Гаська Шиян «Безконечні канікули»

Ну що ж. Ми відчалюємо. Мобілізовані й підготовані.

У нас удома ніколи не було таких запасів їжі — потреба планувати харчування завбачливо, тобто завчасніше, ніж у момент нападу гострого голоду, завжди викликала тривожність, як і все, що передбачає вкоріненість, утрату мобільності, перетворення дому на фортецю, врешті-решт, усе, що накладає безмовне зобов’язання перед купленим і зробленим, яке потрібно використати, відпрацювати, з’їсти — щоб не зіпсувалося. Якщо дім має стати фортецею — значить, є від кого ховатися. Значить, є чого боятися. Значить, далі може бути гірше.

Але ось настав час зважувати, яка саме тривожність тривожніша і об’єктивніша в цей момент і за цих обставин. На обох шальках загрози фактично невидимі, проте одна з них загальновизнана, тож доводиться поступитися на її користь принципами вільного харчування, спілкування та пересування й вирушити на небезпечну місію — закупитися харчами бодай на тиждень.

Раніше ми такого ніколи не робили. Перші рази завжди такі бентежні.

Що брати? Як донести?

Нестерпно торохкотлива валізка, з якою я мандрувала в Китай, Австралію і Бразилію, яку стільки волочила за собою, аж у неї луснув силікон на коліщатках, плюс два рюкзаки: похід у супермаркет робить нас схожими на запеклих бекпекерів. Звісно, за таких обставин хочеться набрати всього найсмачнішого, найекзотичнішого й найкориснішого, бо їжа стає не просто калоріями, а набуває всієї повноти сенсів: розважає, допомагає спілкуватися, зміцнює імунітет — сосисками з макаронами й «нутеллою» питання банального насичення вже так просто не закриєш. Окремим візком їдуть до каси напої — тепер вийти на вечірній келих у сусідній бар нікому не світить.

Але вибрати правильні сорти й донести це до дверей квартири — лише перший етап випробування. Досі здається, що ми тимчасово опинилися в якомусь не дуже комфортному кіні, бо невеличкий простір коридорчика перетворюється на санітарну капсулу де кожна баночка, пляшка, упаковка й бляшанка ретельно обробляються санітайзером, купленим у молодої дівчини-хіміка з сусіднього будинку (промислові виробники й постачальники ще не встигли подолати зумовлений панікою дефіцит). А що робити з м’ясом і рибою? А з хлібом? А з овочами та фруктами?

Донька скаржиться, що шоколад з «кіндера» дивно пекучий і гіркий. Я ж дала своїй джермофобії волю, бо тепер ніхто не може взяти мене на глум, як у перші місяці після пологів, коли небезпечні мікроби ввижалися скрізь. Тепер усі самі старанно пшикають і труть разом зі мною. Окрім того, ми повертаємося до традиційного укладу, в якому доводиться самотужки позбуватися пилюки й очищати поверхні, бо по зуму квартиру тобі не приберуть жодні клінери. Не те щоб ми раніше потерпали від браку родинної єдності, але подолання всіх цих щоденних викликів та драяння палуби в наших каютах зміцнює команду ще більше. Тільки от краєвид за вікном не змінюється. Ми й далі так само пришвартовані навпроти нового бізнес-центру з іноземними офісами, який примикає до старенького зеленого будинку з державними конторками, але скрізь повимикали людське реаліті-шоу, тож навіть не розважишся спостеріганням за клерками, які перекладають папірці, менеджерами, які проводять наради, та загадковими нічними працівниками, які завжди прослизали яскраво освітленим ліфтом на останній поверх із терасою приблизно опівночі й часом навіть запускали звідти повітряні ліхтарики. Один такий упав і вдарився просто в напіввідчинене вікно, мало не наробивши пожежі. Тепер ця небезпека знешкоджена, але в якийсь момент нам доводиться продиратися своїм нерухомим ковчегом крізь дими, які, кажуть, принесло з околиць Чорнобиля. Від того, що задимлення стає то слабшим, то сильнішим, навіть з’являється ілюзія руху. Насправді ми ні на краплю не зрушили з місця, але зовнішній простір продовжує випробовувати органи чуттів: дорожні служби вирішили скористатись нагодою і провести в порожньому місті ямковий ремонт. Запах бітуму, який розтікається під неквапливим і самовпевненим рухом котка, створює нездоланне відчуття літньої автомобільної мандрівки кудись на море. Хоча ми ж на кораблі, для чого нам дорога, коли в місті є ріка, що мала б вивести до нових горизонтів?

Особлива іронічність ситуації полягає в тому, що ми саме готувалися відчалити по-справжньому: згорнути робочі проєкти, перейти на хоумскулінг, піднятися на борт великого лайнера мінімум на 31 день, щиро сподіваючись, що там не буде інтернету, і так, без зайвих подразників і відволікань, лише з аналоговими розвагами, неквапливо перетнути океан, опинившись урешті в якомусь із портів Латинської Америки. Цей задум викликав широкий спектр емоцій. Його втілення відтерміновувалося через різні побутові обставини, але з карантином ця мрія втратила найцінніше — відчуття, що будь-якої миті можна остаточно ошаліти, закрити комп’ютер на середині файлу, згорнути чат на половині смайла, кинути все і втекти. Тепер же кожна втеча несе за собою ризик ув’язнення у найнесподіваніших місцях. Репортажі про п’ятизіркові круїзи на карантині, про черги на піших переходах, про ізолятори на кордонах без дотримання жодних санітарних норм, про вагони поїздів, які переобладнують на лікарняні, з дозволу сказати, палати... Особливо гостро безсилля відчувається від того, що все це безстроково, а джерело небезпеки невидиме, втілене в інших людях і в тому, чого вони торкалися. На додачу летить шкереберть звичне, нехай ілюзорне, уявлення про світ — більше немає тих, хто знає краще, хто добре розуміє, як робити, від кого можна сподіватися допомоги чи притулку. Немає захищеніших і впевненіших у своїх силах країн. Навіть гроші більше не гарантують порятунку й комфорту, українські олігархи, які, повернувшись із Куршевелю, опиняються в державних лікарнях, — красномовне й символічне тому свідчення.

Тепер утеча стала можливою лише в одному напрямку. Всередину. На невизначений термін. Паніка з цього приводу навіть штовхнула мене до прикрашання побуту — шокована тим, що впродовж місяців нам щодня доведеться їсти вдома, я купила декілька нових тарілок, які стали джерелом невеличкої драми й символом того, що найближчим часом ми нікуди не вирушимо.

Загалом же ізоляція як така ніколи не видавалася мені страшною.

Геть навпаки. На одній із письменницьких резиденцій я лише через два тижні усвідомила, що від приїзду ні з ким не розмовляла (крім офіціантів у кафе, з якими навіть не мала спільної мови, тож усе зводилося до декількох вивчених назв і передавання настрою на мигах) — і з абсолютною радістю продовжувала аж до кінця. І навіть коли під вікнами розгорнули різдвяний базар із гучною музикою, я просто потанцювала собі голою на столі, навіть не відчувши особливої потреби викладати відео в інтернет. Самоізоляція й екзил ніколи мене не напружували й навіть здавалися дуже корисними, я вже декілька років звикла працювати з дому, а постійні робочі відеодзвінки навчили особливо не турбуватися через власний вигляд у камері — давно можна не кадрувати, виграшно не освітлювати, не приховувати втому, безлад і співмешканців.

Справжнім викликом сучасного світу для мене стала потреба навчитися ще й з дому жити. Дім став тепер усім, а зміна обстановки забезпечувалася переходом між кімнатами та розстелянням килимка для занять спортом чи засмагання з відчиненого вікна.

Ми поринули в якесь тягуче відчуття повільного й безберегого літа, безконечних канікул, з яких час від часу доводилося виринати в майже інтимні віконечка зумів. Попри всі вади, формат, який убиває тактильне і живе, створив особливу камерність і дозволив побути гостями тих людей, до яких за інших обставин навряд чи навідаєшся. Відео вимкнути легко — значно складніше одягнути маску дорослого чи офіційного, вирушаючи на офлайнову зустріч, — удома ми безсилі проти власної щирості. До життя компаній і прямих ефірів приєднувалися собаки, діти, співмешканці, домашні бібліотеки, їжа та напої, неприбрана постіль, утома і шум.

Іноді мені навіть здавалося, що ми плили й спали, бо сон і власний біоритм знову стали доступною розкішшю, на яку ніщо не могло зазіхнути. Нав’язане й зайве дуже швидко підтвердило свою зайвість: одяг, косметика, шкільні свята, особисті робочі зустрічі, безпідставне добирання в інший кінець міста — як виявилося, все це можна звести до абсолютного мінімуму.

Власне безсилля змінити такий новий контекст соціального життя стало особливою guilty pleasure, від якої час від часу таки було трохи боляче, бо ситуація без розбору підминала не лише зайве й надокучливе, а й те, чого швидко стало бракувати: походи в кіно, безпечні доторки до близьких і незнайомих, виставки, спонтанні вечірки. Часто думалось: а як воно іншим, поки ми собі пливемо, розстеливши ряднину на сонячній стороні палуби, обклавшись книжками про мумі-тролів, пазлами, настільними іграми й коктейлями, які доставляють у запаяних пакетах із найближчого бару?

Я хвилювалася за тих, хто щойно закохався, і тих, хто не встиг розлучитися, думала, як дають собі раду поліамори, шкодувала, що втратила відчуття безсмертя, яке є нашою суперсилою в двадцять, раділа, що дитині не два, а сім, і підсміювалась, що тим, хто народив під час локдауну, пощастило піти в декрет удвох.

Загалом, здається, досить кумедно й несправедливо, що все не прищеплене релігіями та ідеологіями втілив невидимий вірус.

Врешті ця корона, яка зробила людей нерукоподаваними (мовчу вже про обійми й поцілунки), почала мене дратувати.

Моє сахання від інших несе в собі щось апокаліптичне, а те, що діяти треба не так, як підказує інстинкт, без бунту та єднань зі спільниками, збиває з пантелику.

На перших прогулянках, коли люди масово роблять фото з кущами раннього бузку, внутрішнє відчуття відстаней і часу так сильно дало збій, що найближчий пагорб, на який ми видряпались, здавався десь на іншому континенті, до якого ми допливли, а коли друзі при розмовах згадували якісь дати, я починала вагатися, яка ж зараз пора року, година, день тижня — може, ми в іншій півкулі зараз, де зима спекотна, а ніч світла? Таке враження, що дедлайни залишились, а календар поза ними зник разом із географічними картами.

І коли всі вже перестали витримувати обмеження і самозречено рвалися повернутися до звичного життя, мені хотілося вигукнути: «Агов, це перемир’я, а не припинення дії сухого закону! Бережіть себе!»

З-за борту щодня долинали тривожні сигнали, які так хотілося вважати грою і вигадкою, бо так складно жити у світі, де небезпек більше, ніж поцілунків.

Усі права застережені. Жодна частина цієї антології не може бути відтворена в будь-якій формі й будь-якими засобами без попереднього письмового дозволу ГО «Форум видавців».