Передмова

Усе мало бути інакше. По-іншому мав закінчитися 2019-й, ця безтурботна вечірка з фестивалями й подорожами, з відважною дівчинкою Ґретою Тунберґ на знамені, лише трохи затьмарена протестами в Гонконгу й палаючим Нотр-Дамом. Тепер, коли недопиті склянки на столах припадають пилом, ми, розкидані по своїх містах, розділені непроникними загорожами кордонів, наввипередки згадуємо, як усе було, ніби відтворюємо обставини злочину: хто що зробив не так, де вкралася підступна помилка, якої миті все пішло під укіс? Дехто стверджує, що безтурботна вечірка тривала вже давно, тож і не дивно, що похмілля таке тяжке. Інші переконують, що коронакриза — це випадковість, збій правильно написаної програми, непередбачуваний баг історії сьогодення. Ще хтось притишеним голосом натякає на злий умисел, вписаний у якийсь інший, паралельний, не видимий неозброєним оком сценарій. Пошук логіки, теорія випадковості, теорія змови. Загалом звичні, старі як світ реакції на геть нові обставини.

Світ зразка 2020-го, який за лічені тижні так драматично розширився (бо ще вчора просторово досяжне стало віддаленим на світлові роки) і водночас стиснувся (бо виявився об’єднаним спільним лихом), викликає одне тривожне й неминуче відчуття: він — невловимий. Реальність одним влучним ударом вибила основи з-під наших фундаментальних категорій, цінностей і понять. Безпека? Свобода пересування? Комунікації? Технічний прогрес? Хто ми і в якому столітті насправді живемо, коли за кілька місяців не здатні виготовити вакцину від вірусу, що, як глузливо зауважив один із епізодичних героїв цієї книжки, «мре від води з милом»? А може, мають рацію найпохмуріші прогностики-фантасти, які кажуть, що людина віч-на-віч зіткнулася з чимось не просто сильнішим, а й розумнішим за себе?

На те, що важко роздивитися, бо воно надто нове, рухоме й близьке, варто принаймні глянути з різних перспектив. Тому ми й вирішили запропонувати поміркувати над людством зразка 2020 року двадцятьом авторкам і авторам із десяти країн. Якщо вам це здасться нумерологічними забавками — хай так і буде. Але коли легко підхоплюють один одного голоси з України, Швеції, Південної Африки, Англії, Північної Ірландії, Польщі, Іспанії, Хорватії, Македонії, Білорусі, — коли вони, залишаючись у своєму регістрі філософської рефлексії, спогаду, щоденникового запису, листа чи принагідної нотатки на полях повсякдення, творять доволі гармонійний акорд, це вже щось та й значить. З’являється не навіяне, а справжнє відчуття перебування у спільному човні, на спільному судні. Що це за судно: сконструйований для довгого безпечного плавання, але спочилий у водах «Титанік» чи простий, але рятівний Ноїв ковчег?

А якщо таки ковчег, то що нас, його збентежених, знуджених, розчарованих і стривожених пасажирів, може порятувати? Оновлене й переосмислене Просвітництво, як пропонує Маріанна Кіяновська? Чи «мудрість води», що полягає у плинності й гнучкості, як пише Таня Габерланд? А може, на нас і справді, як каже інструкторка з йоги, співрозмовниця Дебори Вукушич, чекає «квантовий стрибок» і «енергія стане рожевою»?

Так чи так, нам потрібно спершу навчитися знову говорити, розробити м’яз мовлення, ослаблий від тривалого невикористання, навчити його давати раду з новими поверхнями, масами, ландшафтами. Новими óбразами. Новими закономірностями, причинами й наслідками. Світ, який став «світом», має позбутися лапóк, хай навіть набуде нового імені. Так само, як ми раніше чи пізніше позбудемося медичних масок — цієї, за спостереженням Катерини Калитко, «метафори утрудненого мовлення».

Тому говорімо — хай де ми перебуваємо, хай де застало нас це тимчасове сповільнення світу, говорімо на двадцять і більше голосів, говорімо, стоячи на палубі нашого судна. Сподіваймося, що це — Ноїв ковчег.

Усі права застережені. Жодна частина цієї антології не може бути відтворена в будь-якій формі й будь-якими засобами без попереднього письмового дозволу ГО «Форум видавців».