Літературні міграції. Історія Ярослава Мельника

[:ua]До Форуму видавців – всього лиш літо. Фокусна тема – Межі кордонів, у рамках якої продовжуємо серію розмов з українськими письменниками-мігрантами. Чергове інтерв’ю відбулося з письменником Ярославом Мельником, який мешкає у Литві та Франції і є успішним автором у цих країнах. Лауреат премії «Книга року BBC-2013» за роман «Далекий простір». Нещодавно у Ярослава Мельника відбувся тур Україною з презентацією книги «Маша, або Постфашизм», яка вийшла у Видавництві Старого Лева цього року. Ви розпочали свою літературну кар’єру у 80-х роках перш за все як критик, брали активну участь у тодішньому літературному процесі. Що стало причиною переїзду в іншу країну? Це довга історія. Так, тоді я був дуже активним критиком, більшості запам’ятався завдяки дискусіям з Миколою Рябчуком, тоді також молодим критиком (лише трохи старшим за мене). Однак так сталося, що до мого переїзду спричинився цілий ряд обставин: від особистих до суспільних. Після закінчення української філології Львівського університету з червоним дипломом мене, тоді вже досить відомого, незважаючи на юний вік, критика запевнили, що залишають працювати на кафедрі української літератури, з перспективою вступу до аспірантури у найближчий рік. Однак втрутився п’ятий відділ КГБ, який наклав заборону на те, щоби я залишався в «гнізді націоналізму», яким вважалася тоді українська філологія. Причина досить проста: мої батьки були репресовані за українську ідею і пройшли через ГУЛАГ. Я був сином в’язнів ГУЛАГУу. Фактично мені перекрили шлях до університетської кар’єри. Майже певен, що якби не цей момент, я сьогодні був би професором Львівського університету. В студентські роки у мене навіть кличка була «професор»... Але замість аспірантури я отримав направлення (тоді було обов’язково після вузу відпрацювати три роки «за направленням») в школу на Схід, в російськомовні регіони, десь туди, де зараз АТО. Після цього я відчував себе дуже незатишно і душно в Україні, до цього ще долучилися особисті обставини, і я вирішив залишити Україну, поступив в аспірантуру Літературного інституту ім. Горького в Москву. Ну а після аспірантури – опинився ще в іншому середовищі, в Литві, знову ж особисті обставини, плюс бажання втекти у ще глибшу «внутрішню еміграцію». Тоді багато хто «ховався» в Прибалтиці. Досить згадати потяг Бродського до Литви, коли він ще жив в СРСР. Прибалтика тоді була «маленьким Заходом», із спеціальним статусом, там тиск системи відчувався не так сильно. Потім у моєму житті з’явилася Франція, з якою я дуже зв’язаний. Як культурно, так і особисто. Якими пам’ятаєте свої перші місяці у новому середовищі? Чи творилося тоді і чи не було у Вас відчуття «життя і творчості на еміграції»? Як видно з моєї химерної біографії, мене до зміни місця проживання штовхали обставини. За великим рахунком, я змінив чотири середовища. Львів, Москва, Вільнюс, Париж... Це як чотири різних світи. Для мене це були ніби сходинки до все більшої свободи. В Україні в брежнівські часи все дихало тоталітаризмом, в Москві було більше кисню, у Вільнюсі ще більше, особливо коли на моїх очах розпався СРСР, я був свідком і в певному сенсі учасником подій у Вільнюсі, коли Литва на очах у всього світу вийшла з обіймів імперії. Бачив танки на вулицях, чув постріли, стояв біля литовського Сейму. Це був прообраз Майдану... Ну а Париж – це було вже справжнє запаморочення від кисню. Такої свободи думки я ще не знав. Париж мене переорав і зробив з мене того, ким я є. Відчуття себе «емігрантом» у мене ніколи не було. І ще тепер, коли мене зараховують до «емігрантської», «діаспорної» літератури, я це з собою не співвідношу. Хоча критики мають право формувати ці поняття. Просто ці поняття завжди були і є умовними. Твоє зображення в дзеркалі це зображення в дзеркалі, не більше. Скільки людей – стільки дзеркал. А свобода – це свобода від дзеркал, це внутрішнє дзеркало. У моїх творах свобода так чи інакше – центральна тема. Чому Ви на чверть століття зникли з українського літературного процесу? Чому не повернулися раніше? Пояснень кілька. Одне з них – психологічне. Повертатися туди, де вже встановилася нова ієрархія авторитетів? Починати з нуля? Не бачив свого місця в тій ієрархії... Про мене-критика вже забули (як мені здавалося), про прозаїка нічого не знають... Очевидно, це був якийсь комплекс, ми всі їх маємо. Окрім того, мені здавалося, що я пишу прозу, яку ніхто в Україні не пише, там зазвичай не вказані ні місце дії, ні час... Тому мене не зрозуміють і не сприймуть. Щасливий, що помилявся. Литва-Франція-Україна… Різні люди, традиції, суспільство. Чи не важко Вам творити серед різних культур? Ні, навпаки – це цікаво. Сказав би, це збагачення. Це розширення горизонтів, яких так прагне людський дух. На щастя, я потрапив в нові середовища вже сформованою особистістю і брав лише те, що цій особистості було потрібно. У Литві є прекрасні, справжні поети, а я завжди був чутливий до талантів, ще з часів, коли писав про поезію (у 80-х я в основному писав про неї). Там прекрасні фотографи, режисери, актори... А Франція дала мені рій нових думок – там особливо сильні філософія, інтелект. Ви пишете і українською, і литовською мовами. Чи є у Вас тексти написані лише однією із мов? Чи не перекладаєте самі свої тексти, наприклад, із української на литовську чи навпаки? Я би не назвав це перекладом – швидше це написання заново. Адже інша мова це інший світ. Мені просто цікаво пробувати писати різними мовами. Або переписувати. Це суто професійне задоволення. Це можна порівняти зі скульптором, якому цікаво створювати скульптуру не лише з дерева, але і з каменю, і з глини... Мови – це той самий матеріал, інструмент. Коли мене питають, чий я письменник – український чи литовський, чи, може, французький (бо я пишу і французькою), я навіть не розумію, про що питають. Я і український, і литовський письменник. Так є за фактом. Мене трохи коробить це мислення, коли людину хочуть покласти «на поличку», тоді як вона просто «по поличках» не розкладається. Чи відчуваєте різницю, коли пишете для литовського, українського чи франзуцького читача? Чи має бути література прив’язана до національного ґрунту? Писати для певного національного читача? Ні, цього у мене нема і я не зміг би писати «для когось». Творчість – самодостатня. Може, це було би актуально і думав би по-іншому, якби моя творчість була прив’язана до української, литовської чи французької конкретики. Однак так вже сталося (і сталося само собою), що мене цікавить людина як така, чому вона є такою. Якою вона мала би бути. В якому світі ми живемо. Хто ми такі і нащо. А ці питання актуальні для представника будь-якої нації. Може «хто я такий?» більше актуально, ніж усе інше... Бо щоби чимось цікавитися, жити, треба знати, хто це цікавиться, хто живе... Мене вражає те, що люди живуть, не знаючи і не намагаючись знати, хто вони такі. Їх не дивує сам факт їх буття. Тоді як це абсолютно незрозуміло. Ми навіть не знаємо, звідки йдуть наші почуття, наші реакції, наша думки. Наскільки вони наші... Це все теми моїх книг. А патріотизм... Це інтимне. Він не обов’язково має виражатися у виборі теми. Я думаю, що є чимало інших письменників, які можуть і повинні писати про УПА, АТО... Я пишу про те, що знаю краще, про сфери, в яких надіюся сказати щось нове. Як тоді Ви співвідносите актуальність «вічну» і «насущну»? Які між ними стосунки? Наведу такий приклад. У романі «Далекий простір», книга року BBC-2013, нема жодного слова про Україну, це роман про видуманий світ, однак книга з її пафосом свободи і протистоянням системі та неправді прозвучала дуже актуально в часи останнього Майдану. Тепер мій новий роман, в якому також нема слова «Україна», несподівано звучить актуально в контексті того, що відбувається на Донбасі... Я вже не кажу про світові тенденції радикалізації і неофашизації, дегуманізації суспільства. Яким можете описати свого «ідеального читача»? Це людина, яка може тонко відчувати (чутлива) і знаходить задоволення в думанні. Це людина «серця і думки». Справжнє серце мудре, а справжня думка має серце. Натомість є просто поверхові почуття і є словеса замість думки. У книзі «Чому я не втомлююся жити» окремі із оповідань присвячені темі творчості. Ви пишете про взаємозв’язок автора і героя, описуєте сам процес написання художнього тексту… Серед усіх доріг-облич-справ чи не є література тим, що дозволяє Вам «не втомлюватися жити»? Сказав би так: література це лише одні із ліків, які не дозволяють втомитися жити. Однак є ще інші види мистецтва, є ще природа, медитація, а врешті Бог... В людині закладена так звана “воля до життя”, як казав Шопенгауер. Є страшні долі, є люди, для яких ноша життя неможлива. А вони живуть. Чому вони себе не вбивають – це велика загадка. Чому життя перемагає. Якби не було закладено волі до життя, людство давно покінчило би життя самогубством і на землі сьогодні ніхто не жив би. Вже від однієї думки, що нас чекає смерть, можна себе вбити. Дуже важко зрозуміти, нащо жити, якщо все кінчається нічим. Тоді залишилися би на Землі лише тварини, які живуть в раю незнання. Згадаймо про дерево пізнання в Біблії. Ваш новий роман «Маша, або Постфашизм» можна охарактеризувати і як трилер, антиутопію і як футуристичний роман. Водночас, попри захоплюючий сюжет і фантастичних героїв у ньому йдеться про справжні цінності, про добро і зло, межу людської жорстокості… Наскільки глибоко можна проговорювати такі важливі речі, послуговуючись саме таким жанром, адже у більшості читачів захоплюючі трилери асоціюються лише із способом розваги? Саме в такому жанрі і можна донести щось глибше. Адже все інше було би позбавлене енергетики, занудством. Навколо багато книг, де в автора багато різних думок, але це саме думки, а не проза, живі картини, живі герої... Філософську прозу чомусь розуміють як щось нецікаве, занудне, багатослівне, де все тоне в словесах... Однак якщо ми уважно придивимося до життя, то там філософія захована в подіях, сюжетах, людських долях, вчинках... Зараз популярна дифузія жанрів. Мій роман вийшов саме такий. Назвати мій новий роман трилером – велика умовність. Його можна так назвати, якщо зважити на динамічний сюжет, на момент переслідування героїв, на присутність в романі «саспенсу», інтриги, непередбачуваності. Але, кажу, це умовність. Мій попередній роман «Далекий простір» про світ незрячих і ціну прозріння, за цими ознаками, є трилером. В жодному разі не порівнюючи себе з Достоєвський, зверну увагу на його «Злочин і кару». За зовнішніми ознаками це детектив! Вбивство і його розслідування. З іншого боку, він по суті відрізняється від детективу, як ми його розуміємо. Чи плануєте приїхати на цьогорічний Форум видавців, коли презентуватимете свою нову книгу «Маша, або Постфашизм» в Україні? Хотів би. Надіюсь. Львів це місто моєї юності, я там прожив десять років. Як часто буваєте на Україні і чи не плануєте повернутися сюди жити? Буваю три-чотири рази на рік і періодами навіть тут живу. Тут живуть мої рідні. А «повернутися жити» – це звучить дивно в епоху, коли за 50 євро за дві години можна опинитися в Україні. Я говорю ці слова з Вільнюса. Я тільки що прилетів сюди з Парижа, це зайняло дві години. А завтра буду у Києві. Це займає 1 годину. Ми живемо в епоху глобалізму, у фантастичному світі-казці, який перевершує фантазії будь-яких фантастів. І всі наші поняття з минулого – про «емігрантів» і «не емігрантів», про «діаспорну» і «не діаспорну» літератури – приречені на трансформацію, якщо не на зникнення... Світ стискається в маленьку кулю. Нагадує долю наднової зорі, чиє ядро спочатку стискається, а потім вибухає вражаючим сяйвом. Все йде до апокаліптичного вибуху. Або неймовірного свята. Я не знаю, чи ми маємо цього боятися. Все залежить від нашого світовідчуття. Адже і у християнстві кінець світу – це не лише трагедія, кінець, але і початок. Зустріч з самим Богом і початок нового, духовного буття. Бо сьогодні людина ще не стала людиною, це лише її проект – є лише проблиски духу в темряві духовної ночі. Бо сьогодні ми подібні до тих сторів з мого роману, які хоча і мають людські тіла, але ще не схожі на людей. Але вони можуть стати людьми і стають ними. Нагадаємо, раніше ми публікували інтерв'ю з Василем Махном та Павлом Ар'є Розмовляла Мар’яна Зеленюк фото: vydnonstop.in.ua[:]