Вікторія Амеліна «Колись невидиме, або Worldexit»

Вікторія Амеліна «Колись невидиме, або Worldexit»

Світяться кафе, заправки й карта Америки в навігаторі. Ревуть увесь вечір харлеї, наче всім байкерам по дорозі з нами. Та найважливіше — невидиме і нечутне.

Ми зупиняємось у місті, схожому на кіно, яке крутили в моєму дитинстві у щойно приватизованих кінотеатрах: забудова 1970-х, пониклі пальми, викидайли на фейс-контролях клубів, надлишок кольорового світла та знову — байкери. І ось ця жінка, яка увірвалася за мною в ліфт, напевно, приїхала до океану харлеєм. Вона могла би зніматися в тому кіно: розпущені сиві коси, як у Патті Сміт, усмішка людини, яка не боїться — ні зморщок біля очей, ні новин.

Березень 2020-го.

Америка завмерла в очікуванні: готуються ліжка в лікарнях, зростає напруга, кількість теорій змови та хворих на COVID-19. Але ще нічого не ясно — сезон примарного миру, як у поезії Волкотта. Ми ще не вдягнули маски, та їх уже годі купити. Байкери ще збиваються в зграї, та хтось уже продає їм футболки «Я пережив корону». Викидайли пропускають всередину розгублених літніх мачо. Але ритуали вже змінюються. Гості дешевого «Хілтона» не заходять у ліфт разом — чекають на відстані, усміхаються. Ти, жінка, вічно загрожена, знаєш цю криву посмішку: такою вибачаєшся перед незнайомцями, з якими вночі не зайдеш у ліфт.

Байкерка заходить за мною, звично тисне на кнопки. Так, ніби нічого в світі не відбувається. Взагалі.

Синдром рятівниці — також хвороба в певному сенсі. Я вперто змушую себе лізти не в своє діло. Так раптом хочеться, щоби ця жінка з групи ризику не потрапила у статистику. Я звертаюсь до неї, стараючись не звучати надто серйозно: кажуть, що й кнопки в ліфтах тепер небезпечні.

Байкерка, схожа на Патті Сміт, сміється. Втім, обіцяє: в номері одразу помиє руки — з нею все буде добре. Сміємося вже разом.

Я виходжу. Ми більше ніколи не перетнемося.

За кілька днів у мене з’явиться дивний набір симптомів. А ще за тиждень я знатиму, що знайомий, із яким ми контактували, в реанімації з COVID-19. Я знатиму, що, мабуть, у ліфті саме я була небезпечною.

Здавалося, що загроза — зовні, залишена кимось безособовим на кнопках із номерами поверхів. Але цього разу біля ліфта, можливо, вперше слід було боятися саме мене. Я розсмішила, прагнучи допомогти, тільки ж сміх — серія подихів, обмін повітрям, майже як поцілунок.

На COVID-19 тоді тестували політиків, зірок Голлівуду й серйозно хворих. Я аж ніяк не вмирала, тож не зверталась по допомогу. Спроби згадати, кого я могла мимоволі заразити, заважали спати сильніше, ніж біль у грудях. Умирали інші: різні, але переважно такі, як та сивокоса.

У мережі можна знайти візуалізацію передачі інфекції: умовні двоє в крамниці, один кашляє — краплі формують хмару. Невидима у житті, яскрава у відеоролику, хмара, наче зграя птахів, розлітається над стелажами, як над кордонами, і огортає іншого. Усе вирішує сума печальних факторів, хоча люди, розділені споживчими товарами, мов пінкфлойдівською стіною, навіть не бачилися.

Пандемія 2020-го — передусім про смерть і про життя, поставлені на паузу, наче ролики в інстаграмі. Але не лише. Пандемія — вправа з концентрації на невидимому. Складна вправа для людства, схибленого на візуальному, звиклого вважати, буцім того, чого не зафіксували камери, наче і не було.

Недарма і Сергій Плохій, і Френсіс Фукуяма порівняли COVID-19 із Чорнобилем. У радіацію теж можна було не вірити — хоч би десь у Кремлі. Та вона все змінила. Невидима загроза для всіх, незалежно від лояльності до радянської влади, радіація змусила бачити й інше «невидиме» — брехливість, репресивність, слабкість системи. Хоча хто направду не знав? Усі ж знали — не всіх обходило.

Що ми так само вже знали, та тепер, у 2020-му, це стосується саме нас? І відвертатися від невидимого, як радянські обивателі від політв’язнів, дедалі важче. Чия брехня, безвідповідальність?

Може, влади Китаю? Так. Усі порушення прав людини, вбивства на Тяньаньмень, табори й Гонконг нас не обходили. Якість китайських товарів обурювала більше, ніж табори. Але пандемія з усіма наслідками, пандемія, якої, мабуть, можна було уникнути, якби не безглузда, майже совкова брехня, — стосується тепер нас.

Некомпетентність нашої влади? Так. І за нами, українцями, це повторять, приміром, американці. Перед пандемією вже тривала інфодемія з ускладненням у вигляді популізму. Прикметно, що розповсюдилися ці явища так само швидко, як вірус. І не те щоб інфодемія нас не обходила: навпаки, ми в ній давно на передовій, ось тільки часами плутаємо поширення хвороби з боротьбою — як я в готельному ліфті.

Слабкість світової спільноти? Так, лідерів на планеті не виявилося, навіть просто дорослих мало.

Та чи тільки в урядах річ? Чи відбувся загальний «призов»?

У візуалізації двоє в крамниці, розділені стелажем, не мали облич. Можна уявити на їхньому місці кого завгодно. Нехай будуть українці: 2014-й, жодних вірусів, один купує товари, вироблені в Росії, інший — загине під Іловайськом. Перший просто так звик. У його місті війна невидима, наче радіація, наче вірус. Навіть більше: на відміну від COVID-19, війна так ніколи й не втрутилася в повсякдення. Хтось, невидимий за рядами товарів, нас захистив.

Випадкова оплата однієї кулі не робить із людини винного. Винний Кремль і той, хто стріляв. Необережна байкерка могла б заразитися де завгодно. Але ж ми — причетні?

Ми всі повторювали, що світ взаємопов’язаний як ніколи. Та хіба ця красива мантра стосувалася саме нас? Нас — завжди.

Девід Фостер Воллес у 2003-му дивувався: американці не бачать невидимих взаємозв’язків. Після 11 вересня хочуть почуватися захищеними й через це купують авта, які споживають більше пального. Письменник бачив взаємозв’язок нафтової залежності, воєн і окремих бензобаків. Нікого не звинувачував, дивувався: чому не бачать усі?

У нас із Воллесом спільне безнадійне заняття — література. Писати прозу — це бачити та оприявнювати невидимі взаємозв’язки. Тільки, знаєте, 2020-й виконує цю роботу краще за будь-кого з нас, навіть за Воллеса.

З часів Гільгамеша людство найбільше чарує, здається, один сюжет: про те, як приходить велике зло — Хумбаба, Мінотавр, Кінг-Конг. Воно концентроване й зникне, лиш мають знайтись герої. Більшості не доведеться робити нічого, вона не причетна. Та 2020-й амбітний — не пише за схемою.

Людство просять залишити в спокої супергеройський костюм. Перемога над пандемією потребує не лише героїзму меншості, хоча і його також. Нас усіх просять не героїчно вмерти — тихо змінити спосіб життя. Наше повсякдення, виявляється, не невинне. Рутина — не другорядна. Ми весь час причетні, рятуємо й знищуємо — буденно. Одне одного, всі разом.

Меншість завжди віддавала життя, коли більшість не хотіла віддати анічогісінько. В Україні це точно так. 2020-го правила безпеки в спільноті обов’язкові, як призов до армії. Та якщо більшість відкосить, добровольці вже не врятують.

У квітні батько розказує телефоном: його бізнес виявився essential, себто суттєвим, такі тепер називають передовою. У батька компанія з управління будинками у Торонто. Не те щоби він раніше не пишався своєю працею, але дезінфекція тих самих кнопок у ліфтах раптом виявилась питанням життя і смерті. Ніхто не злітає в трико супермена до хмарочоса — хтось має контролювати, що кнопки в його ліфтах безпечні.

Ми також знаємо: аби зруйнувати половину Бейрута, досить забути на складі аміачну селітру. Аби поставити світ на паузу, досить звично брехати про досягнення партії. А раптом завтра підтвердиться: аби зруйнувати світ, досить було щодня купувати поліетиленовий пакет?

COVID-19 сповільнив чиїсь життя, та глобальні процеси — пришвидшив. Технології стеження не наражатимуться на опір: демократії стануть ефективнішими, режими — нездоланними. Бідні вже на межі, «Амазон» заробить іще кілька мільярдів. Діти освічених отримали на карантині більше, ніж дала б школа. Та були й інші — яких забили вдома до смерті. Імперії й диктатури, як і домашні тирани, стануть агресивнішими — українцям не треба пояснювати. Популісти ще більше брешуть і фатальніше помиляються. Ми продукуємо ще більше «інфошумів». Автоматизація виправдана, тож робочі місця танутимуть ще швидше, як, врешті, й льодовики. Кожна глобальна проблема потребуватиме глобального рішення й залученості всіх. Де всі?

Ось я: пишу цей текст на макбуку, деталі якого, ймовірно, виготовили в’язні китайських таборів. Мільйони «не бачать» зв’язку, тож уйгури залишаться там, в ув’язненні. Чи я хочу бачити? Мені, знаєте, подобається макбук.

Але ілюзія непричетності б’є рикошетом. Виборці країн, що торгують із Росією замість санкцій, не бачать зв’язку торгівлі з загибеллю українців.

Часом хочеться «повернутись» туди, де всі ще окремо, менше взаємозалежностей, а отже, й відповідальності. В кожного часом напади свого маленького Brexit’у — свій Worldexit.

Деякі українці вірять, що «повертаються» до індивідуалізму докомуністичних часів. Але ж і тоді пожежу гасили разом — або згоряло пів міста. Непричетності до локальної спільноти не було ніколи. І непричетних до людяності — немає. Ми ж усі це насправді бачимо.

Я назвала есе «Колись невидиме» — так називалася фотовиставка 1967-го в нью-йоркському MOMA. Фото, відзняті з дослідницькою метою, експонувалися не через наукову цінність. У зображеннях «невидимого», надто малого, далекого чи швидкого для неозброєного ока, куратори бачили узгодженість, ясність, красу — красу світу, яка врешті-решт оприявнилася.

Я певна: наша пов’язаність, переплетеність і близькість варті ще більшого зачудування.

Цього не зафіксує жодна камера, а отже, в добу візуальності нашої пов’язаності наче й немає. Та судячи зі швидкості поширення бід на планеті, ми всі майже цілуємося — чи сміємося — разом.

У квітні, під час карантину, справжня Патті Сміт читала онлайн поезію Рільке, «Дуїнянські елегії». Там є така влучна фраза: «з краси починається жах». Я знаю, як страшно дивитись на себе причетного — в павутині взаємозалежностей, прекрасній, але міцній.

Заплющити б очі та «повернутися» в уявлену автономність. Іти в натовпі, щоби не бачити в ньому людей, і щоби тебе, справжнього, не побачили. Та я перефразую Августина, який так казав про любов до Бога: дивіться на людство — й чиніть як хочете.

Дописуючи цей текст, я здала кров на антитіла до COVID-19. Я боялася знати, що в мене був саме коронавірус, — знову згадувати всіх випадкових, у ліфтах, музеях, кав’ярнях.

Та мені пощастило. У світі від COVID-19 померло 750 000 людей, але, здається, ніхто — через мене.

Зрештою, байкерка ж обіцяла: в неї все буде добре.


Вікторія Амеліна © текст, 2020

Усі права застережені. Жодна частина цієї антології не може бути відтворена в будь-якій формі й будь-якими засобами без попереднього письмового дозволу ГО «Форум видавців».

© ГО «Форум видавців», 2020

Львівський книжковий ярмарок «Форум видавців»
15-19 вересня 2021 р