Точки відліку. ОСТАП СЛИВИНСЬКИЙ

Форум Видавців продовжує серію інтерв’ю «Точки відліку». Своїми думками про те, що спонукає писати, як народжуються тексти та герої, чи вдається письменнику вийти за межі мови поділився поет, перекладач та літературознавець Остап Сливинський.

Письменник автор книг «Жертвоприношення великої риби», «Полуднева лінія», «М'яч у пітьмі», «Адам» та ін. Поезії та переклади Остапа Сливинського були відзначені та ставали фіналістами українських та міжнародних літературних премій: "Gaude Polonia", Літературна премія імені Богдана-Ігоря Антонича "Привітання життя", стипендія програми Homines Urbani (Краків), Премія Посольства Республіки Польща в Україні за найкращий переклад року з польської мови, Літературна премія імені Джозефа Конрада-Коженьовського та ін.

Що спонукає Вас писати? Я б сказав, що десь із половина всього того, що мені вдалося написати – а якщо йдеться по вірші, то, може, і всі сто відсотків – написані наперекір. Мені йшлося про те, щоб перервати чийсь монолог і сказати, сказати саме це, сказати зараз, сказати саме так, як я хочу. Днями я з однієї причини перечитував вірші, які писав на початку 2000-х – вони нестерпно красиві, я не впізнаю людину, яка їх писала. Але пам’ятаю, що керувало цією людиною: в той час мені все в нас здавалося неймовірно потворним, і я шукав спосіб творити щось абсолютно інакше; причому безкорисливо інакше, бо це «красиве» – все одно не те, що могло чи може подобатися нашій суспільній більшості. Воно не сентиментальне, не смикає за тонкі струни, не пропонує героїчних зразків, не має щасливих фіналів. Це просто якась інша планета, якийсь Locus Solus Русселя, чи щось, що могло б тягнути на фентезі, якби мені не забракло епічності мислення. Але єдине, що я точно можу сказати, – це протестна поезія. Це може прозвучати дивно, бо «протестна» культура в нас традиційно пов’язується з якось антиестетикою – можливо, це спадок панку і взагалі альтернативної культури попередніх десятиліть. У моєму середовищі було багато панків, але панк мені здавався якимось надто простим рішенням – тоді, в ті роки в наших широтах це виглядало як доведення до абсурду того, чого й так довкола було повно. Коли я багато років по тому в Берліні побачив фріків, які були одягнуті – і поводилися – в стилі Тулуз-Лотрека чи Нерваля, я усвідомив, що це була моя опція, яку я колись проґавив. Здавалося би, я в той період мав би писати гладеньку римовану поезію – але аж ніяк, я писав лише верлібри, і це знов-таки був вияв якогось протесту: не так проти диктату традиції, як проти диктату мови, якій я не дозволяв вести за собою свої думки – ні фонетично, ні ритмічно. Я хотім сам обирати слова і їхній порядок.

Які досвіди формують Вас як поета? Чи усвідомлюєте впливи/взаємозв’язки своїх текстів із певних подіями, спогадами, людьми та й, зрештою, іншими текстами? Наприклад, не так давно я усвідомив, що поезія – хороший засіб, щоб розповідати історії. Сталося так, що моя бабуся, яка була переселена з Польщі, пережила неймовірні переслідування як донька греко-католицького священика, одного разу почала розповідати про минуле; я знав, що мушу це записати, почав шукати форму, аж доки зрозумів, що вже давно її знайшов, що та мова, той звичний для мене спосіб висловлювання, який я застосовую в поезії, цілком для цього годиться. Вже довгий час для мене у вірші дуже важливим є сюжет – відкритий, позбавлений розв’язки, але все ж сюжет, як частинка мозаїки світу, яку зшиває собою докупи герой, проживаючи своє життя. Причому герої у мене переходять із вірша у вірш – більшість із них мають своїх прототипів, це шкільні приятелі і далекі родичі, герої розповідей, які мені доводилося чути. Богуш, Аліна (Алінка), Костик, отець Шуплат, Іван Олександрович – деякі імена змінені, а деякі ні. Майже всі вони щось говорять, іноді я повністю їм «віддаю мікрофон», і вірш перетворюється на один суцільний монолог. Я якось інтуїтивно знайшов цю форму, а потім натрапив на поему англійської поетки Еліс Освалд під назвою «Дарт» – це назва річки, берегами якої вона мандрувала і записувала на магнітофон розмови з людьми, якось пов’язаними з рікою – рибалками, природодослідниками, – а потім записала ці розмови у формі одного довжелезного монологу, лише на полях коротко зазначаючи, хто саме говорить. Для мене це – ідеальна поетична форма, дуже моя.

Чи можете означити, що стало «точками відліку» для появи окремих Ваших текстів? Як у Вас відбувається процес написання віршів? Власне, останнім часом усе відштовхується від конкретної людини, в якій я інтуїтивно, «животом» відчуваю свого героя чи героїню, від уривка розмови з нею чи навіть якоїсь окремої сказаної нею фрази. Так було з жінкою-переселенкою зі сходу (вірш «Епізод 2014-го») або з ромкою на львівській вулиці («Арза»). Мені важливо змусити епізод трохи пожити в мені, позвучати десь усередині, не піддаватися спокусі відразу написати про нього, скажімо, пост у фейсбуку чи якийсь інший “instant text”. Бо це ніби розряджає драматизм, дає фальшиве відчуття пережитості моменту. Наприклад, недавно у краківській кав’ярні за сусіднім столиком сидів чоловік, який у телефоні напружено дивився лайв-трансляцію потужного землетрусу на острові Хіос, де він живе. Щоб відволіктися від тяжких думок, а може, щоб розважити мене, він почав розповідати, як у нього там гарно, які в його садку ростуть трояндові кущі. А потім сказав: «Можливо, цього всього вже нема». Він набирав номери рідних і знайомих, але там було глухо. Я не знав, як йому допомогти, і від якогось безсилля написав пост у фейсбуку – може, коли б цього не зробив, то трохи згодом знайшов би потрібніші і точніші слова. А тепер емоційно відтворити момент мені вже не вдається.

Мову можна означити як певне коло, у якому змушена перебувати людина. Саме через призму мови ми найчастіше означуємо світ. Та чи не є мова для людини певним «тягарем»? Наскільки пластичним матеріалом є слово? Як багато можна промовити у поезії? Власне, я нереалізований музикант – надто довго розповідати чому так сталося, але тепер усе життя я відчуваю сум за тією легкістю і безпосередністю вираження, які дає музика, і яких я трохи встиг засмакувати. Даремно думати, що ця свобода повна, бо і в музиці є своєрідні «дискурси», традиції і естетики; повівши музичну фразу саме так, а не інакше, ти несамохіть апелюєш до чогось, що, можливо, тобі чуже; але в мові все це помножене в рази. Мова – надзвичайно політична стихія. Жодна музика не може завдати стільки болю, скільки мова, жодна музика не здатна так брехати. І жодна музика не здатна так безпосередньо впливати, давати інструкції, маніпулювати. Саме тому мова – це матеріал, з яким треба поводитися дуже обережно і відповідально, зокрема, в поезії, яка користується певною фальшивою презумпцією невинуватості. Ні, поезія – це овечка, яка вміє дуже боляче вкусити.

Ваш досвід «роботи із мовою» є унікальний тим, що Ви перекладаєте із кількох мов. Наскільки точно можна перекласти із однієї мови, культури, традиції на іншу? Чи дозволяє переклад розширити «межі мови»? Кожен переклад хотів би бути оригіналом, і це таке вічне несповнення, така зачинена райська брама, перед якою стовбичить перекладач. Я не прихильник розмов про так звану «неперекладність», бо в широкому розумінні перекласти можна все, але воно залишатиметься «за брамою». Зміст і фонетика, інтонація, порядок слів, графіка – в оригіналі все воно нероздільне і не працює відокремлено, а ми мусимо розшарувати текст, як коркове дерево, щоб скласти все в нову таку-сяку цілість. Якщо вдається уникнути явних дисонансів – це чи не максимум, на який може розраховувати перекладач. А щодо розширення «меж мови»? Звичайно, переклад – це необхідний тренінг для мови, але, як зовсім недавно в інтерв’ю сказала Неля Ваховська – і я з нею цілком згідний – в роботі з мовою перекладачеві дозволено менше, ніж авторові. Він грає на чужому полі.

Як літературознавець Ви захистили дисертацію на тему «Феномен мовчання в художньому тексті». Як багато можна сказати за допомогою «мовчання» у літературі, якою є його роль? Знаєте, мене завжди цікавило все межове, неочевидне. Пограниччя, де щось одне починає набувати рис іншого. Може, тому я свого часу так зацікавився мовчанням – бо воно є помежів’ям мови, і саме тим різниться від тиші, що неможливе поза мовою, називанням, означуванням. Це, звісно, працює і у зворотний бік. Але найцікавішим – і найбільш наповненим значенням – мовчання є тоді, коли трапляється в мовленні несподівано, всупереч звичаям і звичайній комунікативній логіці. І саме ці випадки я насамперед досліджував – у площині не просто поетики, але й антропології і соціології тексту. Са́ме мовчання маркує соціальні краї, марґінеси – адже навіть у суспільстві, яке декларує себе «суспільством плюралізму» чи «суспільством діалогу» найбільш дискримінованим є той, хто обирає мовчання – не лише як позицію покори, але і як позицію протесту.

До яких заходів та майданчиків Ви залучені на цьогорічному Форумі Видавців? Цього року буду продовжувати свій проект «Історії іншості» – цикл публічних розмов з письменниками та інтелектуалами, які мають той чи інший досвід соціального відчуження через расову приналежність, національну чи ґендерну ідентичність, неповносправність тощо. Також буду брати участь у проекті, пов’язаному з українською рецепцією Джозефа Конрада, у читаннях перекладів, які організовує портал «Літцентр», у презентаціях кількох колективних видань. Зі своєю книжкою не встиг…

Мар’яна Зеленюк