Марта Дзідо «Дорога моя правнучко»

Марта Дзідо «Дорога моя правнучко»

* * *

Дорога моя правнучко,

пишу до Тебе ці слова спекотного серпневого пообіддя, у сто шістдесят перший день пандемії, якщо рахувати від моменту, коли в Європі закрили кордони, і в двісті двадцять восьмий, якщо прийняти, що Європа не пуп світу.

Пишу з Варшави — звідси й європоцентрична перспектива. Крім того, в наші часи все, що розташоване на протилежному боці земної кулі, з екрана смартфона виглядає більшості як наукова фантастика, тож коли в Китаї почалося, ми сподівались уникнути катастрофи й дивитись її в ютюбі, попиваючи какао, гріючись під пледом і раз по раз зітхаючи: ой-йой, закрили ціле місто, люди не виходять із дому, гляньте-но лише, співають на балконах, щоб трохи втішити одне одного в цей тяжкий час. Вау!

Навіть у найсміливіших прогнозах годі було передбачити, що через кілька тижнів нам самим доведеться зачинитися в помешканнях і виходити лише на балкон, але, дорога моя, тут, у Варшаві, ніхто не співав, аби збадьоритися, тут, у спальному районі, де я живу, з людських гортаней легше видобути люте гарчання, ніж спів.

Отже, я пишу цього 161-го або — якщо Тобі завгодно — 228-го дня пандемії; Тебе ще тут немає, Ти ще не явилася, мабуть, перебуваєш у якомусь своєму космосі, не народилися навіть Твої батьки, але я таки вирішила написати до Тебе, наївно вірячи, що мій лист потрапить у Твої руки і одного разу Ти його прочитаєш. Можливо, надворі так само буде літо: мені так хочеться побажати Тобі світу, де ще будуть пори року, де взимку замерзає дикий берег Вісли й можна ловити язиком сніжинки, а в червні — об’їдатися черешнями і змагатися, хто далі плюне кісточкою.

2020-й був першим роком, коли за цілу зиму я не побачила ані сніжинки. Зрештою, цього можна було чекати. Кліматична катастрофа, яка доти траплялася переважно в мас-медіа, незалежних документальних фільмах, публіцистиці, а віднедавна ще й у мемах, раптом утілилася й ліквідувала одну з пір року, перетворивши білий пух на сіру юшку.

Отже, надворі 2020-й, ми стоїмо й безпорадно дивимося, як потопаємо, досі не вірячи, що це відбувається з нами. Так, моя люба, це і є наша рятівна логіка: ми тонемо, але насправді ми — це не ми. Досі спраглі зручностей, пригод, нових вражень, ґаджетів, женемо кудись — невідомо, куди й навіщо. Власне: навіщо?

Мати. Жерти. Вхопити щонайбільше. Пережувати, викинути. Знову піти й купити. Про запас. У кредит. Одним замахом. І дарма, що в підсвідомості муляє тривога: справжнє життя — деінде. Треба бути всюди, всього скуштувати, не зупинятися.

І врешті сталося: алло, стоп! Життя — тут.

Скажу Тобі по секрету: я зраділа цій пандемії. Зраділа, коли все враз спинилося, цілий світ застиг, як у стоп-кадрі, зненацька затихло небо, вулиці спорожніли, чути було лише вітер і птахів. Перша за довгий час весна, яку я радісно вдихала, яку роздивилася в усій красі. Весна, яка тривала. Раптово лишилося «тут і тепер», ніякого «завтра», ніякого «через тиждень», ніяких термінів, дедлайнів, нічого. Я потай розраховувала, що наша планета скористається нагодою відродитися, трохи перепочити від нас — паразитів, які дедалі зухваліше і жорстокіше нею зловживають, усе висмоктуючи й нічого не віддаючи натомість. На людях я про це не кажу, але Тобі можу зізнатись: я тішилася цією пандемією, мов дитина, котра отримала несподіваний дарунок долі, яйце з сюрпризом, бонус.

Я вболівала за нашу Матінку-Землю, але міцно тримала кулаки й за нас: може, нам вдасться схаменутися й відродитися кращими, може, зрозуміємо, припинимо цю гонитву, переоцінимо, помітимо, почнемо змінювати все — крок за кроком, починаючи з себе, адже якщо зібрати тисячу крихітних кроків, уже вийде стрибок.

Визнаю: ми багато чого провтикали. Не вчилися на чужих помилках. Та й на власних не дуже. Криза, яка нас застала так зненацька, — не перша в історії людства, але звідки нам знати, чого остерігатися й чим воно нам загрожує, якщо ми прогулювали уроки історії? Ми не виконали домашнього завдання з емпатії, нам було байдуже до того, що таке спільна відповідальність, ми не зробили висновків із досвіду власних бабусь і дідусів, а мовлені до нас старомодні слова — «повага», «солідарність», «правда» — влітали в одне вухо й вилітали з другого. Соромно зізнатись, але ми звели нанівець їхні революції й повстання. Єдине, що ми вміємо, — читати заголовки, робити копіпейст, ширити фейкові новини, а все наше заангажування починається й закінчується іконкою піднятого великого пальця: я це називаю «лайк-активізмом».

Але час, моя люба, іноді робить петлі, закручується спіраллю, в ньому бувають повтори й рефрени, нам він здається прямою лінією, де минуле позаду нас, а майбутнє попереду, але зверни увагу, якими схожими словами ми називаємо минуле й майбутнє.

Сто років тому, тобто на початку ХХ століття, теж лютувала епідемія, наближалась економічна криза, на ґрунті якої зросли тоталітаризми, гноблені й визискувані боролися за рівні права, ширилася ворожість до чужих, інших, жменька ненаситних експлуатувала мільйони тих, кого було позбавлено вибору, над містами висів смог. Хіба не знайомо це звучить сьогодні, в 20-х роках ХХІ століття? Мабуть, не треба зайвих пояснень.

Трохи хаотичний лист, але такі вже часи. Не питай, як я уявляю собі наступні роки й чи не боюся прийдешнього.

Дехто вже вживає слова «до» і «після», відділяє те, що було, від того, що має настати. Наприклад, кажуть: до пандемії, після пандемії. Але хтозна — гадаю я собі, пишучи до Тебе, — може, Твоє покоління теж стоїть перед загрозою неминучого лиха, а може, ви зробили висновки й зробили нашу планету затишною й красивою. А може, цього взагалі ніхто не читає, бо ми були останніми, а після нас — потоп. І немає ніякого «раніше» і «потім».

Звідки в мене надія? Сама не знаю. Може, я досі вірю в людей? Адже я щодня підживлюю в собі вдячність, силкуюся помічати й розуміти. Перетворюю гнів на співчуття, з безсилля намагаюся черпати силу і, попри розчарування, йду невеликими кроками під гору, бічною вузькою стежиною проти течії: йду, бо мені здається, що це правильний напрямок. Хто може сказати напевне? Але якийсь напрям треба обрати. З надією, що й Тобі вдасться вдихнути й відчути весну, помітити, як червоною кокардою розквітає мак, як рожевіє шишка модрини, почути, як уночі полює сова, попустувати серед колосся, порадіти дощу, сонцю, веселці.

Я усвідомлюю, що ми не залишили вам у спадок майже нічого вартісного, все можна спокійно утилізувати: масову культуру, яка страждає від перевиробництва та діє за законами ринку, демократію, що є карикатурою самої себе, адже дозволяє верховодити капіталові, слова, заяложені рекламою й політичною пропагандою та позбавлені первісних сенсів і значень. Надмір, яким ми незграбно намагаємося залатати порожнечу. Тонни сміття, понищена природа. Інформаційний хаос, теорії змов, гігабайти непотрібних даних, які мали допомогти нам угамувати страх смерті. І що, допомогли? Хтозна. Хай там як, ми врешті-решт таки померли.

Якщо Ти читаєш ці слова, то світ далі існує й мистецтво читання не відійшло в небуття. Це вже немало. На цьому можна щось будувати. Я не маю рецепту й не знаю, яким шляхом іти. Підкажу лише, якого шляху варто уникати. Ти знаєш, яких помилок ми припустилися, тож, сподіваюся, не повториш їх. Остерігайся владолюбства, жадання зиску, накопичування майна, не забувай, що Ти тут — гостя й зайшла ненадовго. Решту ти знаєш.

Мені хотілося б перезавантажити цю систему, натиснути клавіші Control+Alt+Delete або Escape, почати все наново, полагодити те, що ми зіпсували, поприбирати цей безлад, щоб вам було легше, але дійсність так не працює. Неможливо виправити помилки людства, натиснувши Backspace.

Що ж, люба, час мені закінчувати цей лист із минулого в невідоме майбуття. Ти не здавайся, а мені пора йти. Маленькими кроками, бічною стежиною, під гору, проти течії. Здавалося б, це порожні слова, але якщо всіх цих навіть крихітних кроків будуть тисячі, вже щось вийде — вийде стрибок. І якщо до Тебе дійшов цей мій лист, то це означає, що йшла я не сама.

P. S. Цієї пандемійної весни я зустріла садівника, який сказав, що всі бджоли в наших краях загинули. «І що тепер?» — запитала я, добре знаючи: якщо не лишиться бджіл, то протягнемо ми не більше чотирьох років. А він каже: знаєш, тепер джмелі запилюють. Я вчепилася в цих джмелів і досі вірю, що в нас, людства, є ще шанс. Роблю те, що можу і вмію. Тому й пишу. Тому й написала саме Тобі.


Марта Дзідо © текст, 2020

Остап Сливинський © переклад з польської, 2020

Усі права застережені. Жодна частина цієї антології не може бути відтворена в будь-якій формі й будь-якими засобами без попереднього письмового дозволу ГО «Форум видавців».

© ГО «Форум видавців», 2020