Літературні міграції. Історія Володимира Рафієнка

Рубрика «Літературні міграції» – це серія інтерв’ю з письменниками-мігрантами про їхні особисті межі кордонів та про їхню літературу. Наступна розмова відбулась з Володимиром Рафієнком, донецьким російськомовним письменником, якому два роки тому через війну довелось переїхати з Донецька до Києва. Автор говорить зокрема про свій досвід життя у чужому місті і нову книгу. Через військові дії Вам довелося покинути Донецьк. Де Ви зараз осіли, чи вдалося влаштувати свій побут? Чи можна сказати, що Ви «пустили коріння» вже у іншому місті? Можу сказати, що всі ці 2 роки я намагався пустити це коріння. Але напевне через те, що я вже не дуже молода людина і привіз із собою до Києва доволі травматичний досвід, то моє коріння і залишилось Донбаським. Водночас я не можу сказати, що став «своїм». Я досі не можу звикнутися із цим досвідом. Для мене боляче, що досі на Сході ллється людська кров. Я відчуваю це і на фізичному, і на психологічному рівні майже кожного дня. Я не можу звикнутися з тим, що опинився поза межами свого життя, мого дитинства, молодості. Я любив Донецьк, люблю його і буду любити завжди. Там залишися багато рідних мені людей. Моя земля – це український степ, абрикоси, що падають і падають, застеляють усі стежки, це широкі ставки, річечки, що течуть між пагорбами, це сонце і запах диких трав... Я люблю ту землю, я там виріс і не мав жодного сумніву, що, скоріш за все, піду із життя у тому просторі. І ось приїхав до Києва, маючи обмаль грошей і дві сумки. Не знав куди їду, а просто поїхав і все. Звичайно, зараз стало трохи легше. Є підробіток, я пишу для журналів «ШО», «Фокус», проте постійної роботи не маю. І спокою теж. Ця війна болить мені кожного дня. Чи можете сьогодні поділити своє життя на два етапи – життя до і після війни? Не зважаючи на все, я вважаю себе щасливою людиною. Дуже багато хороших людей прийшло до мого життя саме тому, що сталося так, як сталося. До війни я не бував у Львові – і ось відкрив для себе іншу країну, інший культурний дискурс. І взагалі, у моїй свідомості все якимось чином змінилося. Майже 90 відсотків того, що раніше вважалося головним, принципово важливим, я зараз вже майже не пам’ятаю. Якісь інші речі постали в мені, як єдино важливі для людського життя. Гадаю, що це позитивні зміни, що певним чином змінили мене, міняють далі. Це рух вперед. Це те, що дає мені змогу писати. Як ці останні події вплинули на Вас як автора? Чи пишеться, як і про що? Будучи в Києві, я написав новий роман «Долгота дней», що буде виходити українською в перекладі Маріанни Кіяновської у «Видавництві Старого Лева». Не знаю чи роман вдасться видати мовою оригіналу. Цей роман виріс з мого досвіду останніх років і безпосередньо стосується того, що відбувається в країні сьогодні. Мій біль знайшов власний шлях, своє русло, бо це писання, відбуваючись у слові, лікувало мене як людину. Власне, для цього я і писав цей текст. Намагався писати якомога чесно, але то було дуже важко, бо потрібно було знаходити точку зору поза межами своєї особистості. Вона була потрібна для того, щоб дивитися на все відсторонено, щоб розуміти щось, крім власного болю, щоб врешті-решт писати. Розкажіть, будь ласка, детальніше про свій новий роман. Роман побудований на різних стилістичних пластах. Перший – це щось схоже на магічний реалізм Маркеса. Другий пласт роману написаний у стилі реалізму. Відбувається певна спорідненість між фантастичним і реальним, між надією і реальністю. У що це виливається? Треба читати. Сьогодні багато митців їздять на Схід, проводиться багато різних акції. Водночас побутує думка про те, що такі речі слід було проводити набагато раніше. Бо напевне саме певна відірваність Донбасу від загального українського культурного контексту також стала причиною того, що маємо сьогодні. Як Ви вважаєте і чи розділяєте для себе культурний та політичний простір? В Україні ніколи не було єдиного спільного культурного простору. Я це добре відчував, коли мешкав в Донецьку. Досі залишаюся російськомовним письменником України, бо все ж таки мати і тато розмовляли зі мною російською. Це була перша мова, яку я знав і для мене це головний інструмент відображення світу і його осмислення, від якого я не можу відмовитися просто так. Справа в тому, що багато людей у Донбасі, розмовляючи російською, при цьому відчували себе українцями. Шкода, що достатніх культурних зв’язків між Сходом та Заходом в Україні ніколи не було. Бо на рівні політики країна була поділена як дошка для шахів – тут біле, там чорне, там ваше, там наше. Ти тут робиш, що завгодно, а я тут. Ми казали про соборність України, але де вона була та соборність? Чи можна сприймати теперішній політичний, військовий конфлікт все-таки як шанс на порозуміння? В тому числі і порозуміння на культурному рівні, ментальному. Люди мають шанс на порозуміння у будь-яких умовах, і я думаю, що у нас немає іншого шляху, окрім порозуміння. Справа в тому, як це зробити і з ким нам вдасться порозумітися? Я зараз не бачу реальних механізмів для цього, бо коли точиться війна, коли гинуть наші хлопці, то мені важко зрозуміти, які жести, справи потрібно робити, щоб це порозуміння виникло. За зоною розділення живе дуже багато різних людей – це і щирі патріоти, і люди, що вже не підтримують ні України, ні Росії, бо просто хочуть миру... Головне насамперед, що там живуть громадяни України, які чекають підтримки від держави. Я точно знаю, що більшість людей не хотіли відділитися від України. Але зараз там є і ті, хто прийшов на мою землю зі зброєю. Як можна з ними порозумітися? Я не знаю. Це все досить складно. І ось, що мені здається. Перш за все порозумітися треба нам тут – по цю лінію фронту, щоб ми тут стали нацією, щоб ми тут бачили один в одному українця. Тоді буде і порозуміння з тими, хто сьогодні залишається на Сході. А щодо культури, то культура не може зупинити війну, але це є добрий додаток до цієї Чаші, Чаші миру. Залишається фактом, що значна частина українців сьогодні спілкуються російською. І ми не можемо це ігнорувати. Яким чином сьогодні розвивати і позиціонувати російський контекст все-таки української культури? Я вважаю, що є російська українська мова. Адже наш російськомовний культурний дискурс є зовсім інший, аніж російськомовний у Росії. Андрій Курков колись пропонував зробити окремий інститут, котрий би вивчав ці питання та встановлював норми такої мови. Це наш інструмент мислення, зображення реальності. Напевне, в теперішній ситуації кожен із притомних українців повинен хоча би на побутовому рівні розмовляти українською. Це нормально, це мова нашої політичної нації. В цьому є великий культурний сенс. Але мене неприємно вражає думка деяких наших патріотів про те, що російськомовний український контекст повинен загинути. Мені здається, що це не є культурний підхід до роботи з мовою. Ми ж не можемо відмовитися від певних культурних явищ лише через те, що їхні творці російськомовні. Мова – це перш за все не комунікаційний інструмент. Це акумулятор культури. Це конденсатор вічності. І я не розумію навіщо відмовляти собі у користуванні цим інструментом. Думаю треба працювати над єдиним мовним дискурсом, де б знайшли своє місто і татарська, і вірменська, і єврейська, і російськомовна українські літератури. Цей простір повинен обіймати собою усі етноси, що є представлені в Україні. Ми все ж таки мультикультурна нація. Розмовляла Мар’яна Зеленюк Фото зі сторінки автора у facebook