Андрій Хаданович «Самокат “Belarus”»

Не знаю, чи добра це ідея — пропонувати написати есе про ковчег «Титанік» мешканцеві та громадянину невиправно сухопутної країни. Навіть болота в Білорусі здебільшого осушили меліоратори, а якби й трапився якийсь великий потоп, то куди випускати голубку по галузку оливки? Арарат далеко, а найбільша гора заввишки 345 метрів, до того ж названа на честь Дзержинського. Тож відштовхуватись, у всіх сенсах, доведеться від землі. Приблизно так, як користувачеві самоката. До речі, ось і добрий символ для моїх роздумів знайшовся — і пасує він принаймні з двох причин — технології руху та поетичної етимології.

У технологічно найпростішому самокаті ніякого двигуна нема — відповідно, на жодну допомогу їздцеві, як і Білорусі, сподіватися не доводиться, а весь вибір його дій — штовхатися лівою чи правою ногою, тобто брати праворуч або ліворуч, у бік досить умовної нині Європи чи дедалі безсумнівнішої Азії. Втім, практика останніх пандемічних місяців показує: хоч куди б ти поривався, а все одно впрешся в закриті кордони.

Своєю чергою, поетична етимологія виразно поділяє слово на дві частини. Якби Шарль Бодлер писав свій знаменитий вірш «Геаутонтіморуменос» (із грецької буквально «той, хто сам себе катує») білоруською, він не мав би мороки з неймінгом: так би й назвав — «сама-кат» («само-кат»).

Якщо ви побачите інтроверта, поруч із яким інші інтроверти видаються підозріло жвавими, — це він. Якщо хтось озирається на сміх, міркуючи, що хіхікають із нього, спантеличується та ніяковіє — це теж він. Якщо хтось мовчки тамує образу, не огризнувшись, а потім підставляє другу щоку, — звісно, ідеться про нього. Але пильнуйте, кривдники, третьої щоки в ного з технічних причин немає — тож не дивуйтесь, якщо на вашому тринадцятому паскудстві вам раптово «прилетить» і за попередню дюжину.

«Самоката» практично неможливо знищити, бо не існує на світі більшого болю, більшої муки, більших образи, зневаги й катувань, ніж ті, яких може завдати (і часом завдає) собі він сам. Про невмирущість як найвищий ступінь терплячості білоруса складено геніальні анекдоти на зразок того, про повішеного, який, усупереч волі катів, ніяк не хотів конати: спочатку муляла шия, а потім якось оговтався, призвичаївся. Чому ж я поряд зі словами «неможливо знищити» застосував обережне обмеження «практично»? Бо один спосіб таки є: якщо він сам вирішить не існувати (чи не вирішить існувати, що насправді одне й те саме), «самоката» не врятує ніхто й ніщо. А вся проблема якраз таки в тому, що донедавна він іще жодного разу в історії не давав на гамлетівське питання «бути чи не бути» однозначної відповіді. Експерти на його виправдання скажуть, що мало в якого народу була така трагічна (в тому числі сучасна) історія. Що він сам не розпочинав ні воєн, ні нападів, ні погромів, але багато разів ставав об’єктом агресії сусідів зі сходу й заходу (а часом, даруйте, і з півдня), бував завойованим, наполовину фізично знищеним, русифікованим / полонізованим, зрадженим власними елітами (коли ці еліти залишалися живими), поділеним поміж різними чужими йому державами, окупованим, а потім переокупованим уже зусиллями інших окупантів, і так до безконечності. Зараз, урешті, уможливлюється феномен внутрішньої окупації, 26-річного панування (само)ката Лукашенка, й такого ж внутрішнього (інтровертного!) партизанського опору їй.

Глибину інтровертності цього опору добре ілюструє наш політичний анекдот. Приїхав зарубіжний лінгвіст вивчати білоруську мову — і питається в місцевого дідуся, чим різняться слова «біда» і «горе».

— Ой, онучку, — каже старий, — якби наш любий усенародно обраний президент заліз на свій Палац Республіки, зірвався з нього, впав і на смерть розбився — ох, це було б горе!

— А біда?

— А біда — що він туди не лізе.

До речі, «Словник синонімів і близьких за значенням слів» М. Клишка подає 50 синонімів до слова «бяда» («біда») без урахування фразем і 25 — до слова «смутак» («смуток»). Для порівняння, до слова «шчасьце» («щастя») — 5 синонімів, а слова «радасьць» («радість») чомусь зовсім немає (до дієслова «радаваць», тобто «радувати», — 3 синоніми).

Отож усі ці часом образливі, але переважно справедливі означення спекотного білоруського літа 2020 року виявилися більше неактуальними. У білорусів різко примножилася жага. Жага знати правду й добиватися справедливості. Жага свободи й законності. Жага, кажучи словами Янки Купали, «людьми зватись» (і, відповідно, «не буть скотом»). Бути собою та просто бути. Відчувши таку жагу, повторюся, людина, яку загартувало все перелічене, робиться невмирущою — і, хочеться вірити, непереможною.

Як так трапилося, що білоруси масово перестали бути «само-катами»? Тепер це означення стосується радше внутрішньоокупаційної, самопроголошеної та нелегітимної влади, яка справді завше була жорстокою, облудною, аморальною й цинічною, але ще ніколи з такою ідіотською впертістю не рубала гілку, на якій сама ж і сидить. Знищуючи рештки всілякої поваги до себе. Об’єднуючи в обуренні та ненависті до себе раніше пересварених опонентів. Змушуючи правих і лівих, молодих і старших, «окулярників» і «роботяг», чоловіків і жінок виходити на вулиці разом та протестувати пліч-о-пліч. Ніби допомагаючи найневпевненішим у собі інтровертам зробити остаточний вибір і стати на бік активного змагання за свободу. Таке враження, що колишній (так мені кортить його називати) президент і люди поруч із ним пробудили в собі внутрішніх партизанів, чинячи диверсію за диверсією, перетворюючись не лише, даруйте за пафос, на кривавих катів, а й урешті — на само-катів.

Пригадуються слова французького політика Талейрана: «Це гірше, ніж злочин, — це помилка: за злочини не розплачуєшся ніколи, а за помилки — завжди». Не треба бути глибоким аналітиком, щоби перелічити основні помилки режиму-(само)ката, що за кілька місяців 2020 року розвалили всі підмурівки раніше витривалої влади, розторсавши наших «інтровертів» до глибокого обурення та громадської солідарності.

Спочатку була реакція режиму на пандемію. Точніше, відсутність цієї реакції. Незапровадження карантину плюс тиск на медиків для приховування від суспільства правдивої статистики захворювань і смертей. Цинічний вибір між людським життям і політичними інтересами на користь другого. Брехня, що позбулася почуття міри та почала сприйматися саме як брехня, якій уже ніхто не вірить.

Потім наш традиційний, консервативний, «мачистський» режим фатально для себе недооцінив роль і силу жінки, бо прагнув заздалегідь, іще до виборів, якщо не знищити, то нейтралізувати всіх конкурентів-чоловіків. Як наслідок, за ґратами опинилися «загартовані» опозиціонери Павло Северинець і Микола Статкевич. Популярний блогер Сергій Тихановський. Найпопулярніший, хоча ще зовсім молодий як політик банкір Віктор Бабарико. Не зарахували зібрані голоси й Валерієві Цепкалу. Замість них, ніби задля насмішки, режим зареєстрував Світлану Тихановську, яка подалась на вибори замість арештованого Сергія, щоби продовжити його справу. Лукашенкові й на думку не спадало, що в нашій країні жінку можуть сприйняти всерйоз і підтримати як політика. Але Світлана завела мову про любов — насамперед до свого чоловіка, якого прийшла захищати. Їй повірили, її почули, а незабаром і полюбили. До неї долучилися ще дві харизматичні жінки: Марія Колесникова, одна з очільниць штабу арештованого Бабарика, та дружина Валерія — Вероніка Цепкало. «Трійцю» полюбили ще більше, бо говорили вони не лише про любов, а й про солідарність і взаємопідтримку. (Наші політики-чоловіки десятиліттями не могли домовитись і висунути єдиного опозиційного кандидата, тонучи у своїх амбіціях.)

Вершина ідіотизму влади: разом із Бабариком «арештували» й банківську колекцію картин «паризької школи», роботи визначних єврейських художників — вихідців із Білорусі. Найзнаменитіша з них — «Єва» Хаїма Сутіна, придбана за понад мільйон євро. Здається, того ж дня хтось в інтернеті зауважив портретну подібність «Єви» до Світлани Тихановської, а наступного дня про це казали всі. Так білоруська революція набула жіночого обличчя. Багато хто навіть почав уживати термін «євалюція». Що вже тепер дивуватися масовості й особливій креативності саме жіночих протестів?

Далі було 9 серпня, найбільша в історії Білорусі фальсифікація президентських виборів, коли центрвиборчком «приписав» 80 % кандидатові, за якого не проголосував майже ніхто, а Світлані Тихановській, за яку голосували практично всі, віддав 10 %. Влада ніби знущалася, випробовуючи наш мазохізм: що ми спроможні витерпіти ще?

Гілка під дупою режиму серйозно захрускотіла, коли всій Білорусі ввечері 9-го вимкнули інтернет. Увага, вимкнули людям, які місяцями — попри байдужість режиму — самоорганізовували свій карантин, людям, чиї контакти фактично на ньому трималися. Додаймо сюди так звані «диванні війська» — тисячі й тисячі любителів пообурюватися винятково на канапі перед монітором, за одну хвильку позбавлені головного каналу свого обурення. Деякі з них уперше вийшли на вулицю розвіртуалитися з іншими інтернет-протестувальниками.

І найфатальніша — усе-таки перефразую Талейрана — більш ніж помилка. Фатально жахливий злочин. Неадекватно жорстоке реагування силовиків на протестувальників. Замість звичних гумових кийків, якими десятиліттями бив нас ОМОН, — постріли гумовими кулями на ураження, кидання світло-шумових гранат, застосування сльозогінного газу та водометів. Достеменні звірячі катування — не лише в місцях затримання, а й безпосередньо доро́гою до них, у міліцейських автобусах. І останнє. Уявіть собі побитого чи пораненого протестувальника, який бачить машину швидкої допомоги й чекає її наближення, а машина напхана омонівцями: вони так вирішили оминати дорожні затори. І справді: ковчег перетворюється на «Титанік».

Медики зафіксували сотні ран, а правозахисники — сотні випадків жахливих катувань мирних людей із боку омонівців. А через два-три дні знущань, побиттів і зґвалтувань затриманих почали випускати — у надії, що їхні історії паралізують білоруське суспільство страхом. Надія збулась, але тільки наполовину. Кожен протестувальник відчуває цей страх, відчуває ймовірність того, що режим може зробити з ним те саме. Одначе раптом цей страх став не головним, бо люди переповнені гнівом і бажанням добитися справедливості, в них прокинулися гідність і солідарність, зробивши їх (нас!) громадянським суспільством.

За арештованими мітингарями перших днів вийшли жінки з нестандартними протестами, що зруйнували шаблони силовикам. Вийшли митці з перформансами, піснями та політичними плакатами. Чого варті: «ОМОНіМИ — АНТОНІМИ», «З дном народження!» (про Лукашенка) й «Із Днищем знань!». Вийшли заводські робітники, розпочавши страйки. Вийшло — і загалом четвертий тиждень поспіль виходить — пів мільйона людей у Мінську та найменших містах. Раніше лік вівся не на сотні, а лише на десятки тисяч учасників протестів, тобто Білорусь за кілька місяців стала вдесятеро вільнішою. Сьогодні, коли я пишу ці слова, 1 вересня, — і в День знань на вуличні акції вийшли тисячі студентів, яких намагаються спинити й затримують силовики. Хтось пожартував: ті, хто не вступив до університету, арештовують тих, хто вступив.

Час змінився, змінився й самокат «Belarus». Тепер це сучасний пристрій із досить потужним двигуном та модним дизайном. Він, як і раніше, буксує на сільському бездоріжжі, однак уже нічогенько почувається не лише у двомільйонній столиці, а й у крихітних містечках. Він на «ти» з інтернетом, який, виявилось, неможливо глушити і блокувати вічно. Він здатний елегантно маневрувати й оминати затори та блокади, які створили реакційні сили, — у тому числі в головах людей. Він везе всіх охочих: по одному, а часом і щасливими парами — якщо не у світле майбутнє (трясця з нею, застарілою фразеологією), то в не найлегший, але тим цікавіший час перемін.

1 вересня 2020 року

Усі права застережені. Жодна частина цієї антології не може бути відтворена в будь-якій формі й будь-якими засобами без попереднього письмового дозволу ГО «Форум видавців».