Андрій Цаплієнко: «Коли я допишу цю книжку, ми переможемо»
Зустріч не для слабкодухих, зустріч про війну, журналістські стандарти та їхні скелети у шафах.
Все це про лекцію Андрія Цаплієнка (далі — А.Ц.) та Мар’яни Савки (далі — М.С.) «Руйнуючи стіни: про досвід журналіста на війні та у літературі. Про роман «Стіна»». Ми підготували для Вас найбільш влучні уривки діалогу: уривки, які навчають і які лякають.
М.С.: Андрій Цаплієнко — це журналіст, якому не потрібно представлятися, його найбільше впізнають завдяки тому, що він журналіст, який своїми матеріалами творить велику справу. Андрій у професії так давно, що він вже є таким справжнім взірцем для молодих журналістів. Це людина, яка живе на межі якихось своїх можливостей організму. Він завжди там, де найстрашніше. І сьогодні ми представляємо вам роман «Стіна».
А.Ц.: Друзі про цю книгу кажуть: «Читаєш — і бачиш цей фантастичний світ, світ 2054 року, світ постапокаліпсису на території майбутньої Росії. Знаєте, насправді весь мій журналістський досвід допоміг мені це зробити настільки влучно. І не тільки позитивний досвід. Адже, знаєте, у кожного журналіста є такий досвід, особливо у тих, хто працює на війні, є свої скелети в шафі, про які він не говорить, не хоче говорити, не хоче згадувати. Але ці речі не дають йому спокою протягом всього життя.
М.С. Про морально-етичний вибір… Ну, напевно, це така річ, вибір якої людина робить самостійно. І я не знаю чи можливо навчити такого на факультетах журналістики. Робити будь-який морально-етичний вибір у критичних ситуаціях.
А.Ц.: У книжці «Стіна» мій герой постійно робить вибір. У певних деталях оцей моменту вибору героя я брав із себе, зі своїх емоцій, своїх переживань стосовно того, який бік ти вибираєш. Легко, коли війна триває не у твоїй країні: у Лівані, в Центральній Африці, в Латинській Америці. Але коли війна у твоїй країні, то починаєш забувати про ключовий момент військової журналістики — бути вище війни. Ти завжди схиляєшся до своїх, швидко визначаєш, хто свій, а хто чужий.
М.С:. Я уявила картинку, коли вмикаєш телевізійні новини, бачиш картинку, де десь триває війна, якась терористична окупація, ти подивився, це пройшло, як новини, вимкнув канал і пішов займатися своїми справами. Коли жахливі події відбуваються на іншому кінці планети — це одна історія, але ж поки триває історія з українською війною, то у наших людей теж зникає відчуття тут і у цю хвилину. Журналіст же, який опиняється там, він завжди в центрі подій. А наскільки ти можеш себе від них відсторонити?
А.Ц.: Не можеш насправді. Якщо ти намагаєшся себе відсторонити, то просто там не стягнеш, не впишешся в цю історію з українськими бійцями, яку знімаєш в окопах. Журналіст насправді не має емоційно демонструвати позитивні емоції стосовно якихось подій. Ти повинен відсторонено розказати про ці бойові дії, і це було б правильно, якби відбувалося десь далеко, десь в іншій країні. Проте це триває тут, куди я в дитинстві їздив. І люди вже там стали моїми друзями. Мене насправді бентежить той момент, коли ми журналісти не те щоб порушуємо журналістські стандарти, а скоріше дозволяємо собі симпатію до однієї сторони. Можливо, журналісти BBC нас не зрозуміють, але українці нас зрозуміють точно.
М.С.: Як тобі здається, чи твоя робота щось реально змінює у суспільстві, у свідомості людей і в цій країні зокрема?
А.Ц.: Насправді, я думаю, що, насамперед, моє завдання як журналіста — не дати людям можливості забути, що у нас іде війна.
М.С.: А є в тебе відчуття, що ми вже від’їхали далеко і вже в певному забутті?
А.Ц.: Ну, є таке відчуття того, що ми звикли до того, що у нас на Сході є проблема, майже одвічна. Та, ми вже забули, що був спокійний Схід, що люди далі туди їдуть і виконують свої завдання і гинуть. Але для більшості людей в Україні, та навіть у світі — це не нагальна проблема, як, наприклад, ізраїльсько-палестинський конфлікт, як війна в Іраку та Сирії. Жахливо, але мусимо з тим жити.
М.С.: Ти не раз був у ситуаціях, коли таки страждав від своєї професії, коли доводилося лікуватися через свою професію і зализувати рани. Що тобі дозволяло знову вставати та повертатися до професії?
А.Ц. : Для чоловіків дуже важливо робити ту роботу, яку ти добре робиш. У когось виходить добре будувати, у когось добре виходить воювати, вчити дітей, працювати сантехніком, класти плитку, а в мене виходить добре писати сюжети про війну. І якби мені не було тяжко, цю роботу я роблю добре.
М.С.: Ти, як людина-письменник, людина-журналісти, ти маєш якусь візію виходу з цієї ситуацію. Адже, всі люди, включно з Президентом, запитують «Коли це закінчиться?». Я знаю, що ні ти, ні Президент цього не знаєте, але як думаєш?
А.Ц.: Я скажу про це пізніше, просто один момент. Ми зараз воюємо, ми звикли до цієї війни. Є країни, які теж воюють довго, наприклад, Ізраїль, Ірак чи Сирія. І от мені дуже цікава позиція самих ізраїльтян. І попри те, що конфлікт триває там уже 60 років, країна активно розвивається, одні тішаться мирним життям, а інші — поряд воюють, гинуть люди досить часто. Коли я говорю з ізраїльтянами свого віку вони кажуть: «Розумієш, ми звикли до цього, але звикли таким чином: ми розуміємо, що зараз моя черга веселитися, а його захищати. Проте будь-якої миті наші ролі можуть змінитися: він повернеться відпочивати замість мене, а я піду його захищати». Напевно, такий підхід і нам би пасував. Просто ми повинні розуміти, що відпочиваємо за когось. І от я писав цю книжку довго, я писав її уривками, довго її вантажив у себе — і сказав я: «от коли я допишу цю книжку (ред. «Стіна») , то ми переможемо».
Авторка – Юлія Формос
Фото – Катерина Гринчук
М.С.: Андрій Цаплієнко — це журналіст, якому не потрібно представлятися, його найбільше впізнають завдяки тому, що він журналіст, який своїми матеріалами творить велику справу. Андрій у професії так давно, що він вже є таким справжнім взірцем для молодих журналістів. Це людина, яка живе на межі якихось своїх можливостей організму. Він завжди там, де найстрашніше. І сьогодні ми представляємо вам роман «Стіна».
А.Ц.: Друзі про цю книгу кажуть: «Читаєш — і бачиш цей фантастичний світ, світ 2054 року, світ постапокаліпсису на території майбутньої Росії. Знаєте, насправді весь мій журналістський досвід допоміг мені це зробити настільки влучно. І не тільки позитивний досвід. Адже, знаєте, у кожного журналіста є такий досвід, особливо у тих, хто працює на війні, є свої скелети в шафі, про які він не говорить, не хоче говорити, не хоче згадувати. Але ці речі не дають йому спокою протягом всього життя.
М.С. Про морально-етичний вибір… Ну, напевно, це така річ, вибір якої людина робить самостійно. І я не знаю чи можливо навчити такого на факультетах журналістики. Робити будь-який морально-етичний вибір у критичних ситуаціях.
А.Ц.: У книжці «Стіна» мій герой постійно робить вибір. У певних деталях оцей моменту вибору героя я брав із себе, зі своїх емоцій, своїх переживань стосовно того, який бік ти вибираєш. Легко, коли війна триває не у твоїй країні: у Лівані, в Центральній Африці, в Латинській Америці. Але коли війна у твоїй країні, то починаєш забувати про ключовий момент військової журналістики — бути вище війни. Ти завжди схиляєшся до своїх, швидко визначаєш, хто свій, а хто чужий.
М.С:. Я уявила картинку, коли вмикаєш телевізійні новини, бачиш картинку, де десь триває війна, якась терористична окупація, ти подивився, це пройшло, як новини, вимкнув канал і пішов займатися своїми справами. Коли жахливі події відбуваються на іншому кінці планети — це одна історія, але ж поки триває історія з українською війною, то у наших людей теж зникає відчуття тут і у цю хвилину. Журналіст же, який опиняється там, він завжди в центрі подій. А наскільки ти можеш себе від них відсторонити?
А.Ц.: Не можеш насправді. Якщо ти намагаєшся себе відсторонити, то просто там не стягнеш, не впишешся в цю історію з українськими бійцями, яку знімаєш в окопах. Журналіст насправді не має емоційно демонструвати позитивні емоції стосовно якихось подій. Ти повинен відсторонено розказати про ці бойові дії, і це було б правильно, якби відбувалося десь далеко, десь в іншій країні. Проте це триває тут, куди я в дитинстві їздив. І люди вже там стали моїми друзями. Мене насправді бентежить той момент, коли ми журналісти не те щоб порушуємо журналістські стандарти, а скоріше дозволяємо собі симпатію до однієї сторони. Можливо, журналісти BBC нас не зрозуміють, але українці нас зрозуміють точно.
М.С.: Як тобі здається, чи твоя робота щось реально змінює у суспільстві, у свідомості людей і в цій країні зокрема?
А.Ц.: Насправді, я думаю, що, насамперед, моє завдання як журналіста — не дати людям можливості забути, що у нас іде війна.
М.С.: А є в тебе відчуття, що ми вже від’їхали далеко і вже в певному забутті?
А.Ц.: Ну, є таке відчуття того, що ми звикли до того, що у нас на Сході є проблема, майже одвічна. Та, ми вже забули, що був спокійний Схід, що люди далі туди їдуть і виконують свої завдання і гинуть. Але для більшості людей в Україні, та навіть у світі — це не нагальна проблема, як, наприклад, ізраїльсько-палестинський конфлікт, як війна в Іраку та Сирії. Жахливо, але мусимо з тим жити.
М.С.: Ти не раз був у ситуаціях, коли таки страждав від своєї професії, коли доводилося лікуватися через свою професію і зализувати рани. Що тобі дозволяло знову вставати та повертатися до професії?
А.Ц. : Для чоловіків дуже важливо робити ту роботу, яку ти добре робиш. У когось виходить добре будувати, у когось добре виходить воювати, вчити дітей, працювати сантехніком, класти плитку, а в мене виходить добре писати сюжети про війну. І якби мені не було тяжко, цю роботу я роблю добре.
М.С.: Ти, як людина-письменник, людина-журналісти, ти маєш якусь візію виходу з цієї ситуацію. Адже, всі люди, включно з Президентом, запитують «Коли це закінчиться?». Я знаю, що ні ти, ні Президент цього не знаєте, але як думаєш?
А.Ц.: Я скажу про це пізніше, просто один момент. Ми зараз воюємо, ми звикли до цієї війни. Є країни, які теж воюють довго, наприклад, Ізраїль, Ірак чи Сирія. І от мені дуже цікава позиція самих ізраїльтян. І попри те, що конфлікт триває там уже 60 років, країна активно розвивається, одні тішаться мирним життям, а інші — поряд воюють, гинуть люди досить часто. Коли я говорю з ізраїльтянами свого віку вони кажуть: «Розумієш, ми звикли до цього, але звикли таким чином: ми розуміємо, що зараз моя черга веселитися, а його захищати. Проте будь-якої миті наші ролі можуть змінитися: він повернеться відпочивати замість мене, а я піду його захищати». Напевно, такий підхід і нам би пасував. Просто ми повинні розуміти, що відпочиваємо за когось. І от я писав цю книжку довго, я писав її уривками, довго її вантажив у себе — і сказав я: «от коли я допишу цю книжку (ред. «Стіна») , то ми переможемо».
Авторка – Юлія Формос
Фото – Катерина Гринчук