ТОЧКИ ВІДЛІКУ. ВОЛОДИМИР РАФЄЄНКО.
Розмову у рамках рубрики «Точки відліку» продовжуємо із український російськомовний прозаїком та поетом Володимиром Рафєєнком. Письменник народився у Донецьку, сьогодні у зв’язку із військовим конфліктом на Сході України проживає в м. Києві.
В. Рафєєнко лауреат Російської премії (2010, 2012), автор романів «Московский дивертисмент» (2011), «Лето напролёт» (2012), «Демон Декарта» (2014) та поетичних збірок «Три дня среди недели» (1998), «Частный сектор» (2002), «Переводы через дорогу» (2003).
Цього року у Видавництві Старого Лева вийшов новий роман письменника «Довгі часи», на українську його переклала М. Кіяновська. У інтерв’ю В. Рафєєнко розповів про те, що стало точкою відліку для появи нової книги, як працював над роман та чому свою майбутню книгу буде писати українською.
Цього року на Форумі Видавців Ви презентуєте нову книгу «Довгі часи». Як виникла ідея роману, що стало «точкою відліку» для написання цієї книги? Точкою відліку стала окупація мого рідного міста. Я змушений був виїхати до Києва і там почав писати спочатку книгу новел, котра потім перетворилася на роман.
Роман поділено на дві частини. Одна це моторошна казка, інша – реалістичні новели. Чому вирішили поділити текст саме таким чином? Можливо, такі різні манери опису символ двосторонності людського життя... Без реалістичних новел не можливо було б написати роман про війну і залишитися у полі правди. З реалізму, бо він завжди дуже конкретний, не можливо побачити загальну картину. Казка дає можливість, застосовуючи культурні архетипи, працювати в єдиному полі культури, як такого феномену, котрий має досвід відтворення надії в конкретних історичних умовах. Казка, як врешті решт і молитва, потрібні, що не втратити дихання у цьому житті.
Чи не є письмо для Вас, а, зокрема, і новий роман способом не лише оповісти все побачене та пережите, але й самому краще зрозуміти та прийняти цей досвід? Як Ви ставитися до літератури як терапевтичного письма? Нема куди дітися. Для письменника його праця є засобом проходити крізь час та простір, залишаючись живим. Письмо допомагає жити і виживати.
Зараз в Україні сформувався цілий пласт літератури про війну на Сході. Як Ви ставитися до такого явища і чи вписуєте свою творчість у цей контекст? В нас у всіх єдиний контекст часу, єдине поле радості і страждань. Ми живемо поруч і разом несемо і переносимо свої життя, допомагаємо один одному. В цьому сенсі звичайно я зі своїм текстом щільно вписаний в загальний культурний, літературний і політичний контекст, котрий формується наразі в країні.
«Довгі часи» вийшли українською в перекладі Маріанни Кіяновської. Проте у одному із інтерв’ю Ви зазначали, що зараз працює над іншим текстом вже українською. Чому виникла така потреба? У чому відчувається різниця? Коли йдеться про споріднені мови, переклад, тим більше, такий професійний, як його зробила Маріанна Кіяновська, робиться дуже важким, займає у перекладача багато часу і здоров’я, а врешті решт все одно залишаються інтонації і кольори, котрі не можливо стовідсотково передати. Повністю відтворити на новому мовному полі естетичний об’єкт майже неможливо. Тому я хочу спробувати зробити новий роман саме українською. Це для мене виклик, як для письменника, так і для професійного філолога.
На яких заходах у рамках Форуму Видавців цьогоріч читачі можуть із Вами зустрітися? Найцікавіші мабуть дві. 15 вересня одночасна презентація мого роману і роману «Інтернат» Сергія Жадана, що її робить журнал ШО і 16 вересня презентація видавництвом «Старого Лева» «Довгих часів».
Мар’яна Зеленюк