Данієль Одія «Прості запитання про друге дихання»

Пришвидшення?

«Швидкість — це справжня насолода сучасності». Якихось дев’яносто років тому ці слова промовив Олдос Гакслі, їдучи автомобілем. А я гадаю собі, що відколи винайшли двигун внутрішнього згоряння, ми лише набираємо обертів. Наші автомобілі давно перевищили позначку 200 км/год. Ми віддавна гинемо в автомобільних аваріях. Уперше злетівши, ми відчули, що мусимо прорізати атмосферу й полетіти в космос. Згодом настала технічна революція і з’явився інтернет. Чергове пришвидшення. Цього разу внутрішнє. Відтоді ми не лише мчимо автострадами чи літаємо в небі, а й подорожуємо цілим світом, не встаючи з канапи. Усякчас намагаємось щось наздогнати й перегнати, не озираючись через плече. Навіщо озиратись, якщо перед нами — чергова мета? І наступна. Й наступна. Ми ж мусимо встигнути за морем інформації, що заливає мережу й голови всіх, хто в ній заплутався.

Найсмішніше, власне, що це наш вибір. Ми власноруч підставляємо себе під лавину даних і поспіхом їх перетравлюємо, бо ж немає часу на роздуми, треба скакати далі, до наступної новини. У соцмережах ми коментуємо, вихваляємось, хейтимо. Наші тамтешні знайомі перетворюються на справжніх. Ми все рідше зустрічаємося з ними на каві, якщо взагалі коли-небудь зустрічаємося. На такі зустрічі немає часу. Пандемія коронавірусу змусила нас більше уваги приділяти віртуальним засобам зв’язку, які дозволяють роботу з дому, зустрічі та розмови онлайн. Хтозна, може, так і виглядатиме наше майбутнє. Кожен у своїй домашній капсулі дискутуватиме зі знайомими з усього світу без необхідності подорожувати. Можливо, це навіть своєрідне повернення в минуле: заземлитися в одному місці, але набиратися інформації про кожен куточок світу — вже ознака наших часів.

Я не стверджую, що це зле. Може, це навіть добре. Втративши безпосередні контакти, ми матимемо менше змоги вчиняти собі кривду...

Деконцентрація чи нова нарація?

Зрозуміло, що крім інформаційного хаосу інтернет дає ще й точні знання про нас і про світ. Що саме ми з цього запозичуватимемо, залежить від нас самих. Однак чи дізнаватимемось ми більше про реальний світ, занурені у віртуальність? Чи краще усвідомлюватимемо, хто ми і як себе подаємо? Бо, може, мова інтернету — це пошук нових нарацій? Спроба описати світ і нас самих трохи іншою мовою ніж та, якою заповнюють нас сфокусовані на трагічних подіях мас-медіа, бо, мовляв, це «краще продається»? Може, це, врешті, небачений найвищий рівень міжнародного форуму, дискусія, платформа обміну думок, можливість міжконтинентальної розмови на спільні теми? Може, ця надмірна стурбованість подіями у світі, якою обплутує нас мережа, починає пригнічувати, а всі ці поверхові знання — розфокусовувати? Ми стаємо нервовими. Нас лякають речі, не завжди пов’язані з місцем, де ми живемо. Бо ж інтернет зменшує дистанцію. Відстань скорочується, і ось у наших головах завдяки блискавичній передачі інформації вже відлунює щось дуже далеке, з іншого континенту — але тоді часто спрацьовує захисний механізм. Ось приклад такого механізму з мого подвір’я.

Витіснення?

Я мешкаю в Польщі, в стотисячному Слупську. Це приморське місто з військовою базою Редзіково на околицях. Тут американська армія звела протиракетні системи оборони. Звідси майже триста кілометрів до Калінінграда, де стоять російські війська, озброєні, зокрема, «Іскандерами», ракетами з радіусом ураження до 500 кілометрів, що можуть переміщати ядерні боєголовки. Через дедалі сильнішу напругу в міжнародній політиці багато хто боїться війни між НАТО й Росією. Якщо така війна справді буде, я, мешканець Слупська, усвідомлюю, що принаймні для показухи чи відлякування вона може початися саме обстрілами між Калінінградом і американською протиракетною системою в моєму місті.

Як із цим жити? Нормально. Знизуючи плечима. Бо що ми можемо вдіяти за нинішнього технічного прогресу? Дехто вважає, що завдяки американській ракетній обороні Слупськ — найбезпечніше місто країни. Інші кажуть, що потенційна війна триватиме кілька секунд. Або й менше. Ми вмить випаруємося в небуття. Майже безболісно. Гірка розрада...

Але більшість людей узагалі про це не думає. Це зрозуміло. Від невпинних думок про скидання атомної бомби можна звихнутися. Щоб запобігти цьому, мешканці Слупська намагаються не думати про американську протиракетну систему й російські ракети — інколи тільки згадують, натрапляючи в місті на американців і зауважуючи, як зросли ціни на оренду. Це життя. А може, безпорадність стосовно того, на що ми не маємо впливу? Коли вже нічого не можна вдіяти, нехай станеться, що має статися. Бо ж на світі відбувається забагато всього водночас, аби зосередитися на чомусь одному й над цим замислюватися. Це проблема індивідуальна чи глобальна?

Пошук ворогів?

Усе прудкіші й прудкіші. Невситимі, щоб доп’ястися свого, інколи — коштом інших. Багато можливостей посилюють бажання. Аж страшно стає, що не всі їх удасться задовольнити. Та й не лише це. Постійна гонитва викликає фрустрацію. Чимало фрустрацій підгодовують мас-медіа й політики...

Політики... Останнім часом вони дуже нахабні. Принаймні в моїй країні. Кричать, а не розмовляють. Якби хоч кричали на себе. Та вони кричать на нас, на тих, хто їх обрав, на тих, завдяки кому мають роботу. А нехай їм. На жаль, багато хто чує цей крик і починає вірити, що існують добрі або погані люди. Що людину можна спровадити до вигаданої ідеології, упредметнити. Бо ж відомо, що предмет знищити легше, ніж людину. І нападають тоді не на когось живого, а на якусь ворожу ідею. Зрештою, нічого нового. Людство завжди ворогує з собою. Та це усвідомлення не заспокоює. Навпаки, історія підказує нам, чого слід очікувати. І не додає оптимізму.

У моїй країні всі сваряться. Оживають найстрашніші химери минулого.

Ультранаціоналізм набирає обертів. Гомофобія інфікує голови в ім’я релігійних чи соціальних примар — насправді нелюдських, антисоціальних. Один не чує іншого. У кожного своя правда. Ніхто не визнає сторонньої рації. Бракує аргументів, бо ж немає розмови. Зрештою, як шукати аргументів, якщо ми давно припинили поважати авторитети? Замість слухати спеціалістів, слухаємо політиків, які знаються на всьому. Вони хочуть здаватися знавцями людськості, а насправді недовчені дилетанти життя. А як їх іще назвати, коли вони безперестанку задурюють голову? Через це задурювання багато хто починає шукати ворогів, яких можна звинуватити в усьому, що викликає у нас страх.

Чи набирає швидкості вишуковування чергових ворогів? А вигадування? Чи керуються зараз переконанням, що знищення потенційного ворога знищить наш страх? Не варто ошукувати себе — наші страхи лише міцнішають.

Боїмося?

А боїмося ми безлічі речей. Перш за все атомної війни. І технічного прогресу, який у майбутньому (справді, чимало людей у це вірить) перетворить людей на заручників штучного інтелекту. Ми боїмося вірусів, які викликають пандемії. Боїмося чужих — не тих чужих із космосу, де, найімовірніше, немає й життя, а нашого сусіда за стіною. Врешті, боїмося екологічної катастрофи. І хоч здаємо собі з цього справу, все ж не зупиняємося в безупинній гонитві за... за чим?

Ми квапимося, щоби здобути майно, славу, кохання, щоб дати волю своїй ненависті? Бо ми невситимі в усьому? У грошах, враженнях, відчуттях? Бо комусь із нас так добре, що він геть забуває про тих, кому зле? Тоді таким стає нудно? І від тієї нудьги прагнуть чимраз більшого? А може, в цьому своєму поспіху ми просто намагаємося забути про смерть? Що б не змушувало до гонитви, ми, ясна річ, починаємо відчувати легку задишку. Пандемія коронавірусу дозволила збагнути: варто трохи зменшити оберти. Відкрити для себе друге дихання, необхідне, аби перевірити, куди варто йти, що робити, як думати, аби віднайти спокій, якого нам постійно бракує. Уже не бігти, не їхати, не летіти, не шукати інформації, а йти, ба більше — зупинитися. Дозволити собі хвилину рефлексії. Сказати собі: якщо я не встигаю, то просто сповільню ходу або навіть зупинюся.

Повага?

Здається, ніби до цих рефлексій, до відмови від гонитви за щоразу новими бажаннями, химерами й конфліктами найбільше нас спонукають екологи. Усе вказує на те, що можливість знищення, спричиненого глобальним потеплінням, — зовсім не істерична погроза. Особливо вразлива до цього молодь. Вона боїться світу без дерев і тварин, світу без питної води, світу посух і повеней, ураганів та землетрусів — хоча б тому, що житиме довше за старших, і це означає, що катастрофа може статися за їхнього життя. Я їм не дивуюся. Їхні страхи мають усі підстави для того, аби стати реальністю.

Та до них мало хто дослухається. Бо навіть коли ми вважаємо, що переймаємося долею планети, наші автомобілі далі живить нафта, а не сонце, а в туалетних бачках тече питна вода...

Без рефлексій ми не навчимося поваги. Без поваги ми вже далі не помчимо, не поїдемо, не полетимо, не посидимо в інтернеті... Без поваги до планети, на якій маємо щастя перебувати. Без поваги до іншої людини, з якою маємо щастя жити.

Надто просто? Так, просто. Висновок, що брак поваги породжує зневагу, теж простий. А зневага знищує. Технічно ми готові до цього як ніколи раніше. Залишається надія, що свідомість, знання й духовність (чи як би ми це не називали) зрівняються з міццю ураження зброї, яку ми проти себе винайшли. І тоді, може, ми на мить зупинимося. І в нас відкриється друге дихання... Щоб хоч на мить замислитись, куди і як далі прямувати. І, власне, до чого?

Усі права застережені. Жодна частина цієї антології не може бути відтворена в будь-якій формі й будь-якими засобами без попереднього письмового дозволу ГО «Форум видавців».