Промова Сергія Жадана на відкритті 26 Львівського міжнародного BookForum

18 вересня у Львівській обласній філармонії пройшло офіційне відкриття головного культурного фестивалю країни. Одним із запрошених гостей, які виголошували промову, став український письменник Сергій Жадан. Публікуємо повний текст промови.

«Мені цьогорічна тема форуму видається точною та близькою. Чому? Ну, ось ми зібралися тут, на відкритті форуму видавців. Людина стороння справді могла б подумати, що всі присутні тут є видавцями. Проте, припускаю, видавці тут у меншості. Натомість, ким є ми всі? Ми причетні. Причетні до книговидавництва, причетні до книги загалом, причетні до цієї країни, до часу, до Львова, де цей форум, зрештою, і стався. Нас навіть не треба надмірно відшукувати. А втім, щось примушує нас згадувати ці геніальні Чубаєві слова, примушує нас далі пильно приглядатися одне до одного, визначаючи на око рівень взаємної причетності.

Що значить ця наша причетність? Що за нею стоїть? Бажання й готовність робити одну справу, необхідність нести спільну відповідальність, залежність одне від одного, потреба одне в одному. Важливість відчувати присутність поруч ще когось, того, хто поділяє твої цінності, того, хто потребує твоєї співучасті. Важливість цієї самої співучасті. Нам усім видається, що ми надзвичайно соціалізовані. Проте не слід забувати, що першою чергою ми все ж самотні. Книговидавців це, можливо, стосується більшою мірою, ніж когось іншого. Книговидавці, можливо, найбільш самотні в цьому залі. Самотніші за письменників, напевне. Оскільки в письменників щонайменше є їхні читачі. Ну, як правило, хоча теж не завжди.

Тим не менше, коли говорити більш серйозно, за пошуками «своїх», за пошуками однодумців стоїть нормальне бажання озвучення й закорінення. Ми далі поволі відкриваємо для себе свою країну, з усіма її складнощами й суперечностями, з усіма її темними плямами й світлими смугами, з усім її безміром голосів та безголосся. Важливість книги в цьому процесі важко переоцінити, навіть попри доволі невтішну статистику її розповсюдження. Але річ у тім, що книги – це не зовсім про кількість. Книги – це про адресність. Книги не так часто читаються вголос. Переважно це особистісне сприйняття, і якщо стається так, що книга потрапляє, резонує, спрацьовує механізм
упізнавання й відгукування, – саме за цим і проглядає поява причетності, народження дотичності.

Хоча, ось я говорю про книги й розумію, що говорю не зовсім про них. Книга в цьому випадку є емблемою, знаком, проте вся розмова, звісно ж, не зводиться до читання. Навчивши людину читати, ти все одно ніколи не будеш певен, що зробив їй добру послугу. Справа, звісно ж, не в книгах. Усе, що тут відбуватиметься наступні кілька днів, значно
більше за книги. Книги це, скоріше, пароль. Пароль для причетних. Про що йдеться людям, які видають і пропагують, або купують і читають українську книжку? Йдеться про формування простору, про заповнення порожнин, про подолання тиші. Через голос, через
письмо, через мову.

Що ми всі відшукуємо? Ми відшукуємо цю країну, яка проступає контурами на мапі, проте вислизає нам із рук, не дає себе озвучити, не дозволяє себе почути, гірчить присмаком кирилиці, ранить пальці нерозрізаними сторінками подарункових видань в університетських
бібліотеках. Ми відшукуємо її справжні кордони, намагаємось відчути її здатність озиватись, говорити у відповідь, пояснювати себе. Чи має це стосунок до книговидавництва?

Безперечно. Жодного.
Попри весь наш раціоналізм, у словосполученні книжковий ринок визначальним є все-таки означення книжковий. В країні, де сорок мільйонів потенційних читачів не здогадуються про те, що вони читачі, відшукування причетного стає не просто романтичною метафорою – воно є метафорою існування й закорінення. Існування в містах без книжкових магазинів.

Існування в селищах без бібліотек. Існування в просторі, де всі головні книги цитуються переважно не твоєю мовою. Існування, яке, втім, мало б не пригнічувати, але налаштовувати на роботу. Що може бути ліпшим за спільну працю на перспективу? Особливо, коли тебе в твоїй праці супроводжує перший-ліпший причетний.

Що тримає більшість із нас там, де ми є? Відчуття того, що важливі для тебе речі не є твоєю вигадкою. Відчуття того, що речі, які тебе сформували, можуть бути зрозумілими ще комусь, окрім тебе. Відчуття того, зрештою, що хтось, поруч із тобою, читав у дитинстві ті самі книги, що й ти. Адже в такому разі мова йде не лише про майбутнє, але й про минуле. Книга, безперечно, є привітом із минулого. Просто, як виявилось, із минулим у нас багато нез’ясованих питань. Тому цей привіт далі працює.

І ще дещо. Про Грицька Чубая. Чубая, звісно, можна читати по-різному. Навіть відсутність розділових знаків у його поемах передбачає достатньо вільне інтонаційне й смислове тлумачення окремих слів. У його тексті про «причетного» є такий уривок:

А ЛИШИТИСЯ ТУТ
то це означає бути причетною.

Така собі формула, якої сам поет, припускаю, в текст і не закладав. Але так склалося, що формула означилась. «Лишитися тут означає бути причетним». Це просте твердження, яке, насправді, може слугувати місцем для початку наших пошуків. Очевидно, причетних слід шукати саме серед тих, хто лишається тут. Я говорю, звісно, не про географію. Я говорю про тих, хто лишається при своїй справі, при сказаному, при вчиненому, про тих, хто не відмовляється від себе, від свого місця, від свого голосу. Ми всі лишилися тут, а отже нам ідеться про продовження своїх пошуків, про продовження цієї мандрівки, про подальшу роботу, про подальше відчуття свого.

Бібліотекарі, продавці в книгарнях, організатори різного рівня незатребуваності й непочутості літературних фестивалів – публіка, яка не дає шансів зникнути цій химерній і примарній території пошуків та знахідок. Люди, які далі передають привіти з минулого,
формуючи таким чином словниковий запас майбутнього.

І ще одне. Ви ж помітили, що ми тут майже не говоримо про політику. За великим рахунком, це вірно. За великим рахунком, книговидавництво в Україні саме по собі завжди було політикою. Не певен, що це дуже добре для книговидавництва, проте іноді ти опиняєшся на барикаді не тому, що готовий до змін, а з тієї причини, що барикада просто перекриває тобі шлях від дому до найближчого книжкового магазину.

Видавати в Україні книги українською мовою далі є політикою. Щонайменше гуманітарною. Щонайменше. Українські книговидавці, слава богу, пережили правління п’яти президентів України. Причому одного з них, наголошу, вигнали з країни не без участі тих таки книговидавців. Щонайменше, книговидавці теж були до цього причетними. Я до того, що коли добре й чесно робиш свою роботу, час перестає лякати. Він, скоріше, робить тебе більш упевненим.

Ти лишився тут. Ти причетний. У тебе сорок мільйонів потенційних читачів. Нам дуже важливо зберігати ось цей простір читання, простір голосу, простір слова. Він нам потрібен не лише суто з професійної точки зору. Розкіш висловитись і розкіш бути почутим
– це не про професію, це про можливість лишатися собою. Хоча література до цього всього теж, як і завжди, має безпосередній стосунок: нам потрібен наш простір саме тому, що відшукування причетного, віднайдення розуміння, пошук співрозмовників є однією з інтриг літератури.

Література не має фіксованих і контрольованих механізмів впливу. Її вплив неможливо спрогнозувати й важко вирахувати. Ідеальних книг немає. Більше того – саме книги, які годиться називати ідеальними, зазвичай збирають найбільше пилу на книжкових полицях. Тому шлях книги – це щоразу інтрига. Можливо, саме вона не дає до кінця померти книговиданню – ми беремо до рук щоразу нові книги, маючи ось це відчуття таємниці, якого майже не лишилося в нашому прекрасному світі. Ти ніколи не знаєш, на якій сторінці почнеш плакати. І тим більше ніколи не знаєш, що саме спричинить твої сльози – радість чи розчарування. Це і є відшукування. Якщо не когось причетного, то бодай чогось притомного.

Літературі потрібен причетний. Література без читача загалом має доволі непереконливий вигляд. Письменник, який пише в шухляду, заслуговує на співчуття. Шухляда, між іншим, теж. Справа тут не в накладах – справа в тому, що кожен повинен мати ось цей шанс на
порозуміння. Світ було створено так, що в нього немає можливості сказати щось на своє виправдання. Для його виправдання люди вигадали літературу. Вона не робить нас щасливішими, проте іноді пояснює нам причини наших нещасть. Іноді цього достатньо для
того, аби не здаватись і продовжувати пошуки, «навіть тоді як нікого ніде ніколи», як говорив Грицько Чубай».

З повагою, Сергій Жадан