Маріанна Кіяновська «Нотатки поганого року»

У Джона Максвелла Кутзее є «Щоденник поганого року» (2007) — книжка з кількома початками, майже есеїстика (чи то напівтрактат-напівщоденник), написана нобелівським лауреатом і двічі лауреатом Букерівської премії в непрості для нього часи. Перша частина щоденника починається з 12 вересня 2005-го і закінчується роздумами про потойбічне життя, другу відкриває опис сну про день після смерті. Останні пасажі цієї книжки навіяні «Братами Карамазовими» Достоєвського — власне, п’ятим розділом другої частини, де Іван відмовляється від перепустки в універсум, створений Богом. У «Щоденнику…» поряд із невимушеними й автоіронічними роздумами антисибарита про еротичне життя, емоції більшості та листи прихильників є тридцять одне «тверде судження» — про походження держави, про анархізм, про демократію і так далі, а поміж них — роздуми про пташиний грип як «відгук на теперішнє, в якому я живу». Вельми цікаво перечитувати «Щоденник…» у серпні 2020 року, бо з теперішнього, зсередини мого власного «поганого року» сам перелік тем (скажімо, про лівих і правих, про тероризм, про туризм, про національний сором, про системи наведення чи про університети) здається вихопленим зі свіжої новинної стрічки в ФБ. А оскільки період з вересня 2005-го по травень 2006-го фізично безпорадний, бо на той час дуже хворий, «співець аутсайдерів» прожив у майже цілковитій ізоляції, подібність між його «поганим роком» та нескінченним 2020-м здається в чомусь типологічною.

Для Кутзее в описані ним дні та тижні, як і в мене на карантині, змінилося все, навіть звичні уявлення про час і простір. У світі без майбутнього час зупиняється або принаймні ціпеніє, терпне, як рука, і розчиняється, ніби цукор у воді, а свідомість ділиться на «до» і «після». Кожна розмова з людиною в режимі живого спілкування перетворюється на нечувану розкіш, при цьому розкішшю стає багато чого ще колись буденно-звичайного — навіть нова зачіска або подорож чи вулична кава. Погіршується зір: око призвичаюється до віддалі, обмеженої стінами кімнати, відвикаючи від лінії обрію. «Погіршується» тіло. Багато дотеперішнього у житті знестає, бо у «темні часи» людські розум, пам’ять, уява включаються в гру без відповідей на питання.

Віруси, каже Кутзее, взаємодіючи з Homo sapiens, завжди грають лише білими. «Вірус робить хід — ми реагуємо». А в іграх і змаганнях між людьми «результат змагання визначають прилади, більш точні, аніж найгостріше людське око — електронні камери надійно фіксують кадром кожну частку секунди». Так нині відбувається «передача машинам влади над рішеннями». Адже віруси, потрапивши до соціуму, неминуче загострюють питання влади. Згодом Кутзее чомусь запитує: «Але що, як є не менш могутні форми “мислення”, себто існують біохімічні процеси, такі ж ефективні для задоволення потреб і бажань? Що, як із суперечки, де має з’ясуватися, на чиїх умовах на цій планеті триватиме життя теплокровних організмів, переможцем вийде аж ніяк не людський розум? Останні успіхи людського розуму в довгому змаганні з “мисленням” вірусів не мають вводити нас в оману, бо панування людського розуму в масштабах еволюції триває мить. Що, як події розвиватимуться інакше? Що, як події розвиватимуться інакше тому, що людський розум зустріне достойного суперника?»

Страх достойного суперника — практично не страх. З іншого боку, це може бути ніякий не вірус. Гідним суперником для людського розуму може стати такий же — проте Інший — людський розум, надто ж якщо він «заражений», зокрема, тотальними чи таргетованими «мислевірусами», «посіяними» у світовій інформаційній системі, цілком у дусі антиутопій Філіпа Діка. Вже навіть зараз є щось таке, що, атакуючи свідомість сотень мільйонів чи й мільярдів людей, вбиває допитливість чи пробуджує параною, щось, що руйнує позитивні ментальні образи або, вбудовуючись у процес мислення, формує передумови для прогнозованої чи навіть керованої поведінки.

До слова, людський розум (властиво, ноосфера на рівні потужності «геологічної сили») у 2020 році зазнав колосальних, хоч і невидимих змін. Неявно, приховано він, принаймні частково, «втратив владу над рішеннями». Поява COVID-19 спричинила тектонічні зрушення всередині чи не всіх існуючих систем влади, панування, контролю. І демократії, й автократії, і тоталітарні режими тощо, і більші, і менші економіки, і транснаціональні корпорації, і значна частина структур та інституцій, що репрезентують різні форми символічної влади, і т. д., і т. п. — у 2020 році все, що так чи інакше оперує «силою», зіткнулося з безпрецедентною кризою.

Із глибокою кризою має справу нині також і культура — цілі індустрії та окремі галузі. Як і щоразу до того, творці й виробники культури включилися в розбудову нового досвіду, нової епістеми (за Мішелем Фуко), закладаючи підвалини для нової «сили» чи «сил», котрі заново визначать, «назвуть» і обмежать візію світу, категорії його сприйняття й оцінювання, трансформуючи уявлення про важливе і менш важливе, про соціальне і приватне, прогнозоване і кероване в умовах цифрової економіки, про небезпечне і безпечне, про природу і мету знання; про те, чим є реальність, чим є людина, чим є вірус в інформаційну епоху, коли людське тіло — одна з інформаційних систем. Пандемія COVID-19 запустила, на різних рівнях, перезавантаження глобального апарату влади (глобального — попри всю його багатоманітність), цілком у дусі аналізу Мішеля Фуко. Фуко викрив механізми контролю, що його встановлюють зокрема пенітенціарні, психіатричні, військові установи, зазвичай без прямого насилля, самим лишень фактом свого існування, — встановлюють не тільки над тілом, а й над часом і простором. Але, гадаю, навіть він не зміг би уявити масштабу і наслідків запровадження карантину, що охопив більшість населення Земної кулі, та пов’язаних з ним обмежень, як і сутнісного розширення і всеохопності систем нагляду і контролю. На початку 2020 року ніби сама собою відкрилася скринька Пандори, і нові (хоч насправді далеко не нові), особливі (хоч фактично — універсальні) форми біополітики й технології біовлади одночасно з поширенням COVID-19, а подекуди і суттєво його випереджаючи, почали застосовуватися у більшості країн світу, девальвуючи старі уявлення про свободу на користь утвердження нових повсякденних практик «напівжиття». Буденністю стали «самоізоляція», боязнь фізичного контакту, неможливість подорожувати і відвідувати публічні заходи. Спілкування, навчання, робота, вечірки і навіть похорони перекочували у соцмережі та спеціально призначені для цього сервіси, наприклад, у ZOOM. Зникло (чи принаймні зникло з повсякденного поля зору) ще вчора достеменне і надійне майбутнє.

У прозі існує такий прийом — множинність сюжетних ліній, коли реальність стає пульсуючою, багатополярною, переміщається між різними точками зору, причому постійно ставиться під сумнів не тільки точка зору, не тільки суб’єктивна реальність, а й оповідач. Люди на карантині чи в де-факто напівкарантинному режимі зразка 2020 року, опинившись поза світом «нормальності», були позбавлені звичного середовища і рутини звичайного життя, та ще й віддані на поталу страхітливим новинам і не менш страхітливим фейкам. Постійно перебуваючи в інформаційному шумі, де навіть офіційні повідомлення майже моментально не менш офіційно спростовувалися (у тому числі — на рівні керівництва ВООЗ, президентів та урядів окремих держав), майже не відрізняючись від дезінформації, де ЗМІ і нові медіа заполонили сотні тисяч більш або менш правдоподібних історій, серед яких правдиві вже майже не розпізнавалися, люди, причому насамперед мешканці великих міст, почали масово втрачати відчуття реальності, що зробилася непевною і нетривкою дійсністю глобальної антиутопії, коли за вікном помешкання у багатоквартирному будинку — безлюдний постапокаліптичний пейзаж, на телеекрані — медики у спецзахисті, в новинах — цифри з мільйонами інфікованих і сотнями тисяч загиблих. Інформація про «кінець світу’2020» щомиті надходила зусібіч, поступово перетворюючись на різновид психоемоційного терору, — і водночас тривало трохи переналаштоване, проте цілком «мирне» і нібито безпечне домашнє життя, в якому зненацька з’явився час на те, щоби спекти у духовці домашній хліб або побавитися у настільні ігри, щоправда, знемагаючи при цьому від тривоги. Десь наприкінці травня 2020-го, після багатьох тижнів карантину, багато хто почав усвідомлювати, що повернення в «доковідне» життя не існує, і що більше не вдасться у пошуках безпеки опертися на етичні, економічні, соціальні «доковідні» реалії. Приблизно з цього моменту пандемія і глобальна реакція на неї стала проблемою цілком іншого рівня — зокрема як універсальний і багаторівневий тригер невдоволення й нонконформізму.

Люди часто стають нонконформістами не з власної волі. Іноді тільки нонконформізм та персональна автономія є запорукою не просто протистояти суспільству тотального контролю, а й способом не збожеволіти. Карантин зробив нонконформістами, я думаю, приблизно мільярд — кожного сьомого жителя Землі. Такої кількості незгодних із усталеними цінностями і нормами, здається, не було за всю історію людства. Тліють десятки латентних революцій. За даними психологів, сотні тисяч озлоблених і морально дезорієнтованих і травмованих «навколоковідним» інформаційним терором чоловіків і жінок, по суті, готові до кровопролиття.

Ситуація обтяжується ще й тим, що навесні 2020 року з нашим безцінним, хоч і недосконалим людським світом трапилося дещо безповоротне, порушивши безліч структур і зв’язків у повсякденному. При цьому мало не в кожного з нас змінилися звички, бажання й частина уявлень про потреби та мрії, від яких залежать далекосяжні плани, — раніше таке траплялося тільки під час війни. Зазнали метаморфоз найочевидніші поведінкові патерни, основа основ. Світ раптом перетворився на «Світ» або «Анти-Світ» — і тепер це наша нова усталеність.

Однак, як сказав би Достоєвський, Іван відмовляється від перепустки в тепер уже майже вічно напівкарантинний універсум. Іван завис між цими двома світами — як і ще приблизно мільярд незгодних, не примирених з новою реальністю членів найрізноманітніших соціумів, часто — безробітних, осиротілих, можливо, бездомних, позбавлених цінностей, віри, сенсу життя. Або навпаки — окрилених вірою, натхненних, самодостатніх. І хоч більшість із нас ще не втратили дім, майно, батьківщину, здоров’я, не стали вигнанцями, — ми, безумовно, навесні та впродовж літа 2020-го втратили свій Світ.

Адже Світ людини має бути відкритим. Це була умова нашої дотеперішньої цивілізації, це була наша угода із вселенською владою — базова і принципова відкритість світу. Бо коли ця відкритість є — людина розвивається і планує, людина змінюється і має шанс зробитися кращою. Людина має права, отже, усвідомлює, пізнає і цінує свою свободу.

У «Щоденнику поганого року» Кутзее пише, що «з 1912 року природа туризму змінилася» — мабуть, так і є, хоч, може, природа туризму змінилася після Першої світової. Проте 2020-й у цьому сенсі — теж рубікон. Щоби переконатися в цьому, мені досить вийти на площу Ринок. Так, «природа туризму змінилася» — як і безліч інших «природ». Планетарний карантин’2020 змусив приблизно мільярд людей прийняти нові біополітику й біовладу, змиритися із насиллям всіляких влад «на благо» та «в інтересах», прийняти — на якийсь час — нові базові принципи співіснування. А оскільки ще досі відчутна інерція того, що було, і того, яким це було, — напівтоталітарна напівцифрова напівкарантинна реальність наразі не усвідомлюється як «нове — на зміну старому».

Іронічний Кутзее називає свій різновид політичної думки песимістичним анархічним квієтизмом, чи анархічним квієтичним песимізмом, чи песимістичним квієтичним анархізмом, тому що досвід підказує йому, що «єдине, чим хибує політика, — це влада»; а квієтизм — бо поведінкова і ціннісна парадигма спокою, по суті, здоровіша, ніж інфіковане жадобою влади прагнення змінювати світ; відтак песимізм — бо світ на його фундаментальному рівні є власне таким, яким є. Натомість я, попри деякий песимізм цього тексту, світоглядно є прихильницею старої доброї та, мабуть, незнищенної в руслі історії ідей «школи моралі і політики» і вважаю, що тільки оновлене і переосмислене Просвітництво дасть людству після 2020 року повноцінний цивілізаційний шанс повернутися до відкритого Світу, до великого Універсуму. За умови, що намагаючись сформулювати права людини, ми відкинемо нав’язливу тривогу і зайвий страх. Що ми не забудемо про право кожного на вільну, цілісну, невідчужувану і нічим не затьмарену свідомість, а відтак — на вільні, цілісні, не затьмарені й невідчужувані уяву і пам’ять; про право людини на цілісність, недоторканність і свободу її тіла; про нічим не обмежене загальне право на долучення людини до культури і знань — без ніякого таргетування і дискримінації (адже з настанням цифрової економіки право знати і рефлексувати стає співмірним із правом на свободу совісті).

Я вірю в надзвичайні можливості людського розуму і безмежний потенціал гармонійного пізнання, вірю в цінність людських емоцій. Для мене важливі робота з майбутнім, відкритість емансипаційних процесів, — а також відкритість у принципі. Водночас я усвідомлюю, що людина за суттю своєї людської (і божественної) природи залишається незмінною, а тому, яким би не було майбутнє людства, абсолютною і несхитною має залишатися ідея про природну рівність людей та про найвищу значущість низки невідчужуваних прав і свобод особи й громадянина. Навіть у найгірші роки.

Усі права застережені. Жодна частина цієї антології не може бути відтворена в будь-якій формі й будь-якими засобами без попереднього письмового дозволу ГО «Форум видавців».