Все прагнення веде до жаги
Цьогорічний Форум прийняв чимало закордонних гостей. Так, 16 вересня відбулося публічне інтерв’ю з поетесою-перформанс Алісією Гарріс, її вірші настільки самобутні, що їх неможливо перекласти українською. Жінка поділилася з усіма речами, які вважає важливими.
- Алісіє, з якого моменту ти зрозуміла, що хочеш бути поетесою? Чи був якийсь переломний момент у твоєму житті?
- Мені було 19 чи 20 років, тоді у мене з’явилася можливість виконувати поезію з групою місцевих поетів та брати участь у змаганнях, під час якого я виконувала вірш «Ця дівчина». Цей вірш про те, як бути покинутою коханкою, мені якраз тоді покинув хлопець, я дуже переживала і присвятила йому цей вірш. Напевно, цей вірш промовив багато до сердець дівчат. Він окрилив і мене, і інших жінок. І з того моменту я отримала багато позитивних відгуків і зрозуміла, що це те, що приносить мені задоволення.
- Ти була у списку 12 впливових американських поеток, як це бути в таких списках?
- Знаєте, поети бувають різними. Туди входили поети, які писали для молоді та ті, що торкають серця. Я відчуваю себе дещо незручно, бо я не так багато пишу, мені бракує письменницької дисципліни, але я вірю в емоційну прозорість. Потрібно ділитися з людьми своєю історією, тому, напевно, я увійшла в цей список. Я намагаюся донести кожному, що у світі надто багато цікавого, щоб поглинати його темряву.
- Давай почнемо з дитинства. Ти в своїй біографії говориш, що тобі було 10, коли ти написала перший вірш, але писати любила значно раніше. Що стоїть за твоїм першим віршем?
- Так, в дитинстві я захоплювалася словами. Мені подобалося називати і шукати зміст слова. Я досить рано почала писати маленькі оповідання, у мене були брати, сестри, але зазвичай я знаходилася на самоті. Досліджувала речі, професії, предмети – це було неймовірно захоплююче. А потім мій вчитель показав мені Шекспіра і я сказала: «Так – це воно!» Мова була настільки дивною, але водночас вона заворожувала. «Все прагнення веде жаги» - це я запам’ятала на все життя. Я відчула любов так, як ніколи раніше не переживала її. Не скажу, що Шекспір мене надихнув, але це була точка відліку.
- В своєму твіттері ти написала, що не віриш в купальники і у вищипані брови, а також у те, що говорити можна лише англійською. Ця мова є для тебе найінтимніша, вона тебе ніколи не зрадить. Ти любиш, коли слова - це люди. Як з’являються такі твої метафори?
- Так, англійська справді є для мене важливою. Я вивчала різні мови, але не опанувала їх повністю. Англійська створює простір для інших мов і для інших впливів. Я вважаю, що мова має владу і вона займає певний простір між духовним і фізичним світом. Нею ми називаємо те, що може існувати і вона робить нас реальними. Народження думки перетворюється в слова, а потім в дію. І саме живучи в такому просторі, ми процвітаємо. Має бути процес виношування думок. Коли пишете вірш, слова – є особистостями , вони мають свій колір, смак. Що мене найбільше злить, так це те, що я не народилася з психологічним станом, у якому слова мають смак, колір, запах. Я б хотіла це відчувати. Ідея творення поезії - це більше ніж розповідання. Це ніби ви готуєте страву, де слова мають певну гармонію . Бог був першим поетом, бо створив слово.
- Але мовчання теж для тебе важить. Про те, що коли ти мовчиш - то мова все одно має значення, ти пишеш у своєму твіттері.
- Часом потрібно просто помовчати. Бо і мова і тиша - це святі місця. Інколи щоб щось зрозуміти треба помовчати. Останнім роками я мало пишу, бо намагаюся спробувати почути інших.
- Поезія для тебе - це писати чи говорити?
- Для мене це і одне і інше. Я не думаю лише про письмо, а і про те, як воно буде звучати. Поезія - це не просто простір для медитації, а і активний спосіб комунікації. Важливо зважувати, що подобається публіці. Якщо я напишу вірш, який не живе в повітрі, то він ще не готовий. Я хочу щоб мене не лише читали, а і чули. Я вважаю, що поезію треба читати вголос! Бо інакше вона нічого не варта.
- В тебе є книжка, яка називається «How Much We Must Have Looked Like Stars to Stars» («Наскільки ми маємо виглядати як зірки, щоб блищати») , але спочатку вона була як чекбук. Поясни, що це.
- Чекбук - це маленька книга поезії, менше 40 сторінок. Це те, що можна почитати швиденько. Не повна збірка. Назва досить символічна. Ми завжди бачимо дві зірки в небі, і вони виглядаються дуже близькими, але насправді вони дуже далеко, тисячі, мільйони часових років. Часом люди такі самі. Вони можуть бути дуже близькими, але між ними велетенська відстань. А часом потрібно пройти велетенський шлях, щоб з кимось порозумітися. Це поезія про відносини з мамою , богом, тілом, собою. Я хочу надихати людей. Ламати їх стереотипи та доводити їм, що вони можуть сіяти, потрібно тільки повірити.
Автор: Дубровна Катерина
Фото: Хорощук Дарія
- В своєму твіттері ти написала, що не віриш в купальники і у вищипані брови, а також у те, що говорити можна лише англійською. Ця мова є для тебе найінтимніша, вона тебе ніколи не зрадить. Ти любиш, коли слова - це люди. Як з’являються такі твої метафори?
- Так, англійська справді є для мене важливою. Я вивчала різні мови, але не опанувала їх повністю. Англійська створює простір для інших мов і для інших впливів. Я вважаю, що мова має владу і вона займає певний простір між духовним і фізичним світом. Нею ми називаємо те, що може існувати і вона робить нас реальними. Народження думки перетворюється в слова, а потім в дію. І саме живучи в такому просторі, ми процвітаємо. Має бути процес виношування думок. Коли пишете вірш, слова – є особистостями , вони мають свій колір, смак. Що мене найбільше злить, так це те, що я не народилася з психологічним станом, у якому слова мають смак, колір, запах. Я б хотіла це відчувати. Ідея творення поезії - це більше ніж розповідання. Це ніби ви готуєте страву, де слова мають певну гармонію . Бог був першим поетом, бо створив слово.
- Але мовчання теж для тебе важить. Про те, що коли ти мовчиш - то мова все одно має значення, ти пишеш у своєму твіттері.
- Часом потрібно просто помовчати. Бо і мова і тиша - це святі місця. Інколи щоб щось зрозуміти треба помовчати. Останнім роками я мало пишу, бо намагаюся спробувати почути інших.
- Поезія для тебе - це писати чи говорити?
- Для мене це і одне і інше. Я не думаю лише про письмо, а і про те, як воно буде звучати. Поезія - це не просто простір для медитації, а і активний спосіб комунікації. Важливо зважувати, що подобається публіці. Якщо я напишу вірш, який не живе в повітрі, то він ще не готовий. Я хочу щоб мене не лише читали, а і чули. Я вважаю, що поезію треба читати вголос! Бо інакше вона нічого не варта.
- В тебе є книжка, яка називається «How Much We Must Have Looked Like Stars to Stars» («Наскільки ми маємо виглядати як зірки, щоб блищати») , але спочатку вона була як чекбук. Поясни, що це.
- Чекбук - це маленька книга поезії, менше 40 сторінок. Це те, що можна почитати швиденько. Не повна збірка. Назва досить символічна. Ми завжди бачимо дві зірки в небі, і вони виглядаються дуже близькими, але насправді вони дуже далеко, тисячі, мільйони часових років. Часом люди такі самі. Вони можуть бути дуже близькими, але між ними велетенська відстань. А часом потрібно пройти велетенський шлях, щоб з кимось порозумітися. Це поезія про відносини з мамою , богом, тілом, собою. Я хочу надихати людей. Ламати їх стереотипи та доводити їм, що вони можуть сіяти, потрібно тільки повірити.
Автор: Дубровна Катерина
Фото: Хорощук Дарія