Дебора Вукушич «Човник на ім’я “Надія”»

Застереження морякам: попереду будуть підводні течії й високі хвилі, без мап чи ліків від нудоти, бо пропозиція поміркувати про людство-2020 малює в моїй уяві дуже різноманітні картини. Я не говоритиму про людство в січні–лютому — це не те. Я говоритиму про спільноту, яка ще не потонула за перше півріччя поточного року.

Якби мене запитали про особливості людства у 2020 році до SARS-CoV-2, я, напевно, розкривала б інші теми (нашу роль у зміні клімату, брак цінностей) або відповідала б, чому одноразові серветки «Kleenex» ми любимо більше за придатні до повторного використання бавовняні хустинки, які ховаються в рукаві, всотуючи пульс упереміш зі шмарклями. Але визнаймо, що після цієї глобальної кризи нам, розгубленим, розшарпаним суперечностями, лишилося хіба що обдумувати причини й виходи. Ми всі переживаємо або ще переживемо ПТСР, бо в житті, донедавна такому нібито контрольованому, тільки й лишилося певного, що непевність. Через те ми й молимося, вживаємо наркотики, шукаємо альтернативних методів терапії, щоб досягти просвітлення й заповнити цю екзистенційну порожнечу.

У карантині я працювала над різними ідеалістичними проєктами. Жили ми вдвох із партнером, який невдовзі, після трьох прекрасних спільних років, раптом перестав ним бути. Я думала, що коли ми разом подолаємо цю світову кризу, нам нічого вже не буде страшно, але сталося інакше. Життя змінилося, ми теж. Нині, після розриву, я відчуваю то бажання стримуватися в усьому під диктатурою страху, то тішитися кожному дню, як останньому, наче пережила війну. Тому сьогодні, незадовго до змоги покинути дім, який тепер для мене всього-на-всього будинок, я врублю музику на повну гучність і уявлятиму все, що захочу. Я переконана, що мої колеги по антології наведуть вам багато цікавих фактів, тож, даруйте, не триматимуся приписів картезіанського есе й дозволю собі дещицю свободи. Я досі прагну свободи, бодай на папері.

Отже, сценарій перший. «Титанік 2.0». Оркестр грає трагікомічну п’єсу. Капітан зі своєї каюти спостерігає за танцем вірусних крижин і описує в бортовому журналі найстрашніші з можливих фіналів. Ді Капріо не поступається місцем на уламку дошки своїй коханій, а тікає на сапборді в тропічні води.

Сценарій другий. Ной, татуйований транссексуал, об’єднує тварин різних видів у сучасні поліаморні союзи, скидаючи на купу поняття «пермакультура», «стійкість» і «середовища, вільні від пластику, глютену та моральних вад». Утім, такий ковчег кидає виклик традиційному світові з його тяжінням до збереження статус-кво й принципу верховенства сили. Конспірологічні теорії пікселюються в єдину картину: смертельні вакцини, розв’язання проблеми перенаселення планети, 5G, людське чипування, монетизація тіла в біткоїни, трансгуманізм… Здавалося, новий Ренесанс, а виявилось — Апокаліпсис.

Третя картина — шлюпка, надувний човник, що силкується перетнути несамовитий океан, маніпулюючи дівочими інстинктами, бо future is female. Човник цей має ім’я «Надія» і дрейфує до непевної, але прекрасної мети. Можливо, це пліт Медузи, човен Харона чи сама Свобода веде народ, який ненастанно мріє колись дістатися кращого порту.

У мене розбите серце й нелегке завдання. Тому я вистукую сигнал S. O. S. із десяти запитань і розсилаю по списку контактів (справжня абетка важливих для мене людей), щоб уникнути односторонньої перспективи. Роздуми кореспондентів бринять величезним відчаєм і не відрізняються розмаїтістю. Це дивно, бо відповіді на мої запитання від них надходять раніше, ніж урядові заборони (зокрема) курити надворі чи відвідувати нічні клуби. Мабуть, лише ці обмеження й здатні розворушити нас: ми, як писав Мачадо, країна «бубнів і духових оркестрів».

ФУДО, перший, хто відгукнувся, — моряк і вексилолог. Розгладжуючи вуса, він каже, що цей новий порядок (у якому чути відлуння ілюмінатів) має три варіанти розвитку: він може нас відродити, зміцнити й виправити, його можуть знищити породжені ним же нові конфлікти, взаємне відчуження, вичерпання ресурсів і реваншизм, або ж ми так і не подужаємо більше нічого змінити й не зможемо знову розпоряджатися власним життям. Фудо не порушує питання походження вірусу, але прогнози щодо врегулювання пандемії здаються йому невтішними. «Ми мовчимо, і невдовзі це спричинить структурні розбіжності, які, боюся, виявляться незворотними». Кожна спільнота діє відповідно до своїх інтересів і жонглює цифрами. «Якщо ми зараз не зберемося, то станемо свідками протистоянь — вікових, ідеологічних, расових, гендерних, — покликаних “вичистити” все, що нам заважає». Старий морський вовк стверджує, що ім’я судна залежатиме від того, хто і як стоятиме при стерні. Я нагадую, що змінювати його не можна, бо легенда свідчить, що перейменованому кораблю судилося потонути.

«Але що нам заважає, і хто буде це вирішувати?» — думала я, коли актор АЛЬ ҐУАНЕЛЛА видав: «Бляха, ну ми й придурки. Вірус мре від води з милом, а ми досі не здатні розробити вакцину. (...) Ми — егоїсти, барани, об’єднані тільки страхом. Де всі соціальні рухи? Витіснені й поглинуті соцмережами. (...) У найбільшій небезпеці я почуваюся, коли влада стверджує, що працює задля моєї безпеки. Ми мусимо прагнути вищого рівня свідомості, бо можна жити краще, маючи менше всього, а ми вже втратили можливість пожертвувати фінансовим добробутом для засадничих змін у суспільстві. Ми рятували банківську систему й автопром, коли мусили повернутися до садівництва й тваринництва. (...) Ми технологічно еволюціонуємо, але по суті досі залишаємося мавпами з гранатою».

ПІНДАДО, письменник, упевнений, що ця динаміка збережеться, меланхолійно пригадує: «Потічок, де колись купалися мої діти, нині вже всох». Я поділяю одну його думку: «Всі ці фейкові новини, наша вразливість і стрімкість, із якою розгортаються події, не залишають нам простору для довіри».

Кінорежисер ДАВІД МАРТІН каже, що ми втрачаємо пам’ять, міжлюдський зв’язок, колективну свідомість і відповідальність. «Компульсивний розлад залежності від приємних подразників із побічними ефектами, яких нам не хочеться зазнавати», — діагностує він і підсумовує: «Ключ до всього — у культурі страху, де нас навчають контролювати себе. А керуватися страхом означає нехтувати саме життя».

Я зітхаю. Чому не чути голосу жінок?

ХУЛІО ФЕРНАНДЕС, драматург, пише, що «великі корпорації вбили сподівання відновити екологічний та соціальний баланс. Що більше нищитиметься довкілля, що глибшатиме нерівність, то легше спалахуватимуть і довше триватимуть лиха і пандемії». Вихід — у нашому психологічному переродженні, стверджує Хуліо. «Нам треба вчитися не виживати, а жити разом».

Мій друг КІКО КАДАВАЛ, людина ренесансна, мізкує своєю добірною прибережною галісійською: «Ноїв ковчег чи “Титанік”? Ти, певно, цікавишся, врятуємося ми чи гуртом загинемо, але правда в тім, що я не бачу особливої різниці. Іноді почуваюся мов на борту “Пеквода”, де під командуванням капітана Ахава переслідую з ним разом білого кита. Чи з екіпажем “Баунті” пливу грабувати райські тихоокеанські острови, де потім поширилися європейські хвороби. У котрийсь із мирних днів наша дійсність видається мені бортом “Санта-Марії”, де посеред Атлантичного океану було проголошено республіку. Сьогодні я песиміст, тому почуваюся мов на “Бісмарку”. Це лінкор, чиї проєктувальники клялися Гітлеру, що він ніколи не потоне, й він лишився на плаву, хоч і добряче покоцаний союзницькими торпедами. “Санта-Ісабель” зазнала аварії 1921 року біля острова Сальвора. Це тут неподалік — можливо, саме тому мені набагато сильніше хочеться опинитися на борту цього врятованого (а не потопленого) судна. Або на “Ґрампусі”, що прямував до Антарктиди. Хоча я однозначно переконаний, що нам усім дорога на “Чорний жарт” капітана Беніто де Сото — захоплювати судна Британської імперії з відвагою й попутним вітром».

Наступним свої «whats» розписує викладач латини ХЕСУС. В одному містечку в Алькаррії він був зустрів бабцю в масці, спитав, навіщо вона носить намордник, і та відповіла: «Тому що боюся, синку». «Дегуманізований вимушеними діями, індивід обманюється хибним відчуттям безпеки», — жартома уточнює він і додає, що його втомлюють і виснажують відчайдушні спроби вхопитися за повітря.

Тим часом мої подруги, богині блискучої аргументації, досі мовчать.

Зате висловлюється РАМОС, футбольний історик і тренер. «Людство має здатність повсякчас наступати на ті самі граблі. Ми віддали все на відкуп авантюрним політикам, продажним науковцям, брехливим телевізійникам і зреклися своєї свободи за так. Ми бачили кризу правди і нічого не зробили, щоб запобігти їй. Останнім часом я пригадую, як наші предки виборювали свої права. Вони вже спочили з Богом, а ми стигматизуємо заражених новітньою наругою над гідністю. Відкинувши критичне мислення, ми узаконили нестерпний нагляд над собою, задля якого пожертвували власними переконаннями та ідеалами. Щойно лихих починають ставити за приклад, а добрих ламати — усьому кінець». Оперуючи метафорою «Титаніка», Рамос називає нас усіх «пасажирами, які прямують до загибелі, свято переконані у власній незнищенності», хоч він ідеаліст і намагається вірити, що в усій цій юрбі є ті, хто зрозуміє небезпеку і спуститься в машинне відділення, щоби змінити курс. «Немає змін без руху». Без надії так само, кажу я, а він додає: «Нині час безстрашних людей. Їхня свідомість, якщо ми спроможемося достукатись до неї, — дуже цінний ресурс. Нині час педагогіки, не демагогії, а передовсім нині час дій».

Дзвонить ЯМІЛА, інструкторка з йоги. Ми проводимо сеанс «access bars». «Скоро ми зробимо квантовий стрибок, і енергія стане рожевою». Вона повертає мені ілюзію.

Залишаються мої посестри. Ми п’ємо за дружбу, вони цілують мене. Вони добре знають, як мені це потрібно. Вони всі в масках (із поваги), але обіймають мене міцно-міцно. Я розумію, що вони справді сягнули вищого рівня свідомості, коли говорити вже не потрібно. Любов (а не страх) — маяк, котрий проведе нас крізь ніч.

Усі права застережені. Жодна частина цієї антології не може бути відтворена в будь-якій формі й будь-якими засобами без попереднього письмового дозволу ГО «Форум видавців».