть: «Відтепер ми точно не будемо тими, ким були колись!» Поки щось безповоротно проминає, все одно доводиться знову і знову рухатися до перемін — не навмання чи навпомацки, а осмислюючи зазнане і почуте й збагнувши, що кризи мають потенційну природу, оскільки з одного боку актуалізують певні можливості, а з другого — щось безповоротно унеможливлюють. У перехідному періоді важливо не привчитися нехитро змінювати маски чи вправно грати завчені ролі, а спробувати остаточно не загубитися в круговерті подій. Так само неможливо раз і назавжди переродитися, навибиравши собі вигідних іпостасей. Без сумніву, комусь удається намічати шляхи до розвою й нестримно нестися в очікуванні подальших переломних моментів, не встигаючи затямити, що ж, власне, коїться.

Людина не спроможна передбачити геть усе. В цьому водночас небезпека і цікавість. Звідси й вибудовуються її парадоксальні стратегії: з одного боку, страх не дає наважитися на рішучі перевтілення, переродження, переоформлення, а з другого — несподівано допомагає звичка перелаштовуватися. Деколи ми знаємо, чого прагнемо, й уникаємо набридливого, а інколи навіть гадки не маємо, чому робимо такий вибір. Ще б пак, доволі клопітно постійно вибудовувати реляції до себе, фіксуючи поштовхи і зрушення, що з нами відбулися. Цих порухів не уникнеш, як не відцураєшся й того, що в нас раз у раз пробуджується Інший, а то й Чужий. Отак ми стаємо непередбачувані навіть самі для себе.

У кожному разі, наші уявлення про себе почергово приносять то постійне, а то мінливе. Дивна річ — ідентичності. Нагадуючи сукупність маркерів, якими позначається наша самість, вони раптом застигають у непорушну матрицю, котру, здається, годі скоригувати, — однак окремі відчайдухи намагаються небезуспішно доводити, що коригуються не лише національні, релігійні чи культурні особливості, а навіть стать. Звісно, часом нам таки вдається сконструювати якийсь постійний образ себе — нерідко підлаштовуючись під реальність, але подекуди й перетворюючи її.

Зміна обставин і реалій може спричинитися до цілковито несподіваного проєктування ідентичності. Поговорімо про її вужчі та ширші виміри. В межах однієї особи вужча ідентичність фігурує в рамках ширшої — так національна чи культурна ідентичності містять у собі низку індивідуальних проявів особи, пов’язаних із гендерними чи професійними ролями. Нерідко складові ідентичності не припасовані одна до одної. Через це стаються конфлікти або кризові ситуації й доводиться наново вибудовувати містки, які б поєднали невідповідності, хоч це й не завжди вдається.

Зовнішні причини теж впливають на невнормовані ідентичності. Виховання, освіта, медіа, ідеології, пропаганда — ось тільки невеликий перелік чинників, під чиїм впливом ми здаємось піддатливим для ліплення різнопланових форм матеріалом. Питання в тому, наскільки свідомо ми погоджуємося на це, а не в тому, чи здатні ми використовувати ці спроби внадитися в свій простір для творення самих себе в співіснуванні з іншими. Тож будемо порівнювати ідентичності з підхожими для входження у світ специфічними оболонками, що дають нам змогу існувати як цілком самобутнім істотам і вживатися в надіндивідуальні структури. Уявімо собі шафу з одягом, де вбрання не просто комфортне чи красиве, а спеціально розроблене для виконання певних функцій, взаємодії, ба навіть осягання ключових моментів. Наша самість передбачає наявність різних модусів Я, таких собі двійників, «ідентичностей», утворень із безліччю налаштувань, які допоможуть нам нарешті відбутись як особистостям, котрі самочинно проходять шлях від самоусвідомлення до презентації себе на вищому рівні.

У зв’язку з цим важливо дати відповідь на одне з вагомих запитань: «А що важливіше — існувати поодинці чи всім разом?» Хай там як, первісне формування ідентичності відбувається на локальному рівні — однак залишатися всуціль відокремленою одиницею неможливо. Щоправда, як колективна, так і індивідуальна ідентичність — не раз і назавжди встановлена сутність. Про це свідчать регулярні збурення в суспільствах останніх десятиліть, що ведуть до революцій або й запеклих збройних протистоянь. Таким чином, єдиної ідентичності на все життя бути не може, й тому-то в соціумі мусить ніби постійно укладатися нова суспільна угода, що дозволяє кожному переглядати свою окрему ідентичність на рівні індивіда і громадянина.

Окрім біологічних чинників, вряди-годи даються взнаки непрості цивілізаційні умови. Напруги чи навіть конфлікти виростають із середовищ, котрі норовлять заявити про себе на макрорівні, накидаючи свою позицію. Зовнішні втручання виглядають несправедливими, коли зникає повага й толерування Іншого. Війна може ставати додатковим чинником формування або й виборювання своєї ідентичності, і тоді змагання ідентичностей у вужчих рамках хоч і не зникне цілковито, але відступить на задній план, аби увиразнити щось загальніше, без чого врешті-решт не вийде прослідковувати свою унікальність на тлі більших формацій. Одначе на цьому рівні ще треба зрозуміти, що виглядатиме краще: стратегія незалежних індивідів, які вміють домовлятися, чи формування об’єднаної сили однодумців. Важко пристати до думки про відмову від локальної ідентичності на користь якоїсь загальнішої. Визнаймо, конфлікти між такими формуваннями виникатимуть і далі, але це зайвий раз доводить, що ідентичності — не застиглі оболонки. Їхній природі притаманно вступати в протистояння, позаяк остаточної стійкості їм усе одно не набути. Ідентичності пов’язані з постійними ваганнями, а точніше, зважуванням, примірянням і обмірковуванням свого статусу в соціумі чи в цілому бутті.

Наостанок зачепімо ще один сюжет. Численні розмови про пандемію, які повсюдно нуртують у карантинні часи, як правило, зводяться до того, що людство вкотре має справу з тривіальною загрозою, а не зі скільки-небудь серйозним викликом. Так само кружляють і невигадливі міркування, де пандемія — це чиясь злісна вигадка, хитра маніпуляція, в кращому разі — випробування, а в найгіршому — покарання. Попри брак рефлексій з приводу того, чи пандемія облаштувалася в світі назавжди, а чи невдовзі промайне, вона поволі стає фактором індивідуальної та колективної трансформації. Щонайперше про це свідчить наше вправляння в самоізоляції, яка скидається чи то на різновид самоув’язнення, чи на усамітнення, й показує, що на самоті в нас виникають змішані почуття. Щоб скласти про себе притомну думку, потрібно відокремитися від решти, а відокремившись, недовго й очманіти.

Хай що там буде далі, мусимо визнати: хоч кризові явища й не надто приємні, вони допомагають виявляти причини невдоволеності собою, бо ми всякчас потребуємо відповідей на численні запитання. Чому ми не завжди вчиняємо обачливо, буваємо агресивними та нетерпимими до іншості, нарочито відокремлюємо себе від усього чужого й намагаємося окреслювати свої горизонти? Чому воліємо змінюватися, хоч уважаємо себе доконечно сформованими створіннями, чому відкриті до новацій, але часом уперті й не годні поступитися ні на йоту нікому і ні в чому, легко зачудовуємося тим, чого не вміємо, але не завжди визнаємо здобутки ближніх, багато чого наслідуємо, наполягаючи на власній правоті, захищаємо скривджених, та не хочемо дати ради собі? В оцих багатозначних подвійностях ми й намагаємося себе знаходити.


Тарас Лютий © текст, 2020

Український тиждень © текст, 2020

Усі права застережені. Жодна частина цієї антології не може бути відтворена в будь-якій формі й будь-якими засобами без попереднього письмового дозволу ГО «Форум видавців».

© ГО «Форум видавців», 2020

Львівський книжковий ярмарок «Форум видавців»
15-19 вересня 2021 р