“ГАЙДАМАКИ” – твір-переможець конкурсу “Моя книжкова полиця”

Ведучим вечора став Володимир Бєглов. Урочистість розпочалася з офіційної частини – вручення дипломів та сертифікатів на придбання книг переможцям конкурсу ‘’Моя книжкова полиця’’. Подарунком для присутніх став прекрасний виступ Тараса Петриненка і Тетяни Горобець, пісні яких були гаряче зустрінуті глядачами, які стоячи підспівували улюбленим артистам.   Автор: Ярослав РОСЬ, 84 роки м. Львів

“ГАЙДАМАКИ”

9 вересня 1944 року Польський Комітет національного визволення і уряд УРСР підписали угоду про переселення українців з Лемківщини, Холмщини, Надсяння та інших місцевостей в Україну. Солтисам українських сіл дали вказівку переписати всі українські родини і попередити їх про обов’язковий виїзд. До мого діда Рося приходили два поляки, один з яких був членом Комітету евакуації українців в Сяноку і попередили, що залишитись у Польщі ми не можемо. Можна було їхати на Захід, за умови, що перенесемо метрики в костел, або на Схід, в Україну. Після цього на наш хутір Росівку приїжджали військові й міліціянти на бронетранспортері. Покликали діда і питали, чого не виїжджаємо. Дідо пояснив, що поїдемо навесні. Вони постріляли бабциних гусей, кинули в кузов бронетранспортера, сіли й поїхали. Перед тим сказали, що коли навесні не виїдемо, то приїдуть ще раз і спалять хати. Одного вечора мама послала мене до бабці Литвин позичити буханець хліба. Тато йшов на роботу на ніч, а в нас хліб закінчився. Я взяв торбу і весело побіг вниз лукою. Тільки ступив на гостинець, як з-за верби вискочив чоловік у військовій формі з біло-червоною пов’язкою на лівій руці і з автоматом на шиї. Він схопив мене за комір, відірвав від землі й голосно закричав: «Ty, mały bydlaku! Ty, chamie! Czego jeszcze nie wyjechałes do swojej Rosji?! Zaraz zabije cie, jak psa!» Я так перелякався, що втратив дар мови – роззявив рота, витріщив очі й не міг видобути жодного слова. П’яний поляк ще щось кричав, потім кинув мене на землю. Я не міг встояти і сів під вербу. Поляк зняв з шиї автомат, зарядив, відійшов на декілька кроків і навів автомат на мене. Пролунав постріл… і я знепритомнів. Коли прийшов до тями, то побачив на стовбурі верби сліди від куль. На щастя, вони прошили дерево значно вище від моєї голови. До бабці по хліб я вже не пішов, а повернувся додому. І саме у ці страшні дні мій стрийко Богдан Рось подарував мені книжку в твердій сірій обкладинці, на якій було зображено козака з шаблею. Це були «Гайдамаки» Тараса Шевченка. Жену я корову на бабцину луку, корова пасеться, а я сідаю на траву і починаю читати. Так захоплююся поемою, що забуваю про корову, яка залізла в бабцині буряки і розкошує. Бабця кричить, я зриваюся і виганяю Калину зі шкоди. Я вже уявив себе Яремою, співчуваю Оксані, думаю, що і в мене колись буде кохана дівчина. Я так захопився цією книжкою, що навіть увечері, при світлі лампи хотів її читати, але мама категорично заборонила. Вона постійно мені нагадувала, щоб я заховав ту книжку, бо коли поляки прийдуть до нас робити обшук і знайдуть «Гайдамаків», то спалять і книжку, і хату. Я послухався мами і на ніч ховав книжку на горищі під сіном, а вдень таємно читав. Якоїсь неділі батьки пішли до Загір’я до церкви, а мене і сестру Нусю залишили вдома. Мама наказала нікому не відчиняти, палити в печі, щоб і їжа була тепла, і ми не мерзли. На вулиці було холодно, корова вже давно не паслась, стояла в стайні. Великі чорні хмари закривали сонце, з півночі дув сильний вітер, який видмухував з наших кімнат тепло, бо вікна були старі, рами потріскані. Часом сипав дрібненький сніг, який на землі довго не лежав, танув. Я переконався, що батьки вже пішли, виліз по драбині на горище і вийняв з-під сіна книжку. Приніс до хати і почав голосно читати розділ «Гонта в Умані», щоб і сестра чула і запам’ятовувала: Минають дні, минає літо, А Україна, знай, горить; По селах голі плачуть діти – Батьків немає. Шелестить Пожовкле листя по діброві, Гуляють хмари, сонце спить, Нігде не чуть людської мови; Звір тілько виє по селу, Гризучи трупи. Не ховали, Вовків ляхами годували Аж поки снігом занесло Огризки вовчі… Потім читаю про Гонту, який у розпачі запитує своїх синів, чи вони католики. Діти підтверджують, що їхня мати була католичка. Тоді Гонта скликає громаду, оголошує, що його діти католики і вбиває їх. При цьому каже, що це не він вбиває своїх дітей, а присяга. Сестра дивиться на мене і очима запитує, чи це правда, що батько вбив своїх синів? Мовчимо обидвоє. Я уявляю собі, як би це вуйко Льолік міг убити Збися, свого сина. Сльози виступають на очах в мене і в сестри. Дивимось одне на одного і обоє плачемо: сестра голосно, я тихенько. Жаль нам синів Гонти, та й його жаль. У вікно я побачив, що із Загір’я повертаються батьки. Швиденько побіг у велику кімнату і заховав книжку під подушку. Батьки пообідали і пішли на Долину до родичів, а я знову приніс з великої кімнати книжку і читав сестрі «Гайдамаків». «Епілогу» прочитати не встиг, тож дочитував його таємно, щоб мама не бачила. Тепер можу визнати, що не дуже багато я тоді зрозумів з того, про що писав Т. Шевченко в своїй знаменитій поемі, але тепер, спостерігаючи за подіями, що відбуваються в Україні – Майдан, війна на Донбасі, бачу, що в переломні моменти нашої історії Шевченкові герої щоразу втілюються у житті, бо слово його живе, магнетичне і здається мені, що саме це Слово є нашою наймогутнішою зброєю. Львів, 2018