Кріс Тведт

Норвегія

Народився 1954 року в Бергені. Окрім юриспруденції він вивчав порівняльне літературознавство. У 1988 році почав практикувати в якості адвоката, але зараз працює професійним письменником. Коло смерті Ґерд мугикала собі під ніс, пораючись коло своїх котиків. Вона щодня доглядала їх. Вити-рала, переставляла місцями, одних ставила на підвіконня, інших повертала на попереднє міс-це на стелаж або в куток на касетку, успадко-вану від мами. Крихітні котики з невинними оченятами й різнобарвними кокардами з’явилися тут з різних кінців світу. Деяких ку-пила сама, але більшість упродовж років дару-вали їй друзі та родичі. Усі знали, що вона лю-бить котів, однак через алергію не може завес-ти собі живого кошеняти, тому й колекціонує порцелянових. У душі вона рада була тій алергії, однак ні-кому не зізнавалася. Насправді не дуже любила справжніх котів. Надто вони незалежні, ходять, куди захочуть, роблять, що заманеться. Ґерд терпіти не могла їхнього лінивого потягування, рисочок-зіниць, гострих пазурів. Коти, справжні коти, були маленькими вбивцями. Її ж котики гарно і мирно вживалися на підвіконні з пташками, розмальованими пастельними фарбами. Таке їй більше було до душі. Вона й далі безгучно мугикала: «Love is in the air. Everywhere I look around». Аж зашарілася. Ніби нівроку доросла жінка, а нипає з самого ранку вівторка помешканням, наспівуючи пісні про кохання! Однак опиратися бажанню співати не могла. Вона була така щаслива! Він запитав, і вона відповіла згодою. У серп¬ні стане на-реченою, так вони домовилися. П’ятдесят ми-нуло, ще й нецілована майже, зате в серпні вийде заміж. Вона не стрималася, одразу зателефонувала матері й повідомила радісну новину, та матір, звісно, не зраділа. Ледве видушила з себе привітання, а тоді за¬вела довгу тираду про те, що тепер Ґерд не матиме на неї часу, тому вона вже може перебратися до богодільні; як зле вона почувається, аж Ґерд почав уриватися те-рпець, ледь не гримнула на матір, щоб та за-мовкла. Однак стрималася. Ніколи собі такого не дозволяла. Терпляче слухала, «так, мамо», «ні, мамо», запевнила, що завжди дбатиме про неї. Завжди. Згодом, після розмови, Ґерд відчула, як її шпигнуло таке добре знайоме почуття нечисто-го сумління. Ледь відчутна млість під грудиною від каяття за невиправдані материні сподівання, від усвідомлення, що ніколи не зможе сповна віддячитися матері за пожертвувані роки, здоров’я, любов, лиш би вона, Ґерд, жила щас-ливо. Колись треба позбуватися того відчуття вічної провини. Вона щаслива. Вона хоче бути щасливою. Вона собі на це заслужила. Два ро-жеві котики переселилися з полички на підві-коння. Два блакитні перебралися з підвіконня на поличку. Ґерд непокоїло тільки те, про що він розпо-вів їй після того, як вона погодилась з ним од-ружитися. Він розплакався. Спершу вона поду-мала, що то сльози щас¬тя і полегші, але він по-чав говорити, розповідати про своє життя, і вона збагнула, що річ в іншому. То було щось більше. Щось таке приголомшливе й неймовір-не, у що їй важко буде повірити. Жінка труснула головою. Його історія й досі видавалася їй неймовірною. Наче не з ним від-бувалася. Милий, привітний, обачний Ґустав. Він був настільки обережний, що це вона, по суті, взяла ініціативу в їхніх стосунках до своїх рук. Вона підштовхувала його до рішучіших кроків. Вона поцілувала його першою, а не на-впаки. Вона взяла його руку й поклала собі на груди, йому аж подих перехопило. Це вона, врешті, завела його до спальні, куди досі не ступала чоловіча нога, вимкнула світло і лю-бощами скріпила їхнє кохання. Ґустав був… боязкий. Іншого слова годі дібрати. Перша думка була: вони не зможуть спра-вити весілля. Бо це неможливо. Але вона знайшла вихід. Пояснила Ґуставові, що йому треба робити, і він погодився. Потім вони ра-зом помолилися і знову полюбилися, та вже не так, як першого разу. Несамовитіше, ніби нараз стали ближчими. Уперше в житті Ґерд відчула себе сильною. У двері подзвонили. Ґерд здивувалася, бо ж нікого не чекала. На порозі стояв кремезний чоловік з волоссям, пов’язаним у кінський хвіст. – Слухаю? – мовила вона. – Чим можу до-помогти? – Ти Ґерд Ґарсгол? – запитав чоловік. Жінка на мить завагалася. Безпідставна тривога сколихнулася у грудях, але вона її віді-гнала. Це ж вівторок, будній ранок, надворі бі-лий день, дім, у якому вона прожила все своє доросле життя. Сусіди навколо. – Так, це я… А тоді двері наче вибухнули їй в обличчя. Пер. з норвезької Наталії Іваничук. Copyright © CAPPELEN DAMM AS, 2010 © Нора-Друк, видання українською мовою, 2012