Книги - морська глибина…
В межах благодійної акції “Третій вік: задоволення від читання” відбувся конкурс “Моя книжкова полиця”. Учасниками конкурсу були особи, що досягли віку 60 років. Їм пропонувалось написати оповідання чи есе про особливу для них книгу, домашню бібліотеку чи подію, пов’язану з книжками. Серед переможців 73-річна львів'янка Лідія Купчик. З дозволу автора публікуємо її конкурсний твір.
Моя книжкова полиця
Книги - морська глибина!
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
/Іван Франко/
Під таким гаслом виховували мене мої батьки. Скільки себе пам'ятаю, любила читати, читала все, що потрапляло до рук. А потрапляло воно із шкільної бібліотеки в колишній львівській школі №36 по вул. Лисенка. (Тепер її нема, є зовсім інша школа під таким номером, в іншому районі.)
А та наша колишня школа була криницею не лише знань, а й червоною доріжкою у світ книг. Палкою любов'ю до літератури була одержима наша класна керівничка Надія Тимофіївна Романченко, щедро переливала цю любов у наші серця. А яким чудовим порадником-другом був наш шкільний бібліотекар! Не можу віджаліти, що не зберегла в пам'яті його імені, але особу його пам'ятаю: старенький (за тодішнім дитячим уявленням), дуже приємний і доброзичливий. Саме він ствердив у моїх старших класах, що я вже все перечитала зі шкільної бібліотеки і порадив записатися до районної, що я і здійснила.
Вдома у нас на той час була зовсім невелика бібліотека, бо у нашому вельми тісному однокімнатному помешканні, без будь-яких вигод, не було місця для 
книжкової шафи. Лише невеличка етажерочка, вщерть заповнена книжками.
Основою цієї домашньої бібліотечки були твори Тараса Шевченка.
Тарас Шевченко супроводжував і супроводжує мене впродовж усього мого життя. Його надзвичайно шанували, перед ним схилялися мої батьки та й їхні батьки, про що маю багато усних і письмових свідчень.
Ще не ходячи до школи, я бувала присутня на Шевченківських святах, які кожного року організовувала для своїх учнів і їхніх батьків моя мама-вчителька.
У хаті незмінно були "Кобзарі", притім не один, а кілька. Тепер, дивлячись на ці книги, придбані моїми покійними батьками, бачу, що вони не пропускали ні одного нового видання "Кобзаря", щоб не купити його.
Чи то так запрошували Шевченка до нас в гості? Чи, можливо, так намагалися компенсувати втрату родинних бібліотек, втрачених у час війни та під час післявоєнних тотальних конфіскацій, яких зазнали мої дідусь і бабуся…
Моїм першим "Кобзарем" був "Кобзар" у червоній обкладинці, виданий 1952 року в Києві. Добротне, як на той час, видання. Правда, мама говорила, що деяких творів Шевченка там бракує…
І батьки, і вчителька заохочували вивчати поетичні твори напам'ять. Проте я почула від батьків, що не всі твори Тараса Шевченка можна декламувати в школі, що за виконання деяких творів можна бути покараним. Тоді я, з дитячим обуренням і спротивом, почала вивчати напам'ять твори, які вважалися забороненими чи не бажаними… Правда, обіцяла батькам поза домом їх ніде не декламувати. Розучувала "Розриту могилу", уривки з "Великого льоху"… Дотепер, наприклад, пам'ятаю вивчений у шкільні роки вірш "Стоїть в селі Суботові"…
Сповнившись любов'ю до Шевченка і літератури взагалі, я згодом доповнила своє життя ще одним гаслом:
"Дім, у якому немає книг, схожий на тіло без душі".
/Ціцерон/
Тепер у мене велика бібліотека у чотирьох книжкових шафах, у ній – майже вся українська класика та багато творів кращої зарубіжної літератури, багато з яких російською мовою, адже такі були наші літературно-мовні реалії.
У час Українського Відродження для мене найбільшою радістю було придбати твори Богдана Лепкого. Знала, що це – улюблений письменник моїх батьків. Я ж в радянські часи мала можливість перечитати лише книжку "Мотря", причому ця книга знаходилася на горищі в бабусі і була без обкладинок і титульних сторінок. Тепер добре розумію, що це було зроблено спеціально, з метою конспірації.
Сьогодні Богдан Лепкий гарно присутній у моєму домі. Захоплююся його талантом, а ще більше – його палкою любов'ю до України, якій віддав своє ніжне серце. Богдан Лепкий для мене – і вчитель історії, і розрадник у несприятливих моментах, якими так переповнене наше теперішнє життя. Вважаю його життя і творчість чудовим дороговказом для сучасних українців. Про це не раз розповідала й писала…
Дякувати Богові, зараз маємо багато молодих, талановитих письменників, чимало книг видається, але мені не раз бракує такого чистого світосприймання письменниками, яке було притаманне Богданові Лепкому. Не раз важко зрозуміти, чого хоче навчити письменник своєю творчістю, які ідеали пропагує. Боляче дивитися, як деякі автори скочуються до описування людських вад і гріхів, як надмірно смакують прояви людської агресивності й жорстокості.
Тому особливо тішуся знайомством із такими авторами як Ольга Яворська. Кілька літ тому познайомилася з нею на Форумі Видавців. Скромна сільська вчителька, а який величезний мистецький талант! Яка працездатність! А головне – яка щира любов до людей, до природи, до Бога! Її поетичні твори можуть служити бальзамом для зболених душ, прозові – застанова над справжніми цінностями людського життя. А роман про УПА Ольги Яворської "На чужих вітрах" яскраво відображає незламність українців, їхні відвічні прагнення до волі й справедливості, жертовність у відстоюванні цих ідеалів. Як тонкий психолог Ольга Яворська торкається найпотаємніших струн людської душі, змушує читача співпереживати з героями своїх творів та непомітно, ненав'язливо спонукає продовжувати їхні традиції любові до Вітчизни.
Такі твори найбільше імпонують мені. Дуже хочеться, щоб такі твори ширше аналізувалися, популяризувалися, бо в них – своєрідна школа життя, життя чесного, правильного й праведного. Життя – про яке нібито всі мріють, але далеко не всі трудяться задля його досягнення.
книжкової шафи. Лише невеличка етажерочка, вщерть заповнена книжками.
Основою цієї домашньої бібліотечки були твори Тараса Шевченка.
Тарас Шевченко супроводжував і супроводжує мене впродовж усього мого життя. Його надзвичайно шанували, перед ним схилялися мої батьки та й їхні батьки, про що маю багато усних і письмових свідчень.
Ще не ходячи до школи, я бувала присутня на Шевченківських святах, які кожного року організовувала для своїх учнів і їхніх батьків моя мама-вчителька.
У хаті незмінно були "Кобзарі", притім не один, а кілька. Тепер, дивлячись на ці книги, придбані моїми покійними батьками, бачу, що вони не пропускали ні одного нового видання "Кобзаря", щоб не купити його.
Чи то так запрошували Шевченка до нас в гості? Чи, можливо, так намагалися компенсувати втрату родинних бібліотек, втрачених у час війни та під час післявоєнних тотальних конфіскацій, яких зазнали мої дідусь і бабуся…
Моїм першим "Кобзарем" був "Кобзар" у червоній обкладинці, виданий 1952 року в Києві. Добротне, як на той час, видання. Правда, мама говорила, що деяких творів Шевченка там бракує…
І батьки, і вчителька заохочували вивчати поетичні твори напам'ять. Проте я почула від батьків, що не всі твори Тараса Шевченка можна декламувати в школі, що за виконання деяких творів можна бути покараним. Тоді я, з дитячим обуренням і спротивом, почала вивчати напам'ять твори, які вважалися забороненими чи не бажаними… Правда, обіцяла батькам поза домом їх ніде не декламувати. Розучувала "Розриту могилу", уривки з "Великого льоху"… Дотепер, наприклад, пам'ятаю вивчений у шкільні роки вірш "Стоїть в селі Суботові"…
Сповнившись любов'ю до Шевченка і літератури взагалі, я згодом доповнила своє життя ще одним гаслом:
"Дім, у якому немає книг, схожий на тіло без душі".
/Ціцерон/
Тепер у мене велика бібліотека у чотирьох книжкових шафах, у ній – майже вся українська класика та багато творів кращої зарубіжної літератури, багато з яких російською мовою, адже такі були наші літературно-мовні реалії.
У час Українського Відродження для мене найбільшою радістю було придбати твори Богдана Лепкого. Знала, що це – улюблений письменник моїх батьків. Я ж в радянські часи мала можливість перечитати лише книжку "Мотря", причому ця книга знаходилася на горищі в бабусі і була без обкладинок і титульних сторінок. Тепер добре розумію, що це було зроблено спеціально, з метою конспірації.
Сьогодні Богдан Лепкий гарно присутній у моєму домі. Захоплююся його талантом, а ще більше – його палкою любов'ю до України, якій віддав своє ніжне серце. Богдан Лепкий для мене – і вчитель історії, і розрадник у несприятливих моментах, якими так переповнене наше теперішнє життя. Вважаю його життя і творчість чудовим дороговказом для сучасних українців. Про це не раз розповідала й писала…
Дякувати Богові, зараз маємо багато молодих, талановитих письменників, чимало книг видається, але мені не раз бракує такого чистого світосприймання письменниками, яке було притаманне Богданові Лепкому. Не раз важко зрозуміти, чого хоче навчити письменник своєю творчістю, які ідеали пропагує. Боляче дивитися, як деякі автори скочуються до описування людських вад і гріхів, як надмірно смакують прояви людської агресивності й жорстокості.
Тому особливо тішуся знайомством із такими авторами як Ольга Яворська. Кілька літ тому познайомилася з нею на Форумі Видавців. Скромна сільська вчителька, а який величезний мистецький талант! Яка працездатність! А головне – яка щира любов до людей, до природи, до Бога! Її поетичні твори можуть служити бальзамом для зболених душ, прозові – застанова над справжніми цінностями людського життя. А роман про УПА Ольги Яворської "На чужих вітрах" яскраво відображає незламність українців, їхні відвічні прагнення до волі й справедливості, жертовність у відстоюванні цих ідеалів. Як тонкий психолог Ольга Яворська торкається найпотаємніших струн людської душі, змушує читача співпереживати з героями своїх творів та непомітно, ненав'язливо спонукає продовжувати їхні традиції любові до Вітчизни.
Такі твори найбільше імпонують мені. Дуже хочеться, щоб такі твори ширше аналізувалися, популяризувалися, бо в них – своєрідна школа життя, життя чесного, правильного й праведного. Життя – про яке нібито всі мріють, але далеко не всі трудяться задля його досягнення.