Фото: Богдана Неборак
Форум видавців продовжує серію інтерв’ю «Точки відліку», метою якої є у розмовах із сучасними українськими авторами дослідити що спонукає письменників писати, як народжуються ідеї текстів, що стає початковою точкою відліку письма.
Друга розмова відбулася із Мирославом Лаюком, автором поетичних збірок «Самому стати світом», «Осоте!», «Метрофобія», роману «Баборня». Поезії Мирослава Лаюка були відзначені на конкурсах «Молода Республіка Поетів», «Смолоскип», Міжнародною премією імені Олеся Гончара, Премією Фундації Ковалевих.
Якщо говорити про передісторії прозових текстів зазвичай є легше, то не все так просто із поезією… Адже її написання не можливо запланувати чи скомпонувати. Як з’являються Ваші поезії?
Не маю відповіді. З повітря, мабуть, або з космічної радіації. Колись давно я проводив час на дискотеці, ні про які ідеї в той момент, м'яко кажучи, не думав і образи не створював. І раптом довелося відлучитися від випивання і танцювання десь хвилини на півтори, щоб записати в телефон римований вірш на 16 рядків – без роздумів і всяких інших штучок, завдяки яким, вважають, з'являється поезія. Деякі вірші занотовую, коли прокидаюся серед ночі. А є такі образи й думки, які тижнями не можу записати, докладаю страшних інтелектуальних зусиль, але нічого не виходить.
З чого у Вас «починається поезія»? Чи можете пригадати кілька ситуацій, які пов’язані із написанням тих чи інших Ваших поетичних текстів? Можливо, це були зовсім неочікувані чи кумедні обставини.
Мої вірші – це реальні ситуації. Фрази, позиції, образи, стани – там справжні. Але через поезію ця "реальність" подається в такий спосіб, щоб ставати чимось іншим, ніж реальність-для-всіх, і ніж те, що називають літературою. Воно мусить почати жити своїм життям, окремий вірш, ціла книжка поезій – самі підбирають і трансформують те, що бачать і відчувають, вони дозволяють собі скласти дві різні ситуації в одну, риси одного персонажа перенести на іншого, бо вони самі – щось інше. За поезіями – любов і ненависть, кров та шкіра живих і мертвих, звичні речі, які в якийсь момент стали унікальними, унікальності, які стали нічим. Щодо неочікуваних обставин, то краще просто процитувати якийсь вірш. Наприклад,
"Сміх і фізика"
тут навіть не треба
ебонітової палички котру учитель фізики тре в шерсть
чи піднімання волосся на його сивому атомові голови
коли в клас заходять голі ніжки –
(вони звали це радаром)
ні – йому достатньо наголосити
бόндар як бондáр
ну чого ви всі смієтеся? це не нормально чого ви смієтеся?!
з пальця теж будете?
він показує свого мізинця –
і всі регочуть
а потім цілий клас на три-чотири
показує двадцять вісім мізинців –
і він
педагог від бога
учитель вищої категорії
не може стриматися
Рядки, що раптово приходять до автора, все ж не є випадковими. Зафіксувавши їх на папері, ми іноді можемо розуміти, що написати саме так, а не інакше, нас спонукала та чи інша людина/ситуація/спогад… Які досвіди формують Вас як поета? Які образи є для Вас найважливішими? І чи задумувалися Ви чому?
Усі можливі досвіди, чистота повітря, рівень мікроелементів у крові, читані й нечитані книжки, вміння різьбити, невміння грати на музичних інструментах, генетика... Усе. Я тепер пробую себе у нескінченній кількості видів творення – веду радіошоу, розробляю відеогру, пишу дисертацію... Не знаю, чи воно дає щось творчості письмовій. Мабуть, знатиму це пізніше. Але те, що воно дає самому життю змісту – це точно.
Багато важливих образів у мене йде із дитинства. Це прості речі й ситуації – майстерня, де дід виготовляв патрони для своєї рушниці; як баба сходила з горбика, впала і зламала ребро; малиновий декораційний папір, у якому були квіти для першої вчительки…
Ви розпочинали як поет. Минулого року дебютували як прозаїк із романом «Баборня». Чому виникла потреба говорити прозою? І чи продовжуєте писати поезію?
Різні думки вимагають різних способів висловлювання. Говорю не тільки прозою і поезією – ще кажу науковими есеями, п'єсами й просто – говорю ротом! Якби мав трохи більше терплячості й не закинув музичну школу, говорив би ще й музикою.
Паралельно до "Баборні" я писав поетичну книжку. Нещодавно її завершив. Думаю, якщо вона буде опублікована, то здивує читачів моїх попередніх книжок, зважаючи на контекст "Баборні" і зважаючи на контекст моєї попередньої творчості.
З чого народилася «Баборня»? Що стало «точкою відліку» для дебютного роману?
Точка відліку для прози – бажання висловитися на певну тему. Я ще молода людина, яка нещодавно завершила школу; думала на теми старості й конечності життя; мала думки щодо сучасних суспільних процесів у державі; походить із провінції; мала кілька цікавих заготовлених сюжетів; ну і так далі… То чому б це не поєднати у сюжет, не написати роман? У якісь моменти мені здавалося, що цю історію я не можу не розказати, що я не матиму спокою, якщо її не договорю.
Якщо говорити про якусь точку відліку, то, мабуть, це було за місяці два до мого двадцятип'ятиліття – я вже мав у голові багато чого складеного, але ще не записаного. До свого дня народження, 31 липня 2015, я всього не встиг. Але зробив невелику перерву і всередині осені мав уже першу версію роману.
Поезія, проза, драматургія. Ви працюєте у всіх родах літератури. Коли народжується ідея, як розумієте у якому жанрі писатимете?
Зазвичай, твір одразу вкладається в форму. Багато ідей, які не встиг записати, губляться, багато, які ні в що не вкладаються, віднаходяться пізніше і стають конкретними творами. У мене рідко бувають сумніви щодо обраної форми. Нещодавно мав одну ідею чи набір образів, які спробував записати верлібром, але він мені здався невдалим. Потім я записував ту думку у римованій формі, але вона теж не виглядала такою, яку я приймаю. Зрештою, вийшов хороший шматок нового роману.
Розмовляла Мар’яна Зеленюк
