Катерина Калитко «Про що ми не поговорили?»

Ніч, і я сиджу з ноутбуком на кухні, вслухаючись у вигасання серпня за прочиненим вікном. Намагаюся робити кілька робіт одночасно, але виходить погано. Всі мої роботи так чи інакше пов’язані з мовою та тонкими її сенсами. Паралельно ми говоримо в чаті з подругою про те, що за пів року нової реальності мова почала розсипатися, втрачати свої первинні властивості, і як нею тепер користуватись — абсолютно незрозуміло. Така незрозумілість провокує безсилля багатьох людей, чия фахова діяльність пов’язана з мовою, — звідси їхні численні професійні й людські страхи, вигорання й нерозуміння того, як усе це функціонуватиме надалі.

Перші паростки такої тенденції я зауважила ще понад рік тому — навесні 2019-го, у розпал тріумфу електоральної демократії, якраз десь між першим і другим туром президентських виборів. Моє персональне безсилля полягало в тому, що по будь-якому більш-менш глибокому спілкуванні чи, боронь боже, суперечці я продовжувала розмову подумки: розгортала словник і шукала там значення особливо діткливих слів. Другі, треті, четверті, непрямі, неочевидні значення, що могли б зробити промовлене глибшим, відповідальнішим, не таким однозначним. Звісно, працювала ця технологія далеко не завжди.

Відтоді крихкість мови тільки наростає.

Легке жонглювання поняттям «нова нормальність» дещо лякає, бо ніби передбачає «стару нормальність» із абсолютно розмитими чи й відсутніми критеріями. Здається, її часто просто замінював комплекс відточених до автоматизму щоденних ритуалів без заглиблення в суть механізмів соціальної взаємодії. Тенденція до сортування людей за рівнем ужиткової потрібності, престижності й раціональної користі в окремо взятому житті впродовж кількох останніх років була надто очевидною. Тепер вона загострилася, стала травматичною або й відверто небезпечною. Пів року несподіваного локдауну на незрозумілих умовах, із нечіткими правилами й нездоровим політичним тлом на додачу зробили з нами те, на що не спромоглися сім років гібридної війни зі складними нейролінгвістичними технологіями. Взаємне нерозуміння тепер схоже на тріщини у крижині, які у фільмах жахів розділяють тих, хто ще має шанси вижити, і тих, хто вже гарантовано помре. Спостерігаючи за карантинним внутрішнім протистоянням культурних менеджерів, організаторів івентів та інших представників цієї раси, щоразу візуалізую ці тріщини. Поки одні намагаються дотримуватися етикету обмежень, прописаного так званою «новою нормальністю», другі вимагають свободи, зневажаючи посилені заходи безпеки, й насміхаються над першими. Ні, я не належу ані до табору «ковідних істериків», ані до табору «ковідних нігілістів» — лише з прикрістю спостерігаю, як колишні шорсткості, зазубрини на спільному ігровому полі, дрібні камінчики в черевикові культури, який ми всі носили до школи по черзі, мов діти з бідних родин, тепер прогризають величезні діри в тілі спільних цінностей. Ці рани наразі не гояться, а ліки для них, боюся, знайдуться ще пізніше за вакцину від нашої нової світової загрози.

Одна з найбільш наочних функцій культури — долання відстаней різного рівня і ступеня складності, зцілення розірваного, якщо завгодно. Але на зміну звичному, відшліфованому танцю щоденних соціальних ритуалів прийшла велика розгубленість і розірваність нашої коронавірусної весни, коли люди так віддалились одне від одного, що на піку карантинної істерії часом переходили вулицю, вгледівши ближнього свого. Я налаштовувала себе на позитив: здавалося, тут би й українському соціуму нарешті почати шанувати індивідуальні кордони, — але подібні процеси на нашому ґрунті завжди амбівалентні й помітно змінюють колективну свідомість. Тепер уже не знаєш точно, кого зі знайомих після цього півріччя тобі справді захочеться обійняти, навіть в умовах стовідсоткової епідеміологічної безпеки.

Медична маска стала для мене метафорою утрудненого мовлення. Ейфорія початку карантинної весни, коли всі тішилися вивільненому часові й планували використати його осмислено, на внутрішнє зростання, змінилася гіпервиробництвом цифрового контенту (онлайн лекцій, читань, презентацій, семінарів, зум-вечірок і всіх інших форматів, які стрімко увірвалися в наше модифіковане життя) і втомою. Мовлення девальвувалося, бо ж усі постійно говорять щось своє й виокремити з білого шуму щось справді цінне — справдешнє зусилля. А на обличчі живого ближнього на вулиці чи в робочій аудиторії — все та сама маска, яскрава чи темна, з клапаном чи без, строга чи з креативним принтом і акцентом на нюансах ідентичності носія. Говорити й невербально сигналізувати так само важко. Навіть невропатолог, щоб оглянути твій носогубний трикутник і прокоментувати загальний стан, просить спустити маску і втомлено знімає власну.

Закритий світ може виявитися значно більшою драмою, ніж здається на перший погляд. Тут ідеться не про красиву звичку літати лоукостерами на вікенд у Європу, аби подихати морем і поснідати смаженою рибою у Ґданську, прогулятися набережною Дунаю в Будапешті чи осіннім парком у віденському Шенбрунні. Йдеться про значно глибші речі: за умов критичної пласкості — будьмо відвертими й чесними у формулюваннях — світогляду більшості українських громадян, без глибоких знань про світ навколо й навіть бажання самотужки роздобувати ці знання багато чого замінила собою надивленість, можливість рухатися і фіксувати обабіч зовсім іншу картинку, дихати на повні легені, відчувати вітер свободи, що дме в обличчя. Відчувши його, навіть найяловіші євроскептики поверталися додому іншими людьми.

І ось теперішній світ, ніби бляшанка, закритий і запаяний пандемічними засторогами, помноженими на українську безалаберність, через яку експонента захворювання все повзе і повзе вгору, дуже швидко зажене нас назад у постколоніальну травматичну реальність, причому на таку глибину, що ми зустрінемося і з радянськими травмами своїх батьків і дідів, і з власними темними дев’яностими, і зі всіма забутими нереалізованостями вкупі. Десь у тій пітьмі сидить призабутий відчай стагнації, ферментації у власному соку, а від нього один малий крок до реалізації розмаїтих постапокаліптичних сценаріїв, де кожен окремий район міста легко перетворюється на удільне князівство і виряджає хрестовий похід у сусідній супермаркет на іншому березі річки.

Я продовжу свою темну казку далі, гаразд? У кожної такої відокремленої спільноти буде власна мова. Ну гаразд, не повноцінна мова, а так, ідіолект, утім, щодня менш зрозумілий сусідам. Живе мовлення — це інструмент творення пам’яті, так само живої. А раптом ми вийдемо в новий світ зі жменею цілком різних пам’ятей? Цю тривожну й ні на що не схожу добу зафіксують численні документи, медіаматеріали, блоги й навіть спорадичні пости у фейсбуці, хоча й там слова зазвичай вивірені й дібрані, бодай щоби не забанили. Але є щось особливо важливе у непричесаному, живому мовленні, оповіданні — щось первісне, від сидіння біля вогню в серці глухої ночі, коли темряві протистоять тільки вогонь, голос співрозмовника і його очі. Іншим формам комунікації з нею не впоратися. Я часто чула історії колег про панічні атаки різної інтенсивності під час онлайнового спілкування з великою аудиторією, коли просто фізично неможливо відфільтрувати енергетичні потоки й збагнути, хто з якою емоцією дивиться на нас із умовної цифрової «глядацької зали». Виявляється, це для нас так багато важило. І це кажу я, давня і переконана відлюдниця.

Відмовляючись брати в роботу термін «нова нормальність», я би натомість говорила про «нову вразливість» і «нову інтимність». Долання міжлюдських відстаней знову стало ризиком. Звісно, поки що не в середньовічному сенсі: вирушаючи пішки до друга в сусіднє місто, ми досі можемо бути впевненими, що нас не зловлять і не з’їдять змучені холодним літом малого льодовикового періоду селяни. Натомість онлайнове спілкування з близькими часто перетворюється на справжнє мінне поле: звичні слова робляться раптом цілком пустими брязкальцями або ж навпаки — несподівано сильно ранять, залишають відмітини на тижні й місяці, ви відмотуєте кілометри чатів назад, щоб зрозуміти, де саме між двома безневинними фразами провалилася потрібна чиста емоція, щоб за пів години вигулькнути в розмові оскаженілим містером Гайдом і розтрощити все навколо. Вміння обходити такі пастки і взаємно відчувати больові точки стає по справжньому інтимним, у чомусь навіть еротичним процесом.

І тут повертаємось до розмови з подругою. Ми говорили з нею про те, що сенс сказаного тепер часто розсипається і вловити його можуть тільки найближчі в момент висловлювання. Далі — втрачений момент, клацає пастка, дух віє, де хоче, але тільки не в надрукованих словах, а вони — потерть, прах, розвіяний над рікою. Завжди буде критично важливе, про яке ми не поговорили, яке не працюватиме, надіслане в чат навздогін відпущеній на волю емоційній хвилі. Хіба хтось вирішить ризикнути заради ближнього свого. Вдягти остогидлу маску і довго йти пішки до нього додому на інший кінець міста. Не наближатись надміру, бо це небезпечно, але бути поруч, бо не бути поруч — у чомусь іще небезпечніше. Чи знайти кав’ярню, яка ретельно дотримується епідеміологічних приписів, просто посидіти одне навпроти одного, вислуховуючи і вслухаючись. Зловити попутку і поїхати до когось в інше місто, щоб розділити трагедію або радість. Тримати здорову дистанцію. Утримувати спільний периметр.

Надалі, здається, це й буде маркер справжньої близькості, потрібності одне одному — готовність долання відстаней від людини до людини. Крізь усі непорозуміння, викривлення реальності з ефектом «риб’ячого ока», що їх витворює відстань і вимушене відлюдництво. Готовність інвестувати зусилля в порозуміння і зближення, хай навіть через набуття й подолання спільних нових травм, буде новою любов’ю нового і дуже дивного світу. Втім, раніше теж було так само. Просто, можливо, зараз для цього нам доведеться вкотре перевинайти мову культури.

Усі права застережені. Жодна частина цієї антології не може бути відтворена в будь-якій формі й будь-якими засобами без попереднього письмового дозволу ГО «Форум видавців».