П’ять кроків назустріч: світ крізь призму поезії Марка Поґачара

Марко Поґачар - відомий хорватський поет молодшої генерації. Його збірка «Людина вечеряє в капцях свого батька» містить вибрані поезії з усіх чотирьох його збірок і стала першим в Україні окремим виданням перекладів текстів автора.
Збірка Марка Поґачара «Людина вечеряє в капцях свого батька» (2016, «Книги- ХХІ») – це насправді не книжка. Це видозмінений аналог Кубика Рубіка або Пірамідки Мефферта. Ця збірка багатогранна, цікава і не така проста, як здається на перший погляд.
Можна довго сидіти і роздумувати над нею, шукати виходи із ситуацій, починаючи з різних сторін, крутячи в долонях. Проте є одна суттєва різниця: на відміну від Кубика Рубіка чи Пірамідки Мефферта, ця збірка кожного разу складається в щось абсолютно нове, даючи читачеві або читачці не лише задоволення від перфектно складеної, проте пустої форми, але і наповнення певною суттю, певними істинами, що відкривають нові входи і виходи.
І для того, щоб скласти цю головоломку, треба здійснити певні кроки до своєї мети. Підійти до поезії Поґачара ближче, взяти її до рук, оглянути, осмислити, відчути.
Ця стаття – не покрокова інструкція, а лиш напрямок, в якому треба рухатись.
Здається, що Україні бракує таких голосів, тим паче у тому, що звемо молодою поезією. Або вони є, проте поки-що, на жаль, не почуті чи недочуті. В Україні є багато хороших, прекрасних авторів, але чи є автори настільки позбавлені внутрішніх і зовнішніх рамок саме у поезії і у її творенні – невідомо. Добре, що Поґачар прийшов у доброму перекладі. Добре, що Поґачар прийшов взагалі, захопишви із собою свої вірші, що дуже нагадують діафільми. Прийшов і почав показувати.
І на кінець про відсутність рамок та форму. Авторська пунктуація віршів, яка спрямована на належне передання того, що задумав автор. Хай і не завжди за канонами і правилами, але справжня поезія – це те, що виходить за рамки, іноді проламуючи і розбиваючи їх.
Ця поезія знає свою роботу і чітко передає закладені у неї емоції. Авторська пунктуація служить вказівником на дорозі до пізнання вірша. Іноді, щоправда, від незвички, це збиває. Через розділові, які, направлені рукою автора, перекочували на інші місця, можна спіткнутись. Тут егоїстично дозволю собі – автору статті – поділитись власною іронічною рефлексією, що прийшла після ще одного прочитання збірки «Людина вечеряє в капцях свого батька»; рефлексією, спрямованою на явище авторської пунктуації, а також такою, що зачіпає згадану вище інструкційність:
довгий вірш без розділових
розігнався мов марафонець читаючи
безліч слів безконечність метафор
аж ось раптом
якась заблукана кома
спіткнувся і впав порвав штани здер собі сприйняття до крові
о дивна пунктуаціє у верлібрах
випадкова як сон
не з'являйся так раптово у цих віршах
у світі вже надто багато болю
(«,» / авт. Р.Кузик)
Іноді вірші викликають реакцію у формі віршів. Вірш для вірша. Поет для поета. Це може перетворитись у замкнене коло, але з певної точки зору це не так погано.
Поґачар прийшов і почав навчати нас - тих, хто хоче в нього вчитись і розуміє його уроки. Доречно сказати, що суть перекладів у цьому і полягає – маючи надбання чужої літератури у перекладі на рідну мову, читач чи читачка може не просто здобувати певні емоції, тішитись чи журитись, а і брати від неї більше: досвід, рефлексії, приховане знання. Поґачар приходить і показує світ крізь призму власних віршів. Світ від того не змінюється, він зостається у тих же формі і кольорі, проте змінюєшся ти і починаєш все-таки дивитись на нього інакше.

- Сфокусованість поезії Поґачара

- «Діалоговість»
- Опредметнення і розпредметнення поезії
- «Інструкційність»
- Вірші, які можна бачити

Автор - Ростислав Кузик