Володимир Єрмоленко «Розмова філософа зі своєю тінню»

Володимир Єрмоленко «Розмова філософа зі своєю тінню»

Є щось магічне в історії про ковчег, тобі не здається?

У ній мене завжди дивувала віра в тотальне оновлення. Ной збирає тварин, по двоє від кожного виду, потім завіса опускається, вони переживають потоп, і все починається заново. Сьогодні це назвали б «перезавантаженням». Натискаєш таємну кнопку Reset, «зберігаєш дані», а потім усе починається спочатку.

Але в цьому є велика наївність, велика ілюзія. У житті Reset неможливий, розумієш? Бо завжди тягнуться корінці минулих переживань, минулого досвіду, минулої пам'яті, увесь цей «кеш», усі ці cookies, усі ці старі паролі — вони все одно прослизають крізь Reset. Тому, навіть узявши своїх тварин із собою по двоє з кожного виду, Ной не міг би почати все спочатку. Він перечекав усе на Арараті, окей, але десь на іншій горі — Кіліманджаро, Евересті чи Говерлі — сидів би інший Ной 2.0 зі своєю армією тварин, можливо, не такою досконалою, але все одно з армією тварин — і був би для цього Ноя 1.0 неврахованим елементом рівняння. І все зіпсував би.

Сьогодні так багато людей і країн шукають цієї таємної кнопки Reset. Хтось хоче «перезавантажити» владу, хтось — стосунки між Америкою та Росією, ще хтось — власні стосунки: люди вірять, що ми просто недосконалі комп’ютери, куди вторглися помилки, тому досить натиснути кнопку, звільнитися від вірусів чи нещодавньої пам’яті — і все буде окей. Люди хочуть бути машинами. Ти віриш, що люди можуть бути машинами? Кращими, ніж машини?

Людина — недосконала тварина, казав Ніцше, пам’ятаєш? У неї немає того, що є у тварин, — швидкості, гострих кігтів, ідеального слуху, крил, безпомильних інстинктів. Вона прагне компенсувати те, чого їй бракує, і в цьому прагненні стає Homo sapiens: вигадує інструменти досягнення швидкості, гострих кігтів, ідеального слуху, крил і навіть безпомильних інстинктів. Людина — тварина з величезною нестачею, яку вона заповнює завдяки фантазії та розумові.

Звучить не дуже компліментарно.

Але чесно. Людина — недосконала тварина, яка завоювала весь світ саме через свою недосконалість. Недосконалість виявилася її силою.

Коли з’явилися машини, ми почали імітувати вже їх, власні створіння. Ми захотіли, щоб наше мистецтво стало мистецтвом фабрик, машин і моторів, — так виник футуризм. Ми захотіли, щоб наші звуки були подібними до звуків металу, — і так з’явився рок-н-рол, а потім hard rock, а потім heavy metal. Ми захотіли бути схожими на роботів — і тому нашими улюбленими героями стали кіборги й термінатори. Ми стали сприймати машини як продовження самих себе — тому почали ототожнюватися з власними автівками. Втім, зрештою вийде щось інше: імітуючи тварин, ми ще більше віддалилися від них; імітуючи машини, ми ще більше від них віддалимося. Що більше машинізується наше суспільство, то непередбачуванішими, неавтоматичнішими ми стаємо.

Бачиш, боротьба з «автоматизмом» була великим прагненням мистецтва ХІХ і ХХ століть. Згадай музику доби романтизму: вона передусім прагнула бути непередбачуваною. Після шторму несподівано починався штиль, посеред штилю раптом налітав шторм. Згадай авангард ХХ століття з його прагненням шокувати та епатувати публіку. Ми вірили, що «неавтоматизм», «творчість» і «креативність» — це відповіді на всі запитання. Нині дуже популярна думка, що досить бути «креативним» у політиці чи економіці — і все піде добре. Але ми забули, що креативним може бути і зло. Путін, Трамп, міжнародний тероризм — дуже креативні.

Так, це протиставлення «автоматизму» й «креативності» — хибне. Воно затуляє собою інше, значно важливіше протиставлення — моральне. Бо якщо мета креативності — вбивство людей, то це просто креативне зло. Зло взагалі дуже винахідливе. Тому «креативність» і «винахідливість» самі по собі не є цінностями. Все залежить від того, чому вони служать.

Ми щойно говорили про Reset. Але хіба коронавірус не став ним для всіх наc? Хіба він не обнулив усе, що ми знаємо про себе самих, про своє суспільство?

Думаю, що ні. Вірус тільки загострює те, що з нами й так відбувається. Ми поступово занурювалися у світ віртуальної реальності й дедалі частіших онлайн-контактів — і вірус нас підштовхнув саме до нього. Він штовхнув нас у прірву віртуальності. Ми відчували, що світ став маленьким та взаємозалежним і все в ньому на відстані простягнутої руки, — і вірус нам це дуже наочно довів. Ми увійшли в світ швидкості, де перевагу мають гнучкі адаптивні системи, — і вірус змусив нас бути ще гнучкішими та адаптивнішими. Він нічого не обнулив, навпаки: він пришвидшив усе в десятки разів.

Але життя ніколи не рухається прямою лінією. Його лінії — це зиґзаґи. Хитання маятника. Тому те, що ти називаєш пришвидшенням, може бути шляхом в іншому напрямку. Ти ніколи не знаєш, щó за поворотом.

Поясни.

Стрибок, який ти описуєш, може бути стрибком у іншому напрямку. Візьми, наприклад, таку річ, як насолода. ХХ століття було гедоністичним. Воно принесло розширення простору насолод небаченій кількості людей. Те, що було доступно королям, герцогам чи заможним торгівцям, стало доступно пролетареві — принаймні західному. І сьогодні, здається, цей гедонізм дійшов межі. У західному світі епоха насолод змінюється епохою стриманості, епоха власності — епохою спільного використання речей (sharing economy), епоха підкорення природи — епохою прагнення самообмежуватись і захищати природу.

І до чого тут вірус?

Вірус підказує нам межі прогресу. Точки, де можна зупинитися. Зупинити божевільне споживання. Виявляється, для виживання та щастя потрібно не так багато. Виявляється, у багатьох сферах для роботи не треба щоранку їхати крізь усе місто й забруднювати повітря своєю автівкою, — отже, можна споживати менше бензину й нафти. Виявляється, нам не треба так багато одягу, бо можна тижнями сидіти вдома чи купити собі хату в провінції. Тому ти маєш рацію: вірус змушує нас здійснити якийсь стрибок у невідоме — але це може бути стрибок в інший бік.

Думаєш, ми досягнули піку споживання?

У західному світі — можливо. У тих частинах світу, які розвиваються, зокрема й нашій, ми тільки «входимо у смак». Але через одне покоління ця тенденція дійде й сюди.

Є ще одна річ, у якій світ досяг «крайньої точки маятника», після якої може піти рух назад. Це ідентичність. Точніше, її ігнорування.

Що ти маєш на увазі?

За останні пів століття головною «релігією» західного світу стали права людини. І мені подобається цей кодекс віри. Права людини завжди універсалістські. Вони виходять із того, що люди скрізь — це передусім люди. Але одна річ сказати, що люди — це передусім люди й вони мають рівні права, інша ж — сказати, що люди — це тільки люди, «люди без властивостей», і вони всі однакові. Це теж крайність. Рівність не дорівнює однаковості. Рівність передбачає різність. Зокрема різність ідентичностей. Я загалом поділяю ліберальний дискурс прав людини, але помилкою лібералізму в останні десятиліття на Заході було ігнорування теми ідентичності. Тому на цю тему кинулися праві й ультраправі. Ідентичність знову вибухнула — національна, расова, релігійна, сексуальна. Саме тому, що ліберали вважали її надто неважливою, почались екстремальні прояви.

Але коли всі опікуються питаннями ідентичності, як ми можемо знайти щось спільне? Пам’ятаєш фразу Жозефа де Местра «я ніколи не бачив “людей узагалі”»? «Я бачив французів, італійців, англійців, німців, завдяки Монтеск’є я навіть знаю, що можна бути персом, — але я ніколи не бачив “людей узагалі”», — казав де Местр. Сьогодні він міг би сказати: «Я бачив прихильників Трампа і Байдена, прихильників Зеленського та Порошенка, прихильників Лукашенка та білоруських протестів, я бачив гетеро- й гомосексуалів, але я ніколи не бачив “людей узагалі”». Доведена до крайнощів політика ідентичності робить порозуміння неможливим, бо кожен для тебе стає «іншим» та «чужим».

Але стирання ідентичності — теж крайність, теж фундаменталізм. Велика помилка плутати рівність із однаковістю. Ми різні, ми не можемо бути однаковими.

Тому велике завдання сьогодні — зробити ідентичність неагресивною. Ідентичністю квітів, а не стріл. Культури, а не зброї. Як зробити так, щоб, захищаючи своє обличчя, свою мову, свою історію, не вважати загрозою для себе інше обличчя, іншу мову, іншу історію?

Ти ж розумієш, що це утопія? Світ не тільки горизонтальний, але й вертикальний. У ньому постійно є точки влади — політичної, економічної, культурної. І є боротьба за цю владу. А в цій боротьбі завжди є ті, хто виграв, і ті, хто програв.

Так, я розумію. Але велике питання полягає в тому, чого з плином історії у людства стає більше — вертикалі влади чи горизонталі вільних стосунків. Філософія ХХ століття (критична теорія, Мішель Фуко, П’єр Бурдьє) призвичаїла нас до думки, що в усьому треба шукати владу, що всі стосунки — це стосунки влади. Я в цьому дуже сумніваюсь: як на мене, від рабовласництва, феодалізму, абсолютизму, авторитаризмів людство пройшло величезний шлях зменшення ролі формальної влади. Так, є безліч векторів впливу і контролю. Сьогодні вони стають тоншими, ніж раніше. І я не вважаю, що колись «влада» геть зникне, що буде «the end of power», як стверджує Мойзес Наїм, — але загалом влади стає менше, ніж раніше, і примус стає значно менш дієвою формою управління.

У цьому сенсі ключове нинішнє запитання — хто переможе: ліберальна демократія чи новий авторитаризм. Як ти розумієш, для України воно екзистенційне. Якщо переможе новий авторитаризм, ми знову втратимо свою державу.

Битва між ними загострюється, це правда. Авторитаризм сьогодні зухваліший та ефективніший, ніж раніше. І я не тільки про Росію, а й про Китай, Туреччину, авторитарні тенденції в Європі.

Але подивися на Білорусь. Раптом з-під цього авторитарного чобота проростає суспільство, яке повстає проти насильства. Самоорганізується. Прагне свободи. З-під чобота суцільної вертикалі проростає розмаїта й жива горизонталь. І саме в ній говорить історія.

Виявляється, в історії теж є хвилі. Вгору та вниз, вперед і назад. Ми зараз справді бачимо, що багато останніх десятиліть б’ються об берег, немов хвилі, і йдуть назад або течуть в якомусь іншому напрямку — як ріка, чийого вигину за поворотом ми ще не бачимо. Ми хотіли бути кращими тваринами, а стали геть іншими, від тварин віддалившись. Ми хотіли бути передбачуваними, як машини, а стаємо дедалі непередбачуванішими. Ми хотіли насолод, а тепер прагнемо самостримання й задоволення малим. Ми хотіли стерти ідентичність, стати «такими, як усі» — а отримали бунт ідентичностей. Дехто хотів згорнути демократію і спровокувати її розпад зсередини, але раптом народ повстає проти авторитаризму там, де цього ніхто не чекав.

Можливо, в цьому і роль ковчега? Відчувати хвилі? Позбуватися ілюзії, що ти стоїш на твердій землі? Можливо, Ной просто взяв людей і тварин із твердої землі, землі ілюзій, що все завжди буде так, як сьогодні, — і кинув їх у море, тобто в історію? У це постійне тремтіння, хитання, хвилювання? Можливо, в цьому й був сенс?

То потонемо, як «Титанік», чи випливемо, як Ноїв ковчег?

Не знаю. Але принаймні у нас є корабель.


Володимир Єрмоленко © текст, 2020

Усі права застережені. Жодна частина цієї антології не може бути відтворена в будь-якій формі й будь-якими засобами без попереднього письмового дозволу ГО «Форум видавців».

© ГО «Форум видавців», 2020

Львівський книжковий ярмарок «Форум видавців»
15-19 вересня 2021 р