Бурджу Шагін «Прокинувшись сьогодні вранці, я точно знала, що літо закінчилося...»

Прокинувшись сьогодні вранці, я точно знала, що літо закінчилося. Здавалося, небо отримало кілька сильних ударів, а потім утратило всю свою волю. Хмари з синцями й серцебиттям. Тривога розвіялася вже через кілька годин, ніби враження від тієї миті між неспанням і сном, нормальністю та змінами вже минуло.

Французький філософ Жорж Діді-Юберман запитує себе в «Sentir le grisou» (2014), як можна побачити наближення катастрофи і які чуття для цього потрібні. Він стверджує, що жорстокість катастроф пов’язана з тим, що їх помічають уже постфактум, через «уявну нормальність часу, який іде (часу, який, здається, “йде сам собою”, але насправді потай дає найгіршому “минати”)». Коли італійський кінорежисер і письменник П’єр Паоло Пазоліні почав працювати над поетично-документальним монтажем у фільмі «La Rabbia» (1962), він уважав, що повоєнний час характеризується уявною нормальністю, думкою, нібито все влаштоване «на краще», а подальший час ітиме сам собою. Пазоліні стверджував, що насправді триває наша сліпота.

Світ уже кілька місяців переживає глобальну пандемію, яка нібито триватиме й далі. Це катастрофа нашого часу? Діді-Юберман пише, що певні катастрофи залишаються невидимими, прихованими в очевидній катастрофі, яка займає все поле зору. Слід розуміти, що кожна катастрофа складається зі з’єднань і накладок кількох інших.

Багато голосів озвучували прагнення повернутися до нормальності. Що означає це прагнення? Коли свято робітничого руху довелося скасувати через обмеження, що унеможливили звичайні демонстрації, акції та хоровий спів на вулицях і площах, шведська журналістка Еліна Панке сформулювала інший підхід до цього прагнення: «Тоді, якихось кілька місяців тому, все було як завжди. Багаті могли їхати в Альпи на гірськолижний відпочинок, а бідні — прибирати в оселях. Громадський транспорт не був місцем зараження, а лише позначав межі між центром і передмістями, довгим життя і коротким. Скажімо раз і назавжди: нормальність / нормальне була / було лайном». Ще один спосіб це висловити — сказавши, що давній міф про прогрес, експлуатація людей та землі, сучасна технологічна романтика, расизм і насильство в ім’я національних держав, а також негнучкі уявлення про стать, тіло й функціональність у виробничому процесі хочуть бути якомога невисловленішими, невидимішими. Для багатьох людей нормальність / нормальне вже означає життя, позначене кризою та катастрофою.

Через світову пандемію люди й держави опинились у надзвичайному стані. Спеціальні правила та обмеження, яких слід дотримуватися на благо громадськості, в довгостроковій перспективі вплинули на політичний ландшафт. Італійський філософ Джорджо Аґамбен писав, що надзвичайний стан («тимчасове призупинення правової системи») став нормою (нормальністю). Інакше кажучи, винятки й правила зливаються, аби надати керівним силам повноваження ухвалювати суперечливі політичні рішення. Ще одне питання — право на опір. Глобальні демонстрації проти браку медичних ресурсів, обмеженого права на притулок, глобальної несправедливості, вразливості представників важливих для суспільства професій, безробіття та жорстокості поліції були неприйнятними, оскільки демонстранти нібито порушують тимчасові обмеження. Проблема надзвичайного стану, звичайно, в тому, що надзвичайне врешті-решт стає звичним.

З часів війни в Сирії, яка 2015 року призвела до того, що велика кількість людей мимоволі покинула свої домівки й вирушила в потенційно смертельні подорожі до Європи, питання міграції та права на притулок неодноразово переглядалося та порушувалося. У Швеції катастрофа привела до ухвалення тимчасового закону, який регулював тодішній закон про притулок. Цього літа під час надзвичайного стану комітет обговорив пропозиції щодо постійного закону. Новини повідомляли, буцімто переговори були млявими, а рішення ухвалювала більшість за окремими пропозиціями. Ці дискусії відбуваються під час пандемії, яка постійно захоплює увагу й мислення людей. Хоча населенню доводиться ізолюватись (у довгостроковій перспективі це означає ускладнення зборів та організацій), державна, політична робота триває. Примітне в цьому комітеті не тільки те, що його робота, яка дуже вплине на право притулку, подається як незначна на тлі більшої кризи, але й те, що раніше подаване як звичайне явище раптом перестало ним бути. Закон, який передував тимчасовому, вважається надто щедрим, тому тимчасовий слід іще більше посилити. Ці зміщення ідеологічні й мовні.

Шведська авторка Іда Лінде читає Діді-Юбермана перед поїздкою до Сторсієна, де під час Другої світової війни був один із таборів для інтернованих. Цю частину шведської історії рідко згадують у зв’язку з відповідними катастрофами. Письменниця боїться вразитися красою місця, де катастрофа не залишила видимих слідів. Вона не бачить людей. Залишився пейзаж як носій знання та пам’яті — та її власний погляд. Нарешті Лінде пише, що краса все ж викликає запитання. «Якої катастрофи ми не бачимо? Ми беремо участь у стількох поточних, але, може, вони приховують іншу? Якій катастрофі я не запобігаю?» — питає вона.

Відповіді, звичайно, складні, як і самі катастрофи, але вони показують дзеркальний погляд, крізь який люди можуть досліджувати приховане за безпосередністю невидимого, доки змушені дивитися на себе в поточних катастрофах.

Діді-Юберман ставить подібні запитання стосовно ролі автора в «La Rabbia» Пазоліні: «Як він міг, показавши все це, точно продемонструвати, що ці óбрази відмовлялися бачити й давати нам побачити? Як він міг представити все це, аби зруйнувати керівну ідеологію, ідеологію нормальності (все добре, у найгіршому випадку трапляється кілька нещасть): стихійні лиха й конкурси краси, далекі війни й національні святкування, мовчання безіменних і промови можновладців? Як він міг показати все, що бачить посеред “часу, який минає, ніби нічого не сталося”, “вічно приховану кризу”, котра отруює історію, мов шахтний газ, і щодня засліплює нас від справді загрозливих вибухів?»

Відповіді приходять негайно. Це те, що Пазоліні називає «поетичним шалом», передусім мовний або пов’язаний із мовою вчинок, а також «жест від серця й тіла». Я думаю, що цей поетичний шал неможливо відрізнити від політичного, який трансформується в політичні дії, де знають, що нормальність приховує найстрашніші злочини. Я би хотіла, щоби люди продовжували використовувати поетичний і політичний шал, аби ставати більш схожими на канарок, які були в шахті для виявлення невидимого, але вибухонебезпечного шахтного газу: тренувати чуття, аби відчувати й теперішні, й майбутні катастрофи, співати й діяти заради змін.

Література

Georges Didi-Huberman, Gruvgas. Essän, vreden, politiken (Bokförlaget Daidalos, 2015).

Elina Pahnke, «Vi tänker inte gå tillbaka till normaltillståndet», Kontext Press, 1 maj 2020.

Giorgio Agamben, Undantagstillståndet (Site editions, 2005).

Ida Linde, «Det jag inte ser i Storsien», Lulu-journalen, nr 1, 2018.

Усі права застережені. Жодна частина цієї антології не може бути відтворена в будь-якій формі й будь-якими засобами без попереднього письмового дозволу ГО «Форум видавців».