Ірена Карпа «Комунікації у світі самотніх (апологія онлайн-комунікацій)»

Пам’ятаю, як років у 15 мене гостро накрило усвідомлення того, що всі ми насправді — самотні. Одні. Аж кричати захотілося. Глянувши в мої повні жаху і сліз очі, старший на п’ять років друг сказав: «І ти тільки тепер це зрозуміла?»

Тоді ще не було соцмереж (і сам комп’ютер я навчуся вмикати й вимикати роки через три). Від усвідомлення екзистенційної самотності (Сартра я прочитаю вже в універі, теж через три роки) можна було втекти в гучні компанії з гітарами, російським роком (каюсь) і першими українськими суперхітами («Вона»). Можна було писати вірші у блокнотах і виривати сторінки з м’ясом, коли щось піде не так. Можна було довго курити (старшим друзям цигарки купували їхні ліберальні мами) і пити якийсь жахливий портвейн (щоби не знала твоя, бо ти ж іще в школі). Тоді ніхто й близько уявити собі не міг, що колись із нами станеться... смартфон. Мріяти побачити співрозмовника в телефоні «як по телевізору» можна було, хіба дивлячись наукову фантастику. Всі навколо звикли репетувати «Альо! Альо-о-о! Вас не чути!» у слухавку під час міжміських дзвінків і благати «жіночку» зглянутися, коли металевий голос телефонного робота гундосив безкінечне «Номер набрано неправильно».

Неймовірно, як сильно все змінилося за якихось 25 років. Як стрімко все рухається тепер, коли відлік іде не століттями («Коли там винайшли телефон? А електричну лампочку?») і навіть не їхніми першими чи другими половинами. Здається, людські ідеї ще ніколи так швидко не втілювались, як сьогодні: мільйони стартапів народжуються, вмирають і знову народжуються, цифрові світи стають трендовими для чітко визначених поколінь («Мам, а що таке фейсбук і що ти там забула? Вже ліпше в інстаграм іди, бо для тік-току ти стара...»), фейк ньюз формують адженди навіть для цілком притомних медіа, справжні новини живуть недовго, хоча могли би спровокувати серйозні суспільні зміни, якби споживач не скролив їх зі швидкістю світла...

Рух, динаміка, невпинний ритм і море інформації. От тільки самотність нікуди не дівається. Ми її так само боїмось, а екранів, аби від неї затулятися, маємо тепер іще більше.

Цікаво, що маркетинг, як і попкультура, зараз починає дедалі частіше апелювати до аспекту відчуття, а не вигляду. «Не треба казати жінкам, як їм треба виглядати, щоб добре почуватися!» — каже комічна акторка й інфлуенсерка (7,3 мільйона фоловерів) Селеста Барбер зі сцени й зриває довжелезні оплески. Вони — про боді-позитив, про право жінки бути собою і приймати чи відкидати поради тих, хто «знає, як треба».

Модні дизайнери, в чиїй сукні я сфотографувалася, несучи з ринку торбу, напхану городиною, перепостили мою сторіз зі щасливим коментарем: «She’s feeling gorgeous, even while doing her daily routine»¹. Саме «feeling», а не «looking», як я було прочитала на автоматі (бо ж ішлося про щоденний лук). То що це? Бажане як дійсне (в нашому одязі ви не просто виглядаєте, ви ще й почуваєтеся) чи спроба зазирнути за оболонку іншого, розгадати душевний стан уже за самою цифровою фотографією?..

Те, що фотографія цифрова, також відіграє величезну роль. На відміну від плівкового фото з усіма його священними обрядами й технічними навичками друку, цифрове доступне кожному. Будь-яка дитина зі смартфоном у руках може документувати дійсність. Автоматичні архіви ай-клауд стають сурогатами наших спогадів. Часто-густо без «костура» геолокації й точного часу, зафіксованого ґаджетом, годі згадати, де саме стояв оцей зáмок, у якому місці ми їли те саме неймовірне морозиво чи коли підіймались на он ту вершину. Трохи лячно уявити собі світ, де всі цифрові «тримачі пам’яті» візьмуть і накриються. Хоча це вже тема для окремої дистопії...

Щойно от я ходила до озера. Заваривши з собою каву в термочашці, взявши рушник, щоби посидіти чи, може, й поплавати. Взяла б і книжку, але я в гостях у Німеччині, а з німецькою в мене склалося хіба на рівні замовити їжу в ресторані. Тому я взяла, звісно, телефон. Компромісна свідомість кволо нагадала, що там же в мене електронна книжка десь захована є, то можна почитати з екрана. Де там. Почитати. Ну, звісно ж, озером відразу хочеться ділитися в інстаграмних сторіз. Ну бо як це так: я бачу цих сірих дитинчат лебедя і водяних курочок, а ВОНИ — ні. До того ж як мені вирішити, чи лізти купатися в міське озеро, без допомоги 25 000 підписників?.. Я миттю влаштувала замір громадської думки: 60 % за те, щоб купатися, а 40 вважає, що в місті то робити бридко... А тоді раптом знаєте, що сталося? Телефон, у якого було 76 % батареї, взяв і вирубався. Відмовився вмикатися. І зненацька в мене не лишилося нічого, крім кави, зеленавого озера й дерев, що протикали світлими гілками набряк переддощового неба. «Чорт забирай, як же красиво!» — подумала я, машинально тягнучись по телефон, аби це «красиво» сфотографувати й викласти. А чорт. Доведеться всю красу залишити собі...

Ви ж помічали, що магія зникає, варто почати її фільмувати? Шалені сходи сонця в горах, вітер на вершинах чи хмари під ногами припиняють викликати мурашки на шкірі, щойно тиснеш кнопку «rec».

Замість подивитися зайвий раз у небо, аби перемкнутися від рутини, ми дивимося в телефон. (Не зупиняє навіть те, що від поглядів угору друге підборіддя зникає, а вниз — з’являється.) Щоби приховати ніяковість у компанії незнайомих людей — в екран і в клацання (ну, ми ж такі зайняті, а хто перевірить?). Згаяти час у транспорті, в черзі, чекаючи дітей під школою, — звісно, туди ж, хоча навколо повнісінько живих людей, кандидатів на смолток. Та навіть у туалет ми беремо дорогою мобільний, глянути, що там у фейсбучику несеться (часом зраджуючи своїй благородній звичці читати в цьому надійному місці добірку не найгіршої літератури, акуратно складеної в кутку).

І все ж таки не варто кривити душею, в пориві самотаврування знецінюючи цифрову соціалізацію. Так, імовірно, це здебільшого наша guilty pleasure, бо ж голос здорового глузду не припиняє торочити: «Іди краще книжку почитай чи бабці подзвони кінець кінцем, а ліпше — заїдь!» Часто-густо випадковий коментар малознайомому френду чи фоловеру може потягнути за собою геть неочікуваний результат — і я зараз навіть не про похмурий сценарій, де необережна репліка відчиняє двері підвалу депресії чи стає останньою краплею бензину для емоційного вигорання, й точно не про онлайн-булінг, від якого в цивілізованих країнах уже захищає закон, як від будь-якої агресії. Ненав’язливі лайфхаки одних можуть вплинути на життєві вибори інших. Ми так чи інакше всі зв’язані в цьому ланцюжку. Кого ми імітуємо (свідомо чи ні, щоби бути причетними й не почуватися самотніми) — вже справа часу, смаку й культури.

От лише вчора незнайома фоловерка написала, що якийсь там мій коментар про інтуїтивне харчування (я чесно пробувала їсти квашену капусту о сьомій ранку, як радять модні дієтологи, але це було смєртіподобно) докорінно змінив її життя. Мовляв, тепер вона справді їсть те, чого хоче її тіло, вага її оптимальна й самопочуття прекрасне. Несподівано? Так. Бо ж я хто завгодно, але не дієтолог. Якби інтуїція раптом наказала їй обідати кілограмом карамелі, вона так само могла би мене звинуватити за шкідливу пораду...

Ґаджет штибу смартфона — це ще й серйозний комунікативний порятунок для інтровертів. Ну, як порятунок — змога не полишати свою зону комфорту й не випихатися в жорстокий незручний світ для вимученого спілкування з малозрозумілими собі подібними... А для т. зв. активних інтровертів, яких оточення бачить упевненими екстравертами, — змога перевести подих і перестати симулювати жагу живого спілкування.

Так, звісно ж, кохана, рідна людина поряд, із якою добре просто мовчати, з якою важливо засинати, прокидатися, йти в гори, їсти сніданки, якої приємно торкатися, якою можна захоплюватися й про яку треба дбати, — це зовсім інша річ. Це джек-пот і абсолютна цінність життя для тих, хто не вибрав собі долю анахорета. Те саме — з близькими друзями чи просто людьми харизматичними й наповненими, яких важливо чути і бачити наживо, а не лише через екран зуму (навіть коли в той екран цокаєшся келихом під час онлайн-аперитиву).

Але всі формальні, вимушені, давно заїжджені «як ви там, усі здоровенькі?» від родичів і «вип’єм же за дам» від далеких родичів за довгими столами — вже невелика втрата на тлі доступу в багатомільярдний світ спілкування з обраними без примусу. Онлайн собі можна знайти «по духу брата» за тисячі кілометрів і дивуватися, чому сходишся з ним краще, ніж із братом, із яким разом ріс. Можна забанити людину, кінець кінцем, і більше ніколи її не бачити, якщо вона несе маячню чи поводиться неадекватно.

До речі, про неадекват. Функцію соцмереж як стічної канави я би теж визначила як благородну. Люди, які регулярно чинять «кроваву розправу» на словах (хай навіть написаних із помилками), навряд чи підуть душити іншодумців офлайн. Анонімність і недосяжність чудесно каналізує ненависть. Тут уже як в анекдоті: «Говоріть про мене що хочете, а можете й бити, коли мене нема». Бо й правда: сторінку з хейтом можна просто закрити, отруйних коментаторів забанити й пам’ятати, що будь-який онлайн-срач без підігріву живе три дні. Потім з’являться нові фейк ньюз і хайпи. Черговий політик скаже чергову бздуру, а чергова співачка вкотре розлучиться. Дітей мали б уже в школі вчити не зациклюватися й не концентруватися на саморуйнації в цьому морі неважливих «важливих подій», а також фільтрувати й аналізувати інформацію. (До речі, мою восьмирічку у французькій школі цього намагаються вчити на прикладі фальшивих фотографій із протестами «жовтих жилетів»: діти самі мали додивитися, що репортаж датовано 2019 роком, а фото взято з 2015-го після футбольного матчу.)

Ну, і насамкінець я як усяка залежна особа мушу таки видати головну апологію онлайн-спілкування. Як людина в еміграції скажу: скролення українських хайпів, срачів і мемів так чи інакше дозволяє триматися в актуальному суспільному контексті. Хай навіть своєї «комфортної бульбашки» — але від неї не застраховані й ті, що живуть в Україні. А оскільки найближчі друзі зі зміною моєї геолокації вимушено перейшли з офлайну в онлайн, цифрове спілкування залишається єдиним доступним справжнім спілкуванням. Нових таких друзів я не знайду. Самотності не уникнути — але принаймні є слабка ілюзія її заміщення. Ефект плацебо.

¹Вона розкішно почувається, навіть займаючись повсякденними справами (англ.).

Усі права застережені. Жодна частина цієї антології не може бути відтворена в будь-якій формі й будь-якими засобами без попереднього письмового дозволу ГО «Форум видавців».