Персона Форуму. Петер Штайнер

[:ua]Австрійський письменник Петер Штайнер, який багато років працював геологом у різних частинах світу, приїде на 23 Форум видавців з презентацією свого нового роману «Коли мій батько говорить польською». Петер Штайнер народився 18 червня 1937 року в австрійському Бадені біля Відня. У важкі 1944-1951 воєнні і післявоєнні роки змушений часто змінювати місце проживання в Австрії. У 1951-1955 роках навчається на поліграфіста, з запізненням екстерном надолужує перервану війною шкільну освіту, здає випускні іспити і поступає на філософський факультет Віденського університету, де вивчає геологію. З 1966 року – доктор філософії. З 1967 до 1972 року живе і працює геологом і експертом від США у Західній Африці, з 1973 до 1980 року – в Південній Америці в Андах. До 1992 року працює незалежним консультантом у різних країнах світу. З 1992 повністю присвятив себе літературі. Пише романи й оповідання. Перший роман «Криниця Колумба» з’явився в 1994 році, найновішим опублікованим твором є «Коли мій батько говорить польською» (2016). Живе і працює в Австрії, США і Колумбії. На питання, чому вже вдруге приїжджає на Форум видавців, відповідає: Чому до Львова? Чому вдруге? Через спокусу приїхати на чотири дні до близького і все ж чужого Львова, з книжкою, зміст якої може зацікавити львівську публіку (ідеться про роман «Коли мій батько говорить польською», – прим. упор.). Я люблю це місто, ця любов пов’язана з моєю європейськістю, з інтересом до історичних подій і до потенційних реальностей, які могли реалізуватися, але не реалізувалися. У невеликому «Календарі на 1842 рік з історичними подіями для Трансильванії», виданому в друкарні «Самуеля Фліча у Германштадті на Малому кільці біля Рибного ринку в червоному будинку» можна знайти «Огляд пошти, що надходить на Головний поштамт Германштадта, або ж надсилається звідти». І ось я читаю: «У четвер зранку надійшла пошта: з Відня, Кошіц, Офена, Пешта, Дебрецина і Клаузенбурга, з Угорщини. О 4 годині по обіді відправлено пошту: до Клаузенбурга, Ораді, Дебрецина, Кошіц, Офена, Пешта, до Угорщини, Галичини, Відня, Далмації, Іллірії та за кордон». «Та за кордон» – означає за межі того розлогого, тоді ще об’єднаного центру Європи, який для мене майже усе життя був розшматованим, розколеним життєвим простором, поділеним на нездоланні кордони. І завжди мене мучило запитання, чому так трапилося, чи не існувало інших, ніж війна, руйнування і смерть мільйонів людей, можливостей. А ще: чому неприйняття війни після пережитих жахіть не триває довше за одне покоління? Як може статися, що знову і знову гору беруть агресія і насилля? Після жорстокого ХХ століття я сподівався, що ХХІ буде мирним, що в ньому переможуть здоровий глузд і взаємоповага, що Європа житиме у мирній злагоді з «за кордоном». Натомість я бачу війну, розкол, заклики до насилля, взаємну недовіру, ненависть, руйнацію, смерть. Я зажурено їду до Львова, до прадавнього міста, яке дихає історією, хочу знайти там спокій, поговорити з людьми, які мене зрозуміють, які дозволять щось зрозуміти мені, за келихом вина десь між старих мурів, дорогою туди чи звідти, під супровід шарудіння осіннього листя під ногами». Фрагмент роману «Коли мій батько говорить польською», який українською переклала Христина Назаркевич: «… Аж після його повернення додому я дізнався, що батько був не в Сибіру, а «на Уралі», у місцевості, де майже нічого, крім лісів. Далекий голос батька розповідає про лісоповал, транспортування лісу на тартак, про голод і холод, виснаження і втрату свідомості. До тями він прийшов, коли над ним нахилився ангел. Ангелом була білява медсестра, раєм – лазарет, де його знову повернули до життя, поставили на ноги, і якогось дня він знову мусив повертатися на роботу. Коли він все це розповідав, я був ще малим, а оскільки згодом про це вже ніколи не згадувалося, вибірково розчуті фрази перетворилися на казкові образи. Як це могло трапитися? Батько живий, він же точно знає, де саме він був. То чому я про це нічого не знаю? Зараз я на Уралі, в батьковому казковому лісі, в якому йому зустрівся ангел, весь у білому, з ореолом теплого сяйва. Я хотів би ще раз почути про це від нього, і про те, що трапилося ще. Батько пробув у полоні два з половиною роки, і мені важко собі уявити, що не існує про все це якоїсь довгої історії. Проте я такої історії не почув. Я відмовляюся вірити в те, що батько забув усе те, що пережив на Уралі. … Чи може мовчання витерти спогади? Спогади живуть у мові. Якщо про щось не розповісти, значить цього й не було ніколи. Це стосується і жертв, і злочинців. Якщо порівняти батькову долю з тим, що чинили одні і чого зазнавали інші, то батька можна б віднести і до злочинців, і до жертв. Якщо я забуваю про Урал, значить не було й Варшави, і навпаки. Чи можна це вважати поясненням батькового мовчання»? … Інформацію підготувала перекладач Христина Назаркевич. Фото надала перекладачка.[:]