Лекція Вахтанга Кіпіані «Самвидав як спосіб протистояти цензурі»
Учора, 22 вересня в рамках тематичного кластеру Територія свободи: ЗМІ відбулась відкрита лекція українського історика Вахтанга Кіпіані.
Він розповів про роль самвидаву в Україні, про процеси, які він викликає, та його значення для сучасної демократії.
«Я стикався з цим явищем ще в дитинстві, коли чув, що існували тексти не піддані цензурі, які батьки читали і передавали, - розповідає історик. Тож це підтвердження, що самвидав був завжди. Навіть у часи повного контролю Радянським Союзом». На думку Вахтанга Кіпіані першим доказом цього явища в Україні був текст «Аве Марія» Івана Багряного. «На титульній сторінці, там, де має вказуватись видавець, так і було написано – Cам, - ділиться спікер. Потім пропонувалось в особистих листах, чи хтось хоче купити, а в разі зацікавлення – передавалось через знайомих».
Вахтанг Кіпіані звернув велику увагу не те, що видання непідданої цензури інформації було дуже складним процесом: «Друкарська машина з українською розкладкою до 80-90 рр. на півдні, сході чи навіть у центрі України була рідкістю, саме тому процес вимагав багато часу та зусиль не лише в розповсюдженні, а й навіть у творенні. Найбільш поширене за кількістю видань в Україні ХХ ст. було кримсько-татарське видання під назвою «Информация». Кілька сотень номерів присвячених подіям тих часів у справах кримських татар зі всього світу досі лишаються величезним матеріалом досліджень для істориків».
Були часи, коли будь-який машинний друк неузгоджений офіційною владою карався, бо вважався викликом проти держави. «Саме за машинами шукали виконавців видання. Кожна машина мала свій почерк, тому самвидавці мусили вишукувати способи діставати машини з якнайдальших місць, - продовжує Вахтанг Кіпіані. - Додатково, розповсюдження самвидавів було тільки серед найближчих, довірених осіб. Тож міф про їх масовий вплив є перебільшений, адже розповсюдження відбувалося між тими самими людьми».
Самвидав творив ілюзію творення права голосу в часи, коли такого не було. «Коли говорять, що Україна свою незалежність отримала, я завжди сперечаюсь. Адже Україна свободу виборола! Боротьба не завжди буває з жертвами і кров'ю, - підсумував історик. За моїми підрахунками в історії самвидаву були дуже інтенсивні 3 роки, коли одночасно видавались 1300 видань. Тобто мінімум по 1 виданню в день. Ви тільки вдумайтеся!»
Авторка - Наталія Філімонюк
Фото - Вероніка Кашинська
«Я стикався з цим явищем ще в дитинстві, коли чув, що існували тексти не піддані цензурі, які батьки читали і передавали, - розповідає історик. Тож це підтвердження, що самвидав був завжди. Навіть у часи повного контролю Радянським Союзом». На думку Вахтанга Кіпіані першим доказом цього явища в Україні був текст «Аве Марія» Івана Багряного. «На титульній сторінці, там, де має вказуватись видавець, так і було написано – Cам, - ділиться спікер. Потім пропонувалось в особистих листах, чи хтось хоче купити, а в разі зацікавлення – передавалось через знайомих».
Вахтанг Кіпіані звернув велику увагу не те, що видання непідданої цензури інформації було дуже складним процесом: «Друкарська машина з українською розкладкою до 80-90 рр. на півдні, сході чи навіть у центрі України була рідкістю, саме тому процес вимагав багато часу та зусиль не лише в розповсюдженні, а й навіть у творенні. Найбільш поширене за кількістю видань в Україні ХХ ст. було кримсько-татарське видання під назвою «Информация». Кілька сотень номерів присвячених подіям тих часів у справах кримських татар зі всього світу досі лишаються величезним матеріалом досліджень для істориків».
Були часи, коли будь-який машинний друк неузгоджений офіційною владою карався, бо вважався викликом проти держави. «Саме за машинами шукали виконавців видання. Кожна машина мала свій почерк, тому самвидавці мусили вишукувати способи діставати машини з якнайдальших місць, - продовжує Вахтанг Кіпіані. - Додатково, розповсюдження самвидавів було тільки серед найближчих, довірених осіб. Тож міф про їх масовий вплив є перебільшений, адже розповсюдження відбувалося між тими самими людьми».
Самвидав творив ілюзію творення права голосу в часи, коли такого не було. «Коли говорять, що Україна свою незалежність отримала, я завжди сперечаюсь. Адже Україна свободу виборола! Боротьба не завжди буває з жертвами і кров'ю, - підсумував історик. За моїми підрахунками в історії самвидаву були дуже інтенсивні 3 роки, коли одночасно видавались 1300 видань. Тобто мінімум по 1 виданню в день. Ви тільки вдумайтеся!»
Авторка - Наталія Філімонюк
Фото - Вероніка Кашинська